У маленькому містечку на Полтавщині, де вулиці влітку пахнуть липою, а взимку — димом із грубок, жили двоє: старший брат Артем і молодша сестра Катя.
Батьків не стало ще коли Каті було дванадцять, Артему — вісімнадцять. Він одразу пішов працювати на будівництво, щоб прогодувати сестру й себе.
Катя закінчила школу з золотою медаллю і мріяла про Київ — про університет, про факультет журналістики, про велике життя.
Вона працювала після уроків: то в кафе офіціанткою, то репетитором для молодших класів, то на ринку продавала овочі з бабусиного городу.
Кожну копійку клала в стару металеву коробку з-під чаю, яку ховала під підлогою в своїй кімнаті. За три роки назбирала майже вісімдесят тисяч гривень — для неї це була ціла вічність.
Артем же жив легко. Працював сезонно, гроші швидко йшли на пиво з друзями, на новий телефон, на мотоцикл у кредит. Йому було двадцять три, і він уже втомився від провінції.
– Я хочу в Київ, — казав він увечері, коли вони сиділи на кухні. — Там життя, там “бабки”, там дівчата нормальні.
Катя посміхалася.
– І я хочу. Ось закінчу, вступлю — і поїдемо разом колись.
Але Артем не хотів чекати.
Його найкращим друг Вітька, а дівчиною — Настя. Настя, до речі, була найкращою подругою Каті з першого класу. Вони разом плакали над першим коханням, разом готувалися до іспитів, разом мріяли про столицю.
Настя теж хотіла до Києва — на дизайнера одягу вчитися, але грошей у її сім’ї не було зовсім.
Одного вечора Артем, Настя і Вітька сиділи в альтанці за гаражами.
– Слухайте, — сказав Артем, нахилившись уперед. — У Каті ж купа бабла. Вона ж на навчання збирає. Вісімдесят штук, я бачив коробку.
Настя спочатку засміялася.
– Ти що, Артеме, жартуєш? Це ж Катині гроші. Вона три роки їх збирала.
– Ну і що? — Артем знизав плечима. — Ми ж сім’я. А вона мала. Я старший, мені вирішувати.
Вітька зареготів.
– Братан, ти серйозно? Обікрасти сестру?
– Не обікрасти, — Артем насупився. — Позичити. Ми поїдемо в Київ, знімемо шикарну двушку в центрі, я роботу знайду — віддам. Вона ж не відразу вступить, ще рік-два почекає.
Настя мовчала довго. Потім тихо сказала:
– А якщо вона дізнається?
– Не дізнається, — Артем усміхнувся. — Ти ж її подруга. Ти знаєш, де коробка. Під підлогою, права дошка від вікна.
Настя закусила губу.
– Я не знаю… Це ж зрада.
– Зрада? — Артем підвівся. — А те, що вона нас тут кидає і сама хоче втекти — не зрада? Ми ж разом могли б! Я, ти, вона. Але ні — вона одна хоче. То й ми вдвох поїдемо. Твої гроші — наші мрії, сестричко! — він розсміявся, ніби це був жарт, але в очах було серйозно.
Настя подивилася на нього довго.
– А квартира? Шикарна, кажеш?
– Двушка на Хрещатику! З видом на Майдан! Меблі, техніка — все включено. Дванадцять тисяч на місяць. Ми з тобою працюватимемо, я на будівництві, ти в салоні чи де. Житимемо як люди.
Вітька
– Я б теж поїхав, але в мене мати хвора. То ви вдвох. Романтика, брат!
Настя кивнула.
– Добре. Я згодна. Але тільки позичити. Віддамо.
– Звісно, віддамо, — Артем обійняв її. — Ти моя розумниця.
План був простий. Катя поїхала на три дні до бабусі в село — допомагати з городом. Артем знав, що вдома нікого не буде.
У п’ятницю ввечері Настя прийшла до них додому нібито “погостювати”.
– Артеме, я чай заварю, — сказала голосно, щоб сусіди чули.
Він кивнув.
Вони зайшли до Катіної кімнати. Настя підняла дошку — коробка була там. Важка, металева.
– Боже, скільки тут… — прошепотіла Настя, відкриваючи.
Пачки по сто, по п’ятсот гривень, акуратно перев’язані гумками. Записка зверху: “На навчання. Не чіпати!!! Катя”.
Артем узяв коробку.
– Усе. Поїхали.
Настя раптом зупинилася.
– А якщо вона поліцію викличе?
– Не викличе. Сім’я ж. Скаже — брат узяв. А ми вже в Києві будемо.
Вони вийшли з дому. Артем сховав коробку в рюкзак. Настя йшла поруч, бліда.
– Артеме… Мені страшно.
– Не бійся, люба. Це наш шанс.
Вони сіли на нічний автобус до Києва. О шостій ранку вже були на Центральному вокзалі.
Спочатку все було як у мрії. Знайшли квартиру через агентство — не на Хрещатику, звісно, але на Подолі, двокімнатна, з ремонтом, з балконом. Одинадцять тисяч на місяць. Заплатили за три місяці вперед — господарка була в захваті.
– Ось бачите, молоді, гарні, — сказала вона. — Живіть на здоров’я!
Вони купили пляшку, продукти, нові простирадла. Ввечері лежали в ліжку й сміялися.
– Ми зробили це! — казав Артем. — Ми в Києві!
– Так, — Настя притулилася. — Але коли Катька дізнається…
– Не думай. Ми віддамо. Я вже дзвіню знайомому — робота на новобудові є.
Перший місяць був як казка. Артем справді знайшов роботу — бригадиром на об’єкті. Зарплата хороша. Настя влаштувалася адміністратором у салон краси. Вони гуляли Подолом, їли суші, фотографувалися на Андріївському узвозі.
– Бачиш, — казав Артем, — ми ж не злодії. Ми просто взяли вперед те, що нам належало.
Але гроші танули швидко. Нова одежа, ресторани, таксі, вечірки з новими друзями. Артем купив собі крутий смартфон, Насті — сумку дорогу брендову.
– Це ж раз у житті! — казав він.
Катя повернулася з села в неділю ввечері. Відкрила двері — тихо. Артема немає.
– Артеме! — покликала.
Ніхто не відповів.
Вона зайшла до своєї кімнати. Підлога була акуратно покладена назад, але щось було не так. Підняла дошку — порожньо.
Спочатку вона не зрозуміла. Потім сіла на підлогу й заревла.
– Артем… Як ти міг…
Вона дзвонила йому сто разів — вимкнено. Насті теж — вимкнено.
Наступного дня пішла до міліції.
– Мого брата й подругу немає три дні. А гроші зникли. Вісімдесят тисяч.
Дільничний зітхнув.
– Родичі? Справа сімейна. Може, поїхали кудись.
Але Катя наполягала.
– Заяву напишіть. Це крадіжка.
Через тиждень Артем увімкнув телефон — і побачив сто пропущених від Каті. І повідомлення: “Ти вкрав мої гроші. Я написала заяву в поліцію”.
Він показав Насті.
– Вона серйозно.
Настя заплакала.
– Я ж казала! Треба було не брати все!
– Та тихо ти! — Артем рознервувався. — Зараз переведу їй двадцять тисяч. Напишу — позичка, віддам.
Він переклав гроші й написав: “Кать, не дури. Це позичка. Ми в Києві, квартиру зняли. Віддам усе до копійки. Не пиши в поліцію, ми ж сім’я”.
Катя прочитала й розсміялася крізь сльози.
– Сім’я? Ти вкрав у мене мрії, Артеме.
Вона не забрала заяву.
Минуло ще два місяці. Артем і Настя почали сваритися. Гроші закінчувалися. Зарплати не вистачало на шикарне життя. Артем почав пити більше. Настя плакала ночами.
– Я хочу додому, — сказала вона одного вечора. — Я Катю зрадила. Я себе ненавиджу.
– Ти що, кинути мене хочеш? — Артем закричав. — Через ту скиглійку?
– Вона не скиглійка! Вона моя подруга була! А ти… ти просто злодій!
Настя зібрала речі й пішла. На вокзал. Додому.
Артем залишився сам. Робота набридла, друзі нові виявилися фальшивими. Квартиру довелося здати — не було чим платити.
Він повернувся додому через п’ять місяців. Худий, з бородою, з одним рюкзаком.
Катя відкрила двері — і завмерла.
– Привіт, сестричко, — сказав тихо.
Вона мовчала.
– Кать… Прости мене. Я дурень був.
– Ти вкрав у мене все, — сказала Катя холодно. — Мої мрії. Мою подругу. Мою віру в людей.
– Я знаю. Я все програв. Настя пішла. Гроші скінчилися. Я… я в боргах тепер.
Катя відійшла вбік.
– Заходь.
Він зайшов. Сів на кухні.
– Скільки залишилося? — запитала вона.
– Нічого. Все проїли, пропили.
Катя дістала з шухляди нову коробку — маленьку.
– Ось. Двадцять тисяч, що ти мені переслав. І ще десять я назбирала за ці місяці. Разом тридцять. На квиток до Києва й на місяць гуртожитку.
Артем підняв очі.
– Ти… все одно їдеш?
– Так. Вступила заочно. Працюватиму й учитися. Без чиєїсь допомоги. Без крадіжки.
– Кать… Я можу допомогти. Працюватиму, віддам.
Вона подивилася на нього довго.
– Ні, Артеме. Ти вже “допоміг”. Тепер я сама.
Настя прийшла через тиждень. Стояла під дверима, плакала.
– Кать… Я найгірша подруга в світі. Прости мене, якщо зможеш.
Катя обійняла її.
– Ти теж жертва була. Його мрій. Але більше — ні.
Вони помирилися. Повільно. З чаєм, з розмовами до ночі.
Артем пішов працювати на завод. Кожного місяця приносив Каті п’ять тисяч.
– Це тобі. На навчання.
Вона брала. Не дякувала. Просто кивала.
Через два роки Катя поїхала до Києва. Зняла маленьку кімнату в гуртожитку. Вступила на стаціонар. Працювала ночами в call-центрі.
Артем лишився вдома. Купив стару хату. Одружився з простою дівчиною з сусідньої вулиці. Привела в світ сина.
Іноді він дзвонив Каті.
– Як ти там, сестричко?
– Добре. Вчуся. Пишу статті.
– Горджуся тобою.
– Я теж колись пишатимуся тобою, — казала вона. — Коли ти зрозумієш, що чужі мрії красти не можна.
Настя вийшла заміж за хлопця з їхнього містечка. Стала шити одяг на замовлення. Іноді шила Каті сукні — безкоштовно.
– Це тобі. За прощення.
Катя приїжджала на свята. Вони втрьох сиділи за столом — Катя, Настя й Артем. Мовчали багато. Але вже не сердилися.
Одного разу Артем сказав:
– Знаєте… Я тоді думав: “Твої гроші — наші мрії, сестричко”. А вийшло — мої гроші стали твоєю силою.
Катя посміхнулася вперше за довго.
– Так, брате. Самотужки завжди міцніше.
І вони випили чаю. Без крадених мрій.
Світлана Малосвітна
