— Твої копійки весілля не врятують, — усміхнувся колишній. За хвилину я виставила його за двері
— Твоя мати не потягне цей рівень, Настю, — голос Ігоря різав барабанні перетинки.
Кружка з окропом вислизнула з моїх пальців. Уламки бризнули по вицвілому лінолеуму. Гаряча калюжа поповзла до моїх ніг.
— Ми потягнемо все, що потрібно, — видавила я, наступаючи босою п’ятою на фаянсовий черепок.
— Та годі, Лєнко, — Ігор вальяжно відкинувся на спинку мого кухонного куточка. — У вас із грошима завжди скрутно. А в Артура пристойна родина. Мама Артура, Зоя Едуардівна, чекає виїзну реєстрацію. Садиба. Дрес-код. Чек на людину — від п’яти тисяч гривень.
Настя сиділа поруч із ним. Зіщулилася в клубок. Тонкі пальці комкали край паперової серветки.
— Я працюю у дві зміни, — процідила я, дивлячись в очі колишньому чоловікові. — У мене відкладено.
— Твої копійки нікого не врятують, — усміхнувся Ігор. — Зоя порахувала кошторис. З вашого боку сто п’ятдесят тисяч гривень. Рівно половина.
Я завмерла. Сто п’ятдесят. Мої заощадження за останні сім років. Відмови від відпустки. Куртки з розпродажів. Дешеві макарони.
— А з твого боку, тату? — тихо запитала Настя.
Ігор театрально розвів руками. Дорогий годинник блиснув на зап’ясті.
— Я оплачую каблучки. Вважай, я свій внесок зробив.
Замок вхідних дверей лязнув. Я здригнулася. Настя скочила.
У коридорі почувся стукіт тростини. Важкі кроки.
— Каблучки він оплачує. Іч ти, — голос скрипів, як стара дверна петля.
На порозі кухні стояла Антоніна Петрівна. Моя колишня свекруха. Ми не бачилися десять років. Від того самого дня, як вона заявила на суді, що її синочку потрібна свобода, а я можу котитися зі своїм прицепом куди подалі.
— Мамо? — Ігор зблід. Спробував скочити, але застряг під вузьким столом.
— Сидіти, — рявкнула Антоніна.
Вона пройшла до раковини. Відсунула мене. Поставила на стільницю стару шкіряну сумку.
— Чого прийшла? — пробурмотів Ігор.
— На весілля онучки прийшла, — свекруха повільно повернулася до нас. Очі холодні. — Дізналася від добрих людей. Синочок не запросив. Думав, що картину зіпсує перед новими багатими родичами?
— Мамо, ми потім хотіли…
— Мовчи.
Антоніна Петрівна розстібнула блискавку на сумці. Дістала товстий сірий зошит. Кинула на стіл. Пил зметнувся над стільницею.
— Отже так, Олено, — вона подивилася на мене. Уперше назвала повним іменем. — Сто п’ятдесят тисяч ти цій мимрі не віддаси. Ми зробимо інакше.
— Ви в моєму домі не командуєте.
Вона всміхнулася. Сухо. Моторошно.
— Командую. Бо я знаю, що це за Зоя Едуардівна. І ми з тобою, невістко, це весілля перепишемо.
Кухня поринула у важке мовчання. Ігор кулею вилетів у коридор, пославшись на важливий дзвінок. Настя втекла до своєї кімнати.
Ми залишилися вдвох. Я змітала уламки в совок. Антоніна сиділа на табуретці, склавши вузлуваті руки на набалдашнику тростини.
— П’ятнадцять років минуло, Тоню, — я висипала сміття у відро. Грюкіт вдарив по нервах. — Чого тепер приперлася?
— Настю шкода.
— Раніше не шкода було? Коли ми на орендованій квартирі маргарин на хліб мастили?
Свекруха не здригнулася. Витримала мій погляд.
— Я нерозумною була. Визнаю. Думала, Ігор бізнес підніме, нову сім’ю заведе. А він усі ці тринадцять років на моїй шиї висить. Кредитів набрав. Квартиру мою заклав.
Я оперлася спиною на холодильник. Метал холодив.
— То в нього нічого немає?
— Ні, — виплюнула Тоня. — Знімає студію. Машину в оренду бере. А тепер до цієї Зої підмазується. У неї чоловік будівельною фірмою володіє.
— Навіщо йому наше весілля?
— Як навіщо? — свекруха стукнула тростиною по підлозі. — Показати, який він щедрий татко. Лише твоїм коштом. Ця Зоя кошторисом крутить. Вона там у садибі відкат отримає. Я дізнавалася. Банкет коштує щонайбільше сто тисяч за все. А вона з тебе сто п’ятдесят тягне. І з чоловіка свого візьме. Різницю — собі в кишеню.
— І що ти пропонуєш? — голос сів до хрипу.
— Будемо бити разом, — суворо сказала Антоніна. — Переграємо їх на їхньому полі.
Вона розкрила сірий зошит. Сторінки списані дрібним почерком. Стовпці цифр. Прізвища. Контакти.
— Я цю Зою давно знаю. Ми на одному підприємстві працювали в дев’яностих. Шахрайка. Настя з цим Артуром щасливою не буде. Родина гнила.
— Настя любить його.
— Отже, врятуємо Настю. Але гроші твої збережемо. І мої теж.
Я примружилася.
— Які твої?
Антоніна Петрівна витягла з кишені кофти банківську карту. Кинула поруч із зошитом.
— Тут двісті тисяч гривень. На чорний день берегла. Тепер пустимо в діло. Телефонуй цій Зої. Скажи, завтра їдемо дивитися ресторан. Будемо підписувати договір.
“Здрастуйте, Зоє Едуардівно. Завтра о 14:00 чекаю вас в «Парижі». Готуйте договір. Олена”.
Відповідь прийшла за три секунди.
“Чудово. Ігоря теж покличу. Готуйте переказ”.
Ресторан «Париж» тиснув золотом. Ліпнина на стелі. Кришталеві люстри розміром із невелику машину.
Ми з Антоніною прийшли на п’ятнадцять хвилин раніше. Настя тулилася до мого плеча. Артур, наречений, стояв біля вікна й нервово гортав стрічку в телефоні.
— Привіт, дівчатка! — роздався гучний бас.
Ігор влетів до зали. У новому костюмі з голочки. За ним пливла Зоя Едуардівна. Пані в бордовому оксамиті. Губи накачані. Погляд негарний.
— Лєночко, — Зоя простягла мені руку з перснем. — Рада, що ви нарешті усвідомили важливість моменту.
Вона навіть не глянула на Антоніну Петрівну.
— До діла, — я проігнорувала її руку. Сіла за дубовий стіл.
Зоя Едуардівна невдоволено підібрала губи, але дістала з дизайнерської сумки теку. Витягла два аркуші.
— Кошторис затверджено. Підсумкова сума банкету: вісімсот двадцять тисяч гривень. Оренда зали, флористика, морепродукти, торт у п’ять ярусів. Плюс шоу-програма.
Вона підсунула аркуші до мене.
— Ваша частина, Олено, рівно чотириста двадцять тисяч гривень. Оплата зараз. На рахунок банкетного менеджера.
Я ковзнула поглядом по рядках. Устриці рахувалися за штуку. Декор стільців — коштував нереально дорого.
— А де підпис менеджера ресторану? — раптом подала голос Антоніна Петрівна.
Зоя Едуардівна смикнулася. Уважно подивилася на стару. Упізнавання блиснуло в її очах. Обличчя перекосило.
— Тоню? Ти що тут робиш?
— Внучку заміж видаю, Зойко, — усміхнулася свекруха. — А ти все так само кошториси ліві малюєш?
— Що ви собі дозволяєте! — верескнула Зоя. Артур відволікся від телефона. Підійшов ближче.
— Мамо, що відбувається? — запитав він.
— Нічого, сину! Ця бабця марить.
Антоніна Петрівна витягла з-під поли кардигана окуляри. Начепила на ніс. Присунула до себе договір.
— ФОП Смирнова З.Е. Цікаво, — протягла свекруха. — Тобто гроші Олена має переказати особисто на твій рахунок, Зоєчко? А ресторан ти потім сама оплатиш?
— Це агентський договір! — рявкнула Зоя. — Я організатор! Я беру на себе всі ризики!
— Ігорю, — я повернулася до колишнього чоловіка. Він стояв, укриваючись червоними плямами. — Ти в курсі, що твоя майбутня родичка збирається покласти в кишеню половину моїх грошей?
— Лєно, не починай, — зашипів Ігор. — Люди працюють. Їм треба платити.
— Тридцять відсотків комісії за пересилання грошей ресторану? — я вдарила долонею по столу. Фарфорові чашки підскочили.
Настя схопила мене за руку.
— Мамо, будь ласка, не треба. Давайте заплатимо.
Я подивилася на дочку. На її перелякані очі. На цього хлища Артура, який навіть не намагався заступитися за наречену. На колишнього чоловіка, який продав рідну дочку за місце в багатій тусовці.
— Ні, Настю. Платити ми не будемо.
Зоя Едуардівна вирвала папери зі столу.
— Ах так? Злидарі! — вона бризкала слиною. — Весілля не буде! Мій син не одружиться з дівкою з підворіття!
— Мамо, заспокойся, — мляво пискнув Артур.
— Мовчи! — рикнула Зоя. — Ігорю, ти обіцяв, що твоя колишня дружина адекватна!
Ігор ступив до мене. В його очах стояло нерозуміння.
— Лєно. Швидко переказала гроші. Не ганьби мене.
Я встала. Повільно поправила комір блузки.
— Твоя ганьба, Ігорку, почалася тринадцять років тому. А зараз ми йдемо.
— Вставай, Настю.
Ми розвернулися й пішли до виходу. Антоніна Петрівна важко ступала слідом, гучно вбиваючи тростину в паркет.
Дома Настя ридала так, що тряслися стіни. Я сиділа на її ліжку й гладила здригаючу спину.
— Він мене покине. Мамо, він мене покине через ці гроші, — вила дочка в подушку.
— Якщо покине через гроші матері, туди йому й дорога, — відрубала Антоніна Петрівна. Вона стояла в дверях кімнати. Пряма. Як шпала.
У мене вібрував телефон. Сорок два пропущені від Ігоря. Вісім повідомлень від Зої.
“ Ви зірвали броню! Ви зобов’язані відшкодувати!”
Я заблокувала екран.
— Що тепер? — я подивилася на колишню свекруху.
— Тепер ми будемо надавати відповідь, — вона кивнула на кухню. — Іди завари чай. Я розповім план.
Через годину ми сиділи над сірим зошитом. Настя, виплакавши всі сльози, пила гарячу воду з лимоном і слухала нас. Очі її розширювалися з кожною хвилиною.
— Отже так, — карбувала Антоніна. — Зоя внесла передоплату в ресторан. Двадцять тисяч. Зі своїх. Договір з рестораном укладено на її ім’я. Якщо банкет скасовується менш ніж за три доби — вона зобов’язана виплатити п’ятдесят відсотків від вартості. Тобто, там шалені гроші.
Я поперхнулася чаєм.
— Вона на це не піде. Вона скасує.
— Не скасує. Якщо ми скажемо, що згодні на всі умови.
Я втупилася на жінку.
— Тоню, ти при своєму розумі?
— Пиши їй, — скомандувала свекруха. — Прямісінько зараз.
Мої пальці тремтіли над клавіатурою.
Зоє Едуардівно. Ми погарячкували. Гроші зібрали. Завтра вранці привезу готівкою прямісінько до вас додому. О 10:00.
Відповідь прийшла миттєво.
“Давно б так. Чекаю. Без грошей не приїжджайте”.
— А далі? — пошепки запитала Настя.
— А далі, онучко, — Антоніна погладила її по волоссю, — ми збираємо валізи.
Ранок четверга видався сірим. Дощ бив по вікнах таксі. Ми їхали втрьох. Я, Настя й Антоніна Петрівна.
У сумці лежали паспорти. Квитки на потяг. І пачка готівки, яка мала б піти на весілля.
— Мамо, мені стрьомно, — Настя дивилася на мене величезними очима.
— Не переймайся, Катюшо. Ти хотіла весілля. Буде тобі весілля.
Ми вийшли біля елітного житлового комплексу. Зоя жила на шістнадцятому поверсі. Охорона на вході пропустила нас після дзвінка консьєржа.
Двері відчинив Ігор. Він був в одному рушнику. Мабуть, ночував тут.
— З’явилися, — хмикнув він. Простягнув руку. — Давай сумку.
— Обійдешся, — я відштовхнула його і пройшла до просторого холу.
Зоя Едуардівна сиділа на білому шкіряному дивані. Перед нею стояла чашка кави. Поруч — договір на банкет.
— Готівка? — вона поморщилася. — Село. Ну гаразд, викладайте.
Я підійшла до столика. Відкрила сумку. Дістала щільну пачку грошей. Ляпнула на скляну стільницю.
Очі Ігоря загорілися. Він машинально зробив крок уперед. Зоя потяглася до грошей.
— Стоп, — я накрила пачку долонею. — Спочатку договір.
Зоя закотила очі.
— Читайте. Усі ваші дані вписані. Підписуєте — і гроші мої.
Я взяла ручку. Піднесла до паперу. Настя стояла біля входу. Свекруха опиралася на тростину за моєю спиною.
— Настю, Артур тобі телефонував? — гучно запитала Антоніна.
Настя дістала телефон.
— Ні. Учора ввечері лише написав, що мама сама все вирішить.
— Зрозуміло, — свекруха стукнула тростиною. — Мамин синок. Лєнко, згортай лавочку.
Я різко прибрала руку. Схопила пачку грошей. Сунула в сумку й застібнула блискавку.
— Що ви робите?! — верескнула Зоя. Вона скочила з дивана. Кава хлюпнула на білий килим.
— Ми передумали, — спокійно сказала я. — Весілля не буде.
Ігор кинувся до мене. Схопив за плечі.
— Лєно, ти зовсім хвора? Завтра п’ятниця! У Зої банкет замовлений!
— Руки прибрав! — гаркнула Антоніна Петрівна.
— Ах ви негідники! — загорлала Зоя. — Ви знаєте, на які гроші ви мене виставили?! Банкет завтра! Ресторан утримає з мене великі гроші за скасування!
— Твої проблеми, Зоє, — ухмихнулася свекруха. — Твій договір. Твій підпис. Плати сама.
— Я до суду подам!
— Подавай. Усних домовленостей до справи не пришиєш. А письмового в нас із тобою нічого немає.
Я взяла Настю за руку. Вона тремтіла, але не плакала. Обличчя її стало твердим. Уперше я бачила в ній породу Антоніни.
— Настю, ти ж не покинеш Артура? — Ігор стрибав на одній нозі. — Скажи матері!
Настя подивилася на батька. Холодно. Згори вниз.
— Тату, ти за тринадцять років ні копійки аліментів не заплатив. І зараз хотів мене продати, щоб перед багатою тіткою вислужитися. Прощавай.
Ми вийшли в коридор.
— Ігорю, зупини їх! — верещала Зоя в квартирі.
Він вискочив за нами на сходовий майданчик. Босоніж. В одному рушнику.
— Лєно, повернися! Давай домовимося! Лєнко!
Ми зайшли в ліфт. Двері почали зачинятися.
— Та йдіть ви обидві! — горлав Ігор, гамселячи кулаками по залізних дверях.
Двері стулилися. Ми поїхали вниз.
Настя притулилася до дзеркала в ліфті.
— Мамо. Ми справді зараз скасували весілля?
— Справді, — відповіла я.
Антоніна Петрівна дістала з кишені телефон. Натиснула пару кнопок.
— Алло. Добрий день. Я хочу переписати свою квартиру на онучку. Так. Сьогодні.
Вона скинула виклик. Подивилася на мене.
— Гроші у тебе в сумці. У мене квартира в центрі. Продамо мою халупу. Купимо Насті нормальну квартиру, нехай і в передмісті. І ремонт зробимо за ці гроші.
Я мовчала. Дивилася на цифри поверхів, що бігли.
— А як же Артур? — тихо запитала Настя.
— Якщо він чоловік — прийде до тебе сам. Без матусі, — суворо відповіла бабця. — А не прийде — хай йому грець.
Через три години ми сиділи в купе поїзда «Київ-Ковель». Ми їхали до моєї троюрідної сестри на тиждень. Просто відпочити. Просто сховатися від дзвінків.
Телефон розривався від повідомлень. Зоя проклинала нас до десятого коліна. Ресторан виставив Зої рахунок. Рахунки її ФОП заморозили до розглядів.
Ігор залишився на сходовому майданчику без ключів від квартири Зої. Виявилося, вона виштовхала його в під’їзд одразу після нашого відходу.
Настя спала на верхній полиці. Антоніна Петрівна дрімала внизу, обійнявши свою шкіряну сумку.
Я дивилася у вікно на миготливі сірі стовпи. Дощ заливав скло. У сумці під сидінням лежали гроші на перший внесок за іпотекою для дочки. Моя дівчинка була в безпеці. Колишня свекруха, яку я не терпіла п’ятнадцять років, хропла навпроти, виявившись моїм єдиним союзником.
Я відібрала в рідного батька його свято. Я кинула чужу родину на величезні гроші, залишивши їх розбиратися з боргами. Я зруйнувала весілля власної дочки прямісінько напередодні урочистості, розтоптавши її мрії про білу сукню заради квадратних метрів бетону.
