— Ти ніколи не була такою суворою, — Ігор похитав головою. — Що сталося?
— Ігорю, я не сувора, — відповіла Олена, — я більше не можу!
— І що ж ти не можеш, дозволь дізнатися?
Правду Олена не хотіла говорити чоловікові просто у вічі, але якщо доведеться…
— Ігорю, ти ж мене знаєш: я ніколи не літала у рожевих хмарах, — почала вона спокійно. — Але мені дуже хочеться сказати, що я тут не наймалася! Так-так, я не наймалася нянькою на твоїх племінників! І ти, до речі, теж не наймався! І тільки цього достатньо, щоб їх поселяти не у нас, а в гуртожитку!
— Які гучні заяви! — вигукнув Ігор, не дослухавши дружину.
— Ігорю! — підвищила голос Олена. — Я прошу просто мене послухати! І не перебивати!
Ігор удав уважність, але з його постави було видно, що він не згоден із дружиною.
— Гаразд, — кивнула жінка. — Так от, я могла б сказати, що я не наймалася, і цього було б достатньо! Але я хочу висловитися інакше. Ігорю, ти не знаходиш, що в когось проблеми із совістю?
Ігор насупився, але за логікою дружини не встигав. Точніше, йому бракувало ланцюжка пояснень. Та щось сказати він мусив.
— Олено, ну, ми ж прожили стільки років. Нормально прожили. Чого ти зараз підіймаєш хвилю?
— Ігорю, хвиля здійнялася! І не просто хвиля, а цунамі! І вона змела з дому нашого сина! Тобі цього мало? — запитала Олена.
— Ну, він сам захотів жити окремо, — відповів Ігор. — Сам собі квартиру винаймає, сам на неї заробляє! Самостійний хлопець! Гордість бере за нього!
— Син твій делікатний! А я мовчати не збираюся! Твої сестрички виявилися надто хитрими! І якщо ти цього не бачиш, то я тобі відкрию очі! Спершу чотири роки з нами жив Олег, а тепер ще Кирило та Петро!
— Ти так говориш, ніби не розумієш, що це мені рідні люди! Родина! Причому близька! А родина, якщо ти не в курсі, зобов’язана одне одному допомагати! — заявив Ігор.
— Щось я від них допомоги не помічала! А поки ми на ноги не стали, я взагалі навіть не здогадувалася, що у тебе родина є! Ну, в сенсі, що живуть за містом.
— Олено, я не розумію, що ти хочеш сказати, — промовив Ігор.
— А я вже сказала — і доволі прозоро! — жінка з усіх сил намагалася не підвищувати голос, але виходило це не завжди. — Твої сестрички дуже хитро нам залишають своїх дітей, щоб вони не тільки в місті навчалися, а й жили нашим коштом. І весь час нагадують тобі про родинні зв’язки! А ти поводишся, ніби нічого не помічаєш!
Ігор від обурення різко встав, готуючись щось сказати, але вчасно змовчав. У пам’яті чоловіка почали спливати спогади. А картина виходила — не надто гарна…
На початку сімейного життя, ні в Олени, ні в Ігоря нічого не було. Об’єднала їх любов і бажання чогось досягти в житті. Поки були студентами, отримували стипендію й мали місце у гуртожитку — все було більш-менш непогано. А зі свіжими дипломами на руках їм буквально нікуди було подітися.
Олена з дипломом логіста-економіста пішла офіціанткою, а Ігор — логіст-міжнародник — влаштувався вантажником. А жити стали в орендованій квартирі. І тут справедливо було б звернутися до рідних по допомогу.
Але Олена цього зробити не могла. Щоб навчатися, вона проїхала чотириста кілометрів і зареклася, що більше у своє місто не повернеться. Та й виїжджала зі сваркою!
Відстань теж мала значення. Якби то було кілометрів сто, можна було б попоратися на городі батьків за частку врожаю. А так — не наїздишся! Ігор про свою рідню особливо не розказував. Сказав лише, що сестри в нього є. А просити допомоги — марна справа.
Ну, Олена й вирішила, що теж десь вони далеко.
Тернистий шлях до успіху, коли подружжя на одній хвилі й підтримує одне одного, не здається таким уже й тернистим. Хоча всі відтінки випробувань вони відчули на собі. Важче стало їм з появою дитини, проте вони багато працювали.
Коли сину виповнилося п’ятнадцять років, подружжя, зрештою купило власну квартиру. Проте одразу трикімнатну, хоч і на околиці.
За кілька років, що залишалося до вступу сина, вони відкладали гроші. А син, земний йому уклін, вступив на бюджет.
— Синочку, якби ти знав, як ми за тебе раді! — плакала мати.
Навіть Ігор дозволив собі скупо змахнути сльозу. Тепер вони могли дозволити собі щось понад прожитковий мінімум.
Тільки хороше життя тривало лише рік. У тому сенсі «хороше», що вони, нарешті, відчули себе заможними. І будували плани: і автомобіль купити, і меблі замінити, і у відпустку з’їздити кудись, де ніколи не були.
Прямо плечі розправлялися від можливостей! Але тут Ігор підкинув сюрприз.
— Познайомтеся, це Олег! — він представив підлітка на рік молодшого за їхнього сина. — Це мій племінник! От, приїхав вчитися!
— Дуже приємно, — розгублено промовила Олена. — Втомився з дороги?
— А чого тут втомлюватися? — з усмішкою сказав Олег. — Тут їхати-то хвилин сорок!
Виявилося, що рідня чоловіка жила прямо за містом у селі. І жили не одним будинком, а трьома! Батьківська хата й у кожної сестри по будинку, бо обидві були заміжні.
Дізналася б Олена, що доступ до городу був тоді, коли вони без хліба тиждень сиділи, — в Ігоря з’явилися б великі неприємності.
Зараз це згадувалося спокійно, Ігор тоді вчасно підробіток знайшов. Тільки поява племінника була не просто заради знайомства. Ігор сказав, що Олег у них житиме, поки навчатиметься.
— Чотири роки? — уточнила Олена.
— Ага, — кивнув Олег.
А Ігор, повний ентузіазму, додав:
— От, із Ромкою подружаться! Брати ж, хоч і двоюрідні!
Ромка з Олегом дружити не захотів. І не тому, що вередував, а, тому що в Олега був занадто поверховий погляд на життя. Сам він нічого робити не хотів. Добре, що хоч вчився. А якщо Олена просила його щось по господарству зробити чи просто за собою прибрати, Олег одразу телефонував мамі, а та — Ігорю. І чоловіку докоряли, що Олега там змушують працювати!
А ще одним неприємним сюрпризом стало те, що Олега на всі чотири роки віддали на повне утримання Ігоря. А з’явився він з порожніми руками. Частину заощаджень відразу довелося витратити, щоб Олега вдягнути й узути. А він ще й вимагав чогось дорожчого! І їв, даруйте, так, ніби при дворі виріс.
Заощадження не те щоб танули, але рости відмовлялися. Навіть Рома, рідний син, кілька разів кинув:
— А не забагато ти хочеш, брате? Я от після занять підпрацьовую! Зате телефон собі купив за свої гроші! Давай-но або апетити приборкай, або сам собі купуй!
І за кожну таку фразу Ігор потім вислуховував від сестри.
— Заспокой свого сина! Чого він Олегу вказує? Ти ж йому не чужа людина, а рідний дядько! А поряд із ним, крім тебе, нікого немає! Отже, ти мусиш його захищати!
Олена раділа диплому Олега більше, ніж диплому власного сина. І справа була навіть не стільки у грошах, хоча й у них теж. Вона втомилася готувати, прати, прибирати за Олегом. І жодного разу від нього не почула «дякую»!
Проводжала Олена Олега з полегшенням. Перехрестилася.
— От тепер можемо й помріяти! — усміхнулася жінка. — Спершу відпустка! А потім ремонт!
У відпустку вони з’їздили, та до ремонту справа так і не дійшла.
— Знайомтесь, — з радістю сказав Ігор, — це Кирило й Петро! Мої племінники!
— Як племінники? — отетеріла Олена. — Ти ж казав, що у твоєї старшої сестри лише один син!
— Так це Наталчині підросли! Один вступив до вишу, другий — у технікум! — пояснив Ігор з усмішкою. — Фахівцями будуть!
— О-о! Я в цьому участі не беру! — відрубав Рома.
Олена з важкістю у серці проводжала сина «на вільні хліби», а Ігор ще й додав:
— І правильно! Дорослий, дипломований! Повинен своєю головою думати!
Мати хотіла натякнути, що його племінники могли б самі! Хай би з підтримкою своїх батьків, але ж не повністю за їхній кошт. Та Ігор розгорнув бурхливу діяльність: виділив хлопцям окремі кімнати — бо ж син з’їхав!
Історія повторювалась, тільки тепер у подвійній кількості. Безлад племінники залишали удвічі більший, і прибирати доводилося Олені. Вона ледве дочекалася, коли у хлопців закінчиться перший курс, а потім твердо сказала:
— Хай твоя сестра сама їм кімнати знімає чи квартири, або нехай їдуть у гуртожиток, як усі! У нашій квартирі їм більше не місце! Досить! І більше жодної копійки на їхні потреби я з сімейного бюджету не дам! Ми працюємо не для того, щоб їх утримувати!
Звісно, Ігор почав звинувачувати дружину в усьому, але в чомусь все ж таки погодився з дружиною. Левова частка грошей, які він відкладав на автомобіль, давно потонула у потребах племінників. А ремонт так і залишився мрією. Але ж є поняття родинності! І його скидати з рахунків не можна. Так він і сказав дружині.
Олена подивилася на чоловіка уважно, а потім тихенько сказала.
— А тепер факти!
Ігор навіть обурився від того, наскільки серйозно вона це сказала.
— Ігорю, твої сестри чудово влаштувалися! Спершу вони спровадили до нас Олега на повне забезпечення. І за всі чотири роки жодної копійки для нього нам не передали! А хлопця ж треба було годувати, вдягати, взувати — і все це за наші кошти! А тепер і двох прислали! І на тих самих умовах!
Ігор важко зітхнув.
— Так, нам зараз гріх скаржитися, бо ми добре заробляємо. Так, утримання підлітка, а тим паче, двох, — це великі гроші, але нормально для бюджету. Та все одно, ці гроші заробляємо ми, а не вони! І витрачаємо їх не на себе, не на свого сина, а на їхніх дітей! — сказала дружина.
— Ну, так це ж рідня… — тихо сказав Ігор.
— Рідня! — кинула Олена. — Тільки чомусь про твою рідню не було чутно, поки у нас не з’явилася квартира й гроші! Нам би не завадила бодай якась допомога, коли ми з тобою жили в орендованій квартирі та ще й із маленьким Ромкою! Тоді навіть можливість щось посадити на їхніх городах була б великою підмогою! Але твоя, з дозволу сказати, рідня знати нас не хотіла! А щойно з’явилась нагода поживитися, одразу стали «рідними людьми»!
Ігор не знав, що відповісти.
— А пам’ятаєш той мішок картоплі, що нам дядько Міша подарував серед зими, коли Ромка пішов у садок? — нагадала Олена. — А він же нам зовсім чужий був! От його я з більшою радістю назву рідним! А ще бабусю Марусю, яка Ромці одяг від своїх онуків віддавала. А ще Сергія Михайловича, що пів року гроші нам позичав, а потім про борг забув, поки ми самі не нагадали! От це — рідні люди! А твої сестри з їхніми племінниками, то не рідні!
Ігор не міг одразу погодитися з дружиною. Та коли тільки натякнув, щоб сестра сама шукала житло для своїх синів, на нього вилилося чимало докорів. Найбільше зачепило те, що минулого літа Олег одружився. Святкування було велике й красиве, та його, як дядька, навіть не спромоглися запросити.
— А ми ж, як одна сім’я, цілих чотири роки під одним дахом жили… — тільки й промовив він, розповівши про це Олені.
— Тепер розумієш, що я мала рацію?
Як тільки Олена “попросила” хлопців з дому, повернувся Рома. І нарешті почався довгоочікуваний ремонт. Ігор потім зрозумів, що рідний — не той, хто родич.
