«Твою квартиру після весілля розміняємо на дві, а одну віддамо моїй сестрі», — заявив наречений Вікторії.
Олена Сергіївна стояла біля плити, помішуючи борщ. На кухні пахло часником, кропом і — зовсім трохи — сваркою, що назрівала. Цей сварка третій місяць відчувалася у повітрі — рівно з того моменту, як у квартирі її доньки Вікторії оселився Ігор. Ця квартира дісталася сім’ї від бабусі, тому вирішили її передати доньці. Ігор був особистістю творчою, що мовою побутової прози означало: працював він від випадку до випадку, зате плани будував наполеонівські.
Наразі Наполеон лежав на дивані у вітальні й, судячи зі звуків, боровся з кимось на приставці, тоді як Віка, повернувшись із добової зміни в лікарні, тихенько шелестіла у ванній, закидаючи прання.
Олена Сергіївна — жінка п’ятдесяти шести років, головна бухгалтерка з тридцятирічним стажем — у людях розбиралася не гірше, ніж у податковому кодексі: відразу бачила, де «тіньова каса». Ігор у її внутрішньому балансі проходив за статтею «безнадійні борги». Але Віка, осліплена тим самим почуттям, яке в книжках називають коханням, а в житті — тимчасовим помутнінням розуму, цього вперто не помічала.
— Олено Сергіївно! — гукнув Ігор із кімнати, навіть не поставивши гру на паузу. — А сметана є?
— Є, Ігорчику, є, — відгукнулася вона, додаючи в голос ту саму лагідну їдкість, від якої у її підлеглих зазвичай холола кров. — У магазині, на полиці. Збігаєш?
Ігор щось пробурмотів і затих. Бігати він не любив. Він любив міркувати. Віка вийшла з ванної — втомлена, з темними колами під очима. Халат на ній висів, обличчя було бліде.
— Мамо, ну чого ти його чіпаєш? — прошепотіла вона, наливаючи собі чаю. — Він зараз проєкт шукає, у нього стрес.
— Стрес у нього від того, що монстри в телевізорі бігають швидше, — парирувала Олена Сергіївна, нарізаючи сало тонкими, майже прозорими скибками. — Сідай їж. Годувальник твій, мабуть, уже зголоднів — зараз на запах приповзе.
І справді: щойно дзенькнула кришка каструлі, як у дверному прорізі намалювався Ігор. У спортивних штанях із витягнутими колінами, фірмових, між іншим — Віка купила з премії, і у футболці з написом «Game Over».
Символічно, подумала Олена Сергіївна.
Обід минув у напруженій тиші, яку порушувало лише чавкання «творчої особистості». Ігор їв так, ніби тиждень голодував, а не сидів весь час удома поруч із повним холодильником.
— Віко, — почав він, витираючи губи м’якушем хліба. — Я тут подумав щодо весілля.
Олена Сергіївна напружилася. Весілля планували за два місяці, і поки що єдиним внеском Ігоря в цю подію була згода на ній бути присутнім.
— Що таке, зайчику? — Віка підвела на нього закохані очі.
— Нам треба вирішити житлове питання. Глобально.
— У якому сенсі? — Віка обвела рукою кухню. Свіжий ремонт, який вони з мамою робили два роки тому, досі сяяв новизною. Італійська плитка, куплена по акції, але ж хто про це знає, вбудована техніка, хороші шпалери. — У нас же є квартира.
Ігор поблажливо усміхнувся — як професор першокурсниці, що зморозила дурницю.
— Це поки що є. Але ж ти розумієш: сім’я має рости, розвиватися. І взагалі — не можна бути егоїстами. Олена Сергіївна відклала виделку. Усередині спрацювала пожежна сигналізація.
— І що ти пропонуєш, Ігорю? — м’яко, занадто м’яко запитала вона.
Він відкинувся на спинку стільця, задоволений собою.
— Дивіться. Квартира хороша, не сперечаюся. Центр, високі стелі. Ринкова ціна зараз — ого-го. Я прикинув: якщо її продати, грошей вистачить на дві пристойні однокімнатні квартири в іншому місті, або на околиці. Або навіть на «євродвушки», якщо брати на котловані.
Віка завмерла з чашкою біля рота.
— Навіщо нам дві «однушки», Ігорю? Ми ж тут працюємо. Мені до лікарні п’ятнадцять хвилин пішки.
— Віко, ти мислиш вузько! — вигукнув він, розмахуючи виделкою. — Одну квартиру оформимо на нас. Трохи іпотеки доберемо — зате новобудова, чисте повітря, ніяких бабусь під під’їздом. А другу… — він зробив театральну паузу. — Другу віддамо моїй сестрі, Олені.
На кухні зависла тиша. Така густа, що було чутно, як у сусідів зверху пральна машинка переходить у режим віджиму.
— Кому? — перепитала Олена Сергіївна, відчуваючи, як сіпається ліве око.
— Моїй сестрі, Олені. Ви ж знаєте, вона зараз розлучається, з дитиною на руках, живе з мамою у двокімнатній квартирі. Там тісно, постійні сварки. Їй потрібне своє житло. А ми — сім’я. У нас є ресурс, — він тицьнув пальцем у вікові стіни, — чому б не допомогти? Ми ж рідні люди будемо.
Віка кліпнула. Раз. Другий.
— Ігорю, зачекай. Ти хочеш продати мою квартиру, в яку мама й бабуся вклали душу й гроші, купити дві квартири десь на околиці, і одну з них просто подарувати твоїй сестрі?
— Ну навіщо одразу «подарувати»? — скривився Ігор. — Оформимо на мою маму, так надійніше. Але житиме там Олена. А ми з тобою — у своїй. Зате все по-чесному, по-сімейному. У тебе житло є, а в Олени — ні. Несправедливо ж.
Олена Сергіївна повільно підвелася. У ній боролися два бажання: вилити залишки борщу Ігорю на голову або розсміятися вголос. Переміг життєвий досвід.
— Ігорчику, — сказала вона дуже тихо. — А ти нічого не переплутав, любий? Може, ти ще й нирку Віки продаси? Ну, у неї ж дві, а в когось — жодної. Несправедливо ж.
— Ви перекручуєте, Олено Сергіївно, — насупився наречений. — Це міщанство — триматися за метри. Треба про людей думати. Віка, ти ж мене любиш?
Це був заборонений прийом. Удар нижче пояса. Віка опустила очі. Вона справді любила цього великовікового оболтуса, хоча останнім часом та любов дедалі більше нагадувала валізу без ручки: і нести важко, і кинути шкода — бо «валіза» вміла красиво говорити про зорі.
— Ігорю, це бабусина квартира, — тихо сказала Віка. — Я не можу її міняти. І тим більше… Олені, звісно, треба допомогти, але чому за мій рахунок?
— От! — Ігор схопився, ледь не перекинувши стілець. — Я так і знав! Меркантильність! Для тебе ці цеглини важливіші за сім’ю? Важливіші за мене? Я тобі пропоную стратегію, розвиток! А ти…
Він вискочив з кухні, грюкнувши дверима так, що жалібно дзенькнули келихи в серванті.
Олена Сергіївна сіла назад і подивилася на доньку. Віка сиділа, обхопивши голову руками.
— Мамо, а може, він не зі зла? Може, він просто не розуміє?
— Усе він розуміє, доню, — зітхнула мати. — «Не чекала тебе, а ти припхався». Він не просто розуміє — він уже все порахував. Помітила? І ціни дізнався, і варіанти прикинув. Без тебе. Твоєю квартирою розпорядився.
— Але ж він хотів як краще… Для сестри.
— Для сестри — це чудово. Тільки нехай він для сестри заробить, а не твоє придане дерибанить. Ти, Віка, звісно, лікар, людей рятуєш, але тут реанімація вже не допоможе. Тут ампутація потрібна.
Наступні два тижні минули в режимі холодного протистояння. Ігор ображався, демонстративно спав на дивані, відвернувшись до стіни, і їв покупні пельмені, за Вікині гроші, зрозуміло, усім своїм виглядом показуючи, наскільки глибоко його образила байдужість майбутньої дружини до долі нещасної Лєнки.
А потім прибула «важка артилерія». У суботу зранку, коли Олена Сергіївна прийшла до доньки допомогти з генеральним прибиранням, у двері подзвонили. На порозі стояла Тамара Петрівна — мама Ігоря, жінка кремезна, з хімічною завивкою кольору «баклажан» і палаючим поглядом. Поруч переступала з ноги на ногу та сама сестра Лєна з п’ятирічним сином, який тут же, навіть не роззувшись, рвонув у кімнату й почав стрибати на дивані.
— Ой, сваття! — заспівала Тамара Петрівна, відсунувши Олену Сергіївну стегном і просочившись у коридор. — А ми от вирішили в гості! Треба ж обговорити деталі весілля, та й узагалі… Як же молоді жити будуть?
Кухню вони окупували миттєво. Тамара Петрівна дістала з сумки банку варення і поставила на стіл так, ніби це був злиток золота — оплата за візит.
— Віко, дитино, постав чайник, — скомандувала вона. — Розмова буде серйозна.
Розгублена Віка метушилася з чашками. Ігор сидів із виглядом мученика, якого ось-ось мають визволити.
— Ми тут з Ігорчиком порадилися, — почала Тамара Петрівна, сьорбаючи чай з Вікиної улюбленої фарфорової чашки. — І вирішили, що тягнути з обміном не варто. Ринок падає, треба встигати.
Олена Сергіївна, яка сиділа в кутку, мов спостерігач, хмикнула.
— Яким ще обміном, Тамаро Петрівно? Здається, ми цю тему вже закрили.
— Хто закрив? Ви? — майбутня свекруха округлила очі. — А молоді мають самі вирішувати! Віко, ти ж розумієш — Лєні жити ніде. У мене в квартирі пекло: батько п’є, місця мало. А тут — хороми! Вам удвох навіщо стільки? Три метри стелі! Це ж скільки за опалення платити? Нераціонально!
— Мамо, — озвалася Лєна, накладаючи собі бутерброд з ікрою, яку Олена Сергіївна принесла до свята. — Ну чого ти тиснеш? Може, Віка не хоче в інше місто, чи на околицю.
— Хоче — не хоче, а треба! — відрізала Тамара Петрівна. — Сім’я — це жертви. Ігор от готовий на жертви заради Віки — одружується, свободу втрачає. А Віка що? Квартиру шкодує? Для рідної зовиці?
Ігор підтакнув:
— От саме. Я, між іншим, свої проєкти відклав, щоб весіллям займатися.
Олена Сергіївна подивилася на цей театр абсурду. На Ігоря, який за три місяці так і не вкрутив лампочку в коридорі. На його маму, яка вже подумки клеїла шпалери в новій квартирі доньки. На Лєну, що з апетитом наминала ікру. І на Віку.
Віка сиділа рівна, мов струна. В її очах — зазвичай м’яких і поступливих — відбувався якийсь складний хімічний процес. Наче лакмусовий папірець змінював колір з рожевого на тривожно-червоний.
— Тамаро Петрівно, — тихо сказала Віка. — А з якого дива ви вирішили, що можете розпоряджатися моїм майном?
— Яким ще твоїм? — здивувалася свекруха. — Ви ж одружуєтесь! Усе буде спільне.
— Взагалі-то, — не витримала Олена Сергіївна, — майно, набуте до шлюбу, спільним не є.
— Ой, киньте ви ті папірці! — махнула рукою Тамара Петрівна. — Ми люди прості, душевні. Треба по совісті жити, у Віки надлишки, а в Лєни нужда. Отже, треба ділитися. Бог велів ділитися.
У цю мить із кімнати долинув гуркіт. Син Лєни перекинув вазу. Бабусину вазу. Чеське скло. Дзвін розбитого скла став тим самим гонгом, який завершив раунд. Віка встала. Подивилася на уламки, потім — на нареченого.
— Ігорю, прибери, будь ласка.
— Я? — щиро здивувався Ігор. — Там же дитина, він випадково. Сама прибери, ти ж господиня. Та й узагалі — це просто скло. Мотлох.
Віка подивилася на нього так, ніби бачила вперше. Уважно подивилася. На небриту щоку. На пляму від кетчупу на футболці. На вимогливі очі його матері.
— Знаєте що, — сказала Віка дуже спокійним, «лікарським» голосом, яким повідомляють діагноз, що не підлягає оскарженню. — Обміну не буде.
— Як це — не буде? — вдавилася варенням Тамара Петрівна.
— Так. Не буде. Ні зараз, ні після весілля. Ця квартира залишиться моєю. І жити в ній буду я. Сама.
— У сенсі — сама? — Ігор перестав жувати. — А я?
— А ти, Ігорю, збираєш речі й їдеш до мами. Допомагати Лєні. Там, у тісноті, зате без образ. І проєкти твої там швидше підуть — стимул буде.
— Віка, ти що? — Ігор спробував усміхнутися, але усмішка вийшла кривою. — Істерика перед весіллям?
— Весілля не буде, — відрізала Віка. — Заяву заберемо завтра. А речі… Речі можеш забрати просто зараз. Мамо, допоможи йому зібрати сумку, будь ласка. Я поки віник візьму.
На кухні зависла пауза, важка, мов бетонна плита.
— Ти це серйозно? — прошипіла Тамара Петрівна, наливаючись багрянцем. — Через квартиру? Через якісь метри руйнуєш щастя? Я так і знала, що ти нам не пара! У нас духовні цінності, а в тебе — самі шмотки та стіни в голові!
— Геть, — сказала Олена Сергіївна. Коротко й ясно. Встала на повний зріст, уперши руки в боки. — Геть звідси. І варення своє заберіть.
Збори були недовгими, але галасливими. Ігор кричав, що Віка пошкодує, що вона втратила найкращого чоловіка у своєму житті, що вона «стара діва з квартирою». Тамара Петрівна проклинала їхній рід до сьомого коліна й обіцяла наслати порчу. Лєна мовчки доїдала бутерброд, розуміючи, що халява скінчилася, так і не почавшись.
Коли за ними грюкнули двері, у квартирі стало тихо. Лише цокав годинник на стіні та гудів холодильник. Віка опустилася на стілець просто посеред коридору, поруч із сумкою, яку Ігор у метушні забув.
— Мамо, я що, справді меркантильна? — спитала вона, і голос здригнувся. — Може, треба було допомогти?
Олена Сергіївна підійшла, обняла доньку за плечі, притискаючи до свого м’якого, пахучого випічкою халата.
— Дурненька ти моя, — лагідно сказала вона. — Меркантильна — це коли за гроші заміж виходять. А коли своє не віддають нахабам — це називається здоровий глузд. Ти не квартиру врятувала, Віко. Ти своє життя врятувала. Уяви: ти в іпотеці, в якомусь іншому місті, з дитиною, а він лежить на дивані й каже, що йому тісно. А його сестра живе у твоїй половині за твій рахунок.
Віка шмигнула носом.
— Але ж я сукню вже купила…
— Сукню продамо. Або на корпоратив одягнеш, перешиємо, — усміхнулася Олена Сергіївна. — А от нерви нові не купиш. Ні в якому магазині, ні за жодною акцією.
Вони пішли на кухню. Олена Сергіївна зметала уламки вази в совок.
— Шкода вазу, — зітхнула Віка.
— Зате, вважай, відкупилися. Посуд б’ється на щастя, — підморгнула мати. — Став чайник знову. У нас там ще еклери лишилися. І, до речі, я бачила чудову путівку в санаторій у Трускавець. Поїдемо? Тобі — нерви підлікувати, мені — суглоби. А женихів тих… Як бруду навесні. Знайдемо тобі нормального. З квартирою. Або хоча б із совістю.
Віка подивилася на матір, потім на порожній стілець, де ще пів години тому сидів «Наполеон», і вперше за вечір усміхнулася. По-справжньому.
— Із совістю краще, мамо. Квартира в мене й так своя є.
— От і розумниця, — кивнула Олена Сергіївна, дістаючи з холодильника еклери. — А замки завтра все одно поміняємо. Береженого Бог береже.
За вікном густішали сутінки, загорялися ліхтарі. Десь там, унизу, Ігор, певно, вже скаржився мамі на жорстокість світу. А на кухні в сталінці дві жінки пили чай. І чай той був смачніший за найдорожчий напій. Бо він мав присмак свободи й здорового глузду. А це, як не крути, найдефіцитніший товар у наш час.
Опівночі телефон Віки дзенькнув. Повідомлення від Ігоря: «Думаєш, усе? Я в цю хату вкладався! Завтра прийду за своїм майном. З мамою. Не відчиниш — винесемо двері».
Олена Сергіївна хижо всміхнулася, протираючи окуляри краєм халата:
— Майном? Ну що ж, Ігорчику. Завтра ми влаштуємо тобі такий жорсткий аудит, що ти нам іще винен залишишся…
