– Твою спадщину ми віддали братові, тобі не потрібно! – сказала мати, але нотаріус здивував усіх новими документами
Анна квапливо піднімалася сходами нотаріальної контори, спізнюючись на зустріч майже на півгодини. Затори в місті були великі, а автобус зламався прямо на півдорозі. Серце калатало не лише від швидкої ходьби, а й від хвилювання. Сьогодні мала вирішитися спадкова справа після відходу бабусі.
У приймальні вже сиділи мати Валентина Петрівна та брат Михайло. Мати була вдягнена святково, в новий костюм, а на обличчі в неї грала задоволена усмішка. Михайло виглядав спокійно й впевнено, гортав якісь документи.
– Нарешті! – вигукнула мати, побачивши доньку. – Ми вже пів години чекаємо!
– Вибачте, автобус зламався, – захекавшись, відповіла Анна.
– Завжди в тебе якісь проблеми, – похитала головою Валентина Петрівна. – Добре ще, що запізнення не критичне.
Анна сіла на вільний стілець і озирнулася. Нотаріальна контора виглядала солідно – дубові меблі, шкіряні крісла, на стінах дипломи та сертифікати. За великим столом сидів нотаріус, чоловік років п’ятдесяти з уважними очима.
– Отже, – почав він, коли всі влаштувалися, – ми зібралися для оголошення заповіту Марії Іванівни Мовчан. Перед початком маю уточнити: всі спадкоємці присутні?
– Так, – кивнула Валентина Петрівна. – Я – дочка покійної, Михайло та Анна – онуки.
Нотариус відкрив теку з документами.
– Добре. Але маю сказати, що ситуація дещо незвичайна. У нас є два заповіти.
– Як два? – здивувався Михайло.
– Один заповіт був складений три роки тому, а другий лише дев’ять місяців тому.
Валентина Петрівна нахмурилася.
– Дев’ять місяців тому? Але мама вже хворіла, лежала в лікарні…
– Тим не менше, заповіт складений у повній відповідності до закону, при свідках. Згідно з пізнішим документом, дійсним є саме він.
Анна відчула, як щось стискається в серці. Вона завжди була близька з бабусею, але в останні місяці мати категорично забороняла їй відвідувати хвору, посилаючись на те, що бабусі потрібен спокій.
– І що ж у цьому заповіті написано? – спитала Валентина Петрівна, явно нервуючи.
Нотариус надів окуляри й розгорнув документ.
– Згідно із першим заповітом, все майно – квартира, дача та грошові кошти – передавалися порівну між дочкою Валентиною Петрівною та онуками Михайлом і Анною.
– Ну ось, – зраділа мати. – Усе чесно, порівну.
– Однак, – продовжив нотаріус, – у пізнішому заповіті є суттєві зміни.
Михайло подався вперед.
– Які зміни?
– Згідно з новим заповітом, квартира та вся грошова сума повністю переходять до онуки Анни Сергіївни.
Запала тиша. Анна не повірила своїм вухам.
– Як це? – схопилася Валентина Петрівна. – Це неможливо!
– Думаю, що можливо. Заповіт складений у присутності двох свідків, медичний висновок підтверджує дієздатність заповідачки на момент підписання.
– Але чому? – розгублено спитав Михайло. – Чому бабуся змінила заповіт?
Нотариус перегорнув документи.
– Тут є пояснювальна записка, написана рукою Марії Іванівни. Можу зачитати, якщо бажаєте.
– Зачитайте, – твердо сказала Анна.
– «Усе життя я намагалася бути справедливою до дітей та онуків. Але в останні місяці зрозуміла, хто з них справді мене любить. Валентина та Михайло відвідували мене лише тоді, коли їм щось було потрібно. А Аннушка приходила просто так, щоб поговорити, принести гостинці, допомогти по господарству. Коли я захворіла, тільки вона хотіла доглядати за мною, але Валентина її не пустила. Тому залишаю все найдбайливішій і найлюблячішій онучці».
Валентина Петрівна зблідла.
– Це неправда! Я забороняла Ані приходити, тому що мама була дуже хвора!
– А самі ви часто відвідували матір у лікарні? – спитав нотаріус.
– Я… працювала багато… не завжди виходило…
– А ви, Михайле Сергійовичу?
Михайло мовчав, дивлячись у підлогу.
Анна почувалася ніяково. Вона справді дуже любила бабусю, але ніколи не думала про спадщину.
– Заждіть, – сказала вона. – А може, заповіт підроблений? Раптом хтось скористався тим, що бабуся була хвора?
Нотариус похитав головою.
– Виключено. Заповіт складався в моїй присутності. Марія Іванівна була в ясній свідомості, відповідала на всі запитання, сама продиктувала пояснювальну записку.
– Але я ж дочка! – обурилася Валентина Петрівна. – Не може мати залишити дочку без спадщини!
– За законом може, якщо є інші спадкоємці. Заповіт – це волевиявлення покійної.
Михайло раптом устав.
– Анно, може, ми самі домовимося? Поділимо все чесно, як у першому заповіті?
– Миша має рацію, – підтримала мати. – Ну не можеш ти взяти все собі! Ми ж сім’я!
Анна розгубилася. З одного боку, вона розуміла, що мати й брат розраховували на спадщину. З іншого – це була воля бабусі.
– Я не знаю… Мені треба подумати.
– Що тут думати? – схопилася Валентина Петрівна. – Твою спадщину ми віддали Михайлу, тобі не потрібно!
– Як це віддали? – обурилася Анна.
– А так! Михайло потребує більше! У нього сім’я, діти! А ти сама живеш, тобі багато не потрібно!
– Мамо, але заповіт складений на Анну, – втрутився нотаріус. – Ніхто не може примушувати її відмовитися від спадщини.
– А я й не примушую! Просто пояснюю, що треба бути справедливою!
Анна подивилася на матір і брата. У їхніх очах вона бачила жадібність і розрахунок. І згадала, як мати справді не пускала її до хворої бабусі, кажучи, що Анна тільки засмучує її своїми візитами.
– Ні, – тихо сказала вона. – Я не відмовлятимуся від заповіту.
– Що означає не будеш? – обурилася мати.
– Це воля бабусі. І вона знала, що робила.
– Анно, ну подумай, – благально промовив Михайло. – У мене кредит за квартиру, діти в садок ходять…
– А в мене іпотека, – відповіла Анна. – І зарплата маленька. Теж не багато живу.
– Але ти ж сама! Тобі простіше!
– Чому простіше? Тому що в мене немає сім’ї?
Валентина Петрівна встала й грізно подивилася на доньку.
– Анно, якщо ти не поділишся спадщиною, я з тобою розмовляти не буду! Назавжди!
– Мамо, це шантаж.
– Це справедливість! Мати має право на спадщину від своєї матері!
– Має. Але бабуся вирішила по-іншому.
Нотариус терпляче чекав, поки сім’я з’ясовує стосунки.
– Отже, – сказав він нарешті, – Анна Сергіївна приймає спадщину?
– Приймаю, – твердо відповіла Анна.
– У такому разі потрібно оформити всі документи. Але спочатку я маю зачитати ще одну частину заповіту.
– Ще щось є? – здивувався Михайло.
– Так. Марія Іванівна передбачила можливість сімейного непорозуміння через спадщину.
Нотариус перевернув сторінку.
– «Якщо моя сім’я буде сваритися через гроші, то прошу виконати наступне. Валентині я залишаю свої прикраси та фотоальбоми. Михайлу – годинники дідуся та книги. А також кожному з них по двадцять тисяч гривень із моїх заощаджень. Цього має вистачити, щоб вони зрозуміли – я їх теж любила, але справедливість дорожча».
Валентина Петрівна та Михайло перезирнулися.
– Тобто ми все-таки щось отримуємо? – спитала мати.
– Отримуєте. Марія Іванівна нікого не залишила зовсім без спадщини.
– Двадцять тисяч… – замислено промовив Михайло. – Це хоч щось.
– А прикраси мамині дорогі, – додала Валентина Петрівна. – Там каблучка з діамантом є.
Анна слухала й розуміла, що бабуся справді все передбачила. Вона знала свою сім’ю й підготувалася до їхньої реакції.
– А дача? – спитала Анна в нотаріуса.
– Дача залишається за вами. Але в заповіті є прохання дозволити родичам іноді там відпочивати.
– Звісно, – кивнула Анна. – Дача велика, місця всім вистачить.
Михайло раптом усміхнувся.
– Знаєш, Ань, може, бабуся й мала рацію. Ти справді про неї найбільше дбала.
– Мишко! – обурилася мати.
– Мам, ну що ти? Ми ж правда рідко до бабулі їздили. А Анька кожних вихідних у неї була.
Валентина Петрівна помовчала, потім зітхнула.
– Може, й так. Але все одно образливо.
– Мамо, – м’яко сказала Анна, – я не жадібна. Якщо вам щось буде потрібно, допоможу. Ми ж сім’я.
– А квартиру продаватимеш? – спитав Михайло.
– Не знаю. Може, переїду туди. Вона більша за мою, і район хороший.
– А свою квартиру?
– Продам, іпотеку закрию.
Нотариус почав оформлювати документи. Процедура тривала більше години – потрібно було підписати безліч паперів, поставити печатки, сплатити збори.
– Вітаю вас зі спадщиною, – сказав він наприкінці. – Документи будуть готові за тиждень.
Виходячи з контори, сім’я мовчала. Надворі Валентина Петрівна зупинилася.
– Аню, я, звісно, засмучена. Але ти маєш рацію – це була воля мами.
– Мам, я розумію, що ви розраховували на більше.
– Розраховували… – сумно усміхнулася мати. – А може, нам усім варто було більше часу з бабусею проводити, поки вона була жива.
– Мам, вона вас любила. Просто хотіла, щоб ми це зрозуміли.
Михайло обійняв сестру.
– Ань, я не буду на тебе ображатися. Бабуся розумна була, вона знала, що робила.
– Дякую, Мишо.
– А дачу ми справді зможемо використовувати?
– Звісно. Влітку приїжджайте з дітьми, як раніше.
Вони дійшли до зупинки й стали чекати автобуса.
– А знаєте, – сказала раптом Валентина Петрівна, – я згадала, як мама в лікарні говорила: «Тільки Аннушка мене розуміє». А я думала, що це просто хвороба так на неї діє.
– Не хвороба, – відповіла Анна. – Просто вона відчувала, кому вона справді потрібна.
Автобус підійшов. Сидячи біля вікна, Анна думала про бабусю. Вона зуміла викласти сім’ї урок. Урок про те, що любов і увагу не можна замінити грошима, а справедливість іноді виглядає не так, як здається на перший погляд.
Увечері Анна приїхала до бабусиної квартири. Відчинила двері ключем, який у неї був ще за життя господині. У передпокої пахло духами бабусі й старими книгами. На столі лежала записка, написана знайомим почерком: «Аннушко, якщо читаєш це, значить, усе пройшло як треба. Не сумуй, що сім’я посварилася. Вони зрозуміють і пробачать. А ти живи тут і будь щаслива. Люблю тебе. Бабуся Маша».
Анна притиснула записку до себе й заплакала. Але це були не сльози горя, а сльози вдячності мудрій бабусі, яка й далі продовжувала про неї піклуватися.
