Вечір у квартирі Ковальчуків починався ідеально: пахло запеченою куркою з розмарином, а на фоні тихо бурмотів телевізор.
Олена з особливою ретельністю протирала келихи, але її руки злегка тремтіли. У сумочці, захованій у шафі під зимовим взуттям, лежав конверт. Вісімдесят тисяч гривень. Їхні спільні заощадження на омріяну відпустку в Португалії, які вона зняла сьогодні вдень.
Коли Андрій зайшов на кухню, він був у чудовому гуморі.
— Оленко, я перевірив готелі в Лісабоні! Якщо забронюємо завтра, отримаємо знижку. Давай після вечері глянемо наш «тревел-фонд»?
Олена відчула, як холоне всередині.
— Андрію, знаєш… я думала, може, не варто поспішати? Зараз такі часи нестабільні… — вона не дивилася йому в очі.
Андрій зупинився, нахмурившись.
— Нестабільні? Ти сама три місяці малювала карту маршруту. Що сталося?
Раптом на столі завібрував телефон Олени. Повідомлення від мами висвітилося прямо на екрані: «Лєно, ти зняла гроші? Максиму треба внести оплату до завтра, інакше виконавча служба закриє виїзд. Рятуй брата!»
Андрій встиг прочитати перші слова. У кухні повисла така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі.
— «Рятуй брата»? — тихо перепитав Андрій. Його голос став небезпечно спокійним. — Олено, Максим дорослий чоловік. Яким чином ти збираєшся його рятувати?
— Мамі погано, Андрію! У неї знову тиск! — вибухнула Олена, намагаючись перейти в атаку. — Максим зробив помилку, він не платив аліменти пів року, бо не мав роботи. Тепер його колишня подала до суду. Мама плаче цілими днями!
— І тому ти вирішила взяти наші гроші? Ті, що я заробляв на фрілансі вечорами, поки ти спала? Ті, що ми відкладали півтора року, відмовляючи собі в усьому?
— Це і мої гроші теж! — вигукнула вона, хоча голос зрадницьки дрижав. — Я маю право допомогти рідній людині!
— Допомогти? Ти хочеш заохотити його безвідповідальність! — Андрій зробив крок ближче. Його обличчя почервоніло від стримуваного гніву. — Він не платить власним дітям! Своїм дітям, Олено! А ти хочеш забрати гроші з нашої родини, щоб покрити його борги? Це не допомога, це співучасть у його егоїзмі!
— Ти черствий! Ти завжди ненавидів мою родину! — Олена закрила обличчя руками. — Для тебе цифри дорожчі за людей. А він мій брат. Він оступився!
— Оступився? П’ять разів поспіль? Коли купував новий телефон замість того, щоб купити синові чоботи? — Андрій розвів руками. — Де гроші, Олено? Ти вже їх зняла, чи не так?
Вона мовчала, лише схлипувала.
— Де вони? — гримнув він, і Олена здригнулася. — В сумочці? В шафі? Ти збиралася віддати їх потайки? Ти хотіла, щоб я повірив, ніби готель просто подорожчав, чи ми їх «загубили»?
Як ти збиралася дивитися мені в очі в тій Португалії, знаючи, що ми поїхали на порожнечу в серці?
Олена підвела голову, її очі блищали від гніву й образи.
— Ти не розумієш, що таке сімейний обов’язок! Мама сказала, що якщо я не допоможу, вона більше не вважатиме мене дочкою!
— Це маніпуляція, Олено! І ти на неї ведешся, руйнуючи наш шлюб! — Андрій важко дихав. — Якщо ці гроші сьогодні підуть твоєму братові — ти можеш йти разом із ними. Бо я не хочу жити з людиною, якій не можу довіряти спільний гаманець і власне майбутнє.
— Ти мені погрожуєш? — прошепотіла вона.
— Я констатую факт. Сім’я будується на довірі. Ти її щойно спалила на багатті «братської любові». Обирай: або ми завтра кладемо гроші назад і їдемо у відпустку, як планували, а Максим нехай іде працювати на дві роботи… або неси конверт мамі. Але назад не повертайся.
Олена дивилася на чоловіка, якого любила, і на телефон, де блимало нове повідомлення від матері: «Ну що там?». Вечеря на столі безнадійно охолола. Прірва між ними стала настільки широкою, що здавалося — жоден літак до Лісабона її не перелетить.
Вона повільно встала і пішла до спальні. Андрій закрив очі, готуючись до звуку дверей, що захлопнуться. Але замість цього він почув шурхіт паперу.
Олена повернулася і поклала на стіл конверт.
— Ти правий, — ледь чутно сказала вона. — Я просто… мені було так страшно бути «поганою дочкою». Але бути поганою дружиною — ще страшніше.
Андрій не обійняв її одразу. Він взяв конверт, поклав його в сейф і сів навпроти. Попереду була довга ніч розмов, які були значно дорожчими за вісімдесят тисяч гривень.
Ранок зустрів Олену важкою головою та ще важчим серцем. Андрій пішов на роботу рано, залишивши на кухонному столі лише порожню чашку та коротку записку: «Нам треба вчитися говорити правду. Навіть якщо вона болить».
Телефон на тумбочці ожив рівно о восьмій тридцять. Мама. Олена глибоко вдихнула, наче перед стрибком у крижану воду, і натиснула «відповісти».
— Лєночко, ну що? — голос Марії Іванівни був бадьорим, але з тими специфічними нотками «жертовності», які Олена навчилася розпізнавати з дитинства. — Я вже Максиму сказала, щоб він під’їхав до тебе. Він такий вдячний! Каже, що як тільки розкрутиться, одразу все віддасть. Ти ж знаєш, він у нас золота дитина, просто обставини…
— Грошей не буде, мамо, — перебила Олена. Її власний голос здався їй чужим.
На тому кінці дроту запала тиша. Така густа, що, здавалося, її можна було різати ножем.
— Що ти сказала? — нарешті процідила мати. Весь «солодкий» тон зник миттєво. — Як це не буде? Ти ж обіцяла! Я вчора заснути не могла, дякувала Богу, що в мене така дочка співчутлива!
— Я не обіцяла, мамо. Це ти вирішила за мене. Ці гроші — наші з Андрієм. Він категорично проти, і я… я з ним згодна. Максим має відповідати за свої вчинки сам.
— Андрій проти? — Марія Іванівна майже виплюнула це ім’я. — Я так і знала! Пригріла ти змію. Він завжди був скнарою, рахував кожну копійку, коли ми до вас у гості приїжджали. І ти, рідна сестра, дивитимешся, як брата за ґрати посадять? Як він без роботи залишиться?
— Його не посадять за перший борг, мамо, не перебільшуй. Йому просто закриють виїзд і накладуть арешт на рахунки. Нехай іде працювати на будівництво, там платять щодня.
— На будівництво?! Максима? З його спиною? — Мама перейшла на крик. — Та як у тебе язик повертається! Він же твій рідний! Одна кров! Олено, якщо ти зараз не даси ці гроші, ти мені не дочка. Чуєш?
Не приїжджай на свята, не дзвони мені. Іди, цілуйся зі своїм Андрієм і його папірцями! Гроші вам дорожчі за родину!
Олена відчула, як до горла підступає клубок, але вона зціпила зуби.
— Мамо, припини мене шантажувати. Це не про кров, це про справедливість. Максим купував дорогі кросівки, коли його дітям не було за що купити фрукти. Де ти була тоді з повчаннями про «одну кров»? Чому ти не казала йому про обов’язки перед сином?
— Ти ще й мене вчитимеш? — голос матері здригнувся від удаваного чи справжнього плачу. — Я все життя на вас поклала! А ти… ти просто егоїстка. Живи собі в своїй Португалії, топчися по нещастю брата. Але знай: щастя на чужих сльозах не побудуєш!
— Я не будую щастя на сльозах, мамо. Я просто перестаю бути вашим банкоматом. Вибач, мені треба працювати.
Олена натиснула відбій і поклала телефон екраном донизу. Її трусило. Вона чекала, що відчує провину, але замість цього відчула дивну, майже хворобливу полегкість. Наче вона щойно відрізала важку гирю, яку тягнула за собою все життя.
За хвилину прийшло повідомлення від брата. Коротке і брудне: «Сестричко, не чекав. Ну нічого, життя довге. Коли тобі буде погано — не дзвони».
Олена видалила чат. Вона підійшла до вікна і подивилася на сонячне місто. Вперше за довгий час вона знала, що ввечері, коли прийде Андрій, їй не доведеться ховати очі.
Лісабон зустрів їх вітром з Атлантики та криками чайок над площею Коммерсіу. Олена стояла на оглядовому майданчику району Алфама, дивлячись на червоні черепичні дахи, що спускалися до самої річки Тежу. Вона тримала в руках горнятко міцної кави, і вперше за довгі місяці її плечі були розслаблені.
Андрій підійшов ззаду і мовчки обійняв її, поклавши підборіддя на плече.
— Знаєш, — тихо сказала Олена, не повертаючи голови, — я тільки зараз зрозуміла, що цей конверт у шафі важив тонну. Я не відпустку відкладала, я відкладала власну свободу.
— Ми обидва її відкладали, — відповів Андрій. — Я теж винен. Я бачив, як вони на тебе тиснуть, і просто злився замість того, щоб стати поруч і сказати: «Досить».
Олена зітхнула. З мамою вона не розмовляла вже три тижні. Максим заблокував її в усіх соцмережах після того, як вона відмовилася оплатити його черговий «геніальний стартап», який мав би покрити борги. Було боляче? Так. Але це був тупий біль від старої рани, яка нарешті почала затягуватися.
— Слухай, — Андрій розвернув її до себе, його очі іскрилися тим самим вогником, який вона так любила в перші роки знайомства. — Я вранці перевіряв пошту. Максим виставив свій старий мотоцикл на продаж. Справді виставив. Схоже, коли «чарівне джерело» грошей закрилося, він згадав про реальність.
Олена сумно посміхнулася.
— Сподіваюся, він хоча б цього разу донесе гроші до дітей, а не до магазину електроніки.
— Це вже його шлях, Оленко. Не твій.
Вони пішли вузькими вуличками, де на балконах сушилася білизна, а з відкритих вікон лунала музика. Вечеряли в маленькому ресторанчику, де не було меню англійською, а господар сам підливав їм.
— За що п’ємо? — запитав Андрій, піднімаючи келих.
Олена на мить задумалася. Раніше вона б сказала «за сім’ю» або «за мир у родині». Але сьогодні вона відчувала себе інакше.
— За чесність, — твердо сказала вона. — Навіть якщо вона «з перчиком». І за те, щоб ми більше ніколи не ховали квитки у щастя під зимовим взуттям.
Андрій засміявся і цокнувся з нею. В ту ніч, засинаючи під шум далекого океану, Олена вперше не перевірила телефон перед сном. Вона знала, що там можуть бути прокльони чи маніпуляції, але вони більше не мали над нею влади. Вона вибрала не «хорошу дівчинку», вона вибрала себе і людину, яка тримала її за руку, коли світ навколо намагався розхитати їхній човен.
А Португалія виявилася саме такою, як на картинках — яскравою, соленою і справжньою. Як і їхнє нове життя.
Наталія Веселка
