Втрата Вадима була як грім серед ясного неба — молоде серце просто зупинилося на пробіжці. Світлана ще не встигла виплакати всі сльози, як на порозі з’явилася свекруха, Ганна Іванівна, з величезними сумками та непохитним виразом обличчя.
— Свєто, нам із батьком треба обстеження пройти, — заявила вона, навіть не знявши пальта. — Сама розумієш, у селі лікарів немає, а тут клініка під боком. Ви з дітьми поки до нас у село з’їздіть, там повітря чисте, сосни… Місяці на два-три, не більше.
Світлана, перебуваючи в стані емоційного заціпеніння, лише кивнула. Вона зібрала Артема й маленьку Софійку і поїхала в стару хату свекрухи. Проте минув місяць, другий, третій, а Ганна Іванівна на дзвінки відповідала неохоче: «Ой, ще аналізи не готові», «Ой, лікар каже полежати».
Сільське прозріння
Одного вечора до Світлани зайшла сусідка по селу, баба Марія.
— Ти чого тут киснеш, дитино? — спитала стара. — Твоя свекруха вже всім у селі роздзвонила, що квартиру в тебе «віджала», бо ти молода, собі ще знайдеш, а їй на старість комфорт потрібен.
— Як «віджала»? Вона ж казала — на лікування! — сплеснула руками Світлана.
— Слухай сюди, — примружилася баба Марія. — Ганна твоя понад усе боїться «сорому» і того, що про неї люди скажуть. І ще вона терпіти не може галасу. Хочеш квартиру назад? Дій хитро.
Велике повернення
Наступного ранку Світлана замовила вантажне таксі. Під’їхавши до свого під’їзду в місті, вона побачила, як Ганна Іванівна спокійно п’є чай на її балконі в її улюбленому халаті.
Світлана відчинила двері своїм ключем. За нею забігли діти, а слідом — двоє дужих хлопців-вантажників.
— Доброго дня, мамо! А ми вирішили, що в тісноті, та не в образі! — весело вигукнула Світлана.
— Яке «разом»?! — підхопилася свекруха. — Ми ж домовлялися!
— Так три місяці минуло, термін вийшов! — Світлана почала вивантажувати посеред вітальні старі, припадаючі пилом мішки з картоплею та ящики з розсадою, які привезла з села. — Хлопці, ставте мішки прямо на килим!
— Ти що виробляєш?! — заверещала Ганна Іванівна. — Тут же чисто було!
— Ой, мамо, в селі так затишно було, я вирішила сюди трохи «села» привезти. До речі, я завтра сюди ще курей привезу, у нас же балкон великий, пересидимо якось!
— Яких курей? Ти з глузду з’їхала? — втрутився свекор, виходячи з кімнати.
Кульмінація конфлікту
— А що таке? — Світлана спокійно глянула в очі свекрусі. — Ви ж казали, що це наша спільна родина. От я і хазяйную. До речі, Ганно Іванівно, я запросила представника опікунської ради.
Вони завтра прийдуть перевірити, в яких умовах живуть діти. Я їм так і сказала: «Ми тулимося у вітальні, бо бабуся з дідусем зайняли дитячу». Як думаєте, що про вас у газеті напишуть? «Заслужена вчителька вигнала сиріт у коридор»?
— Ти… ти мені погрожуєш? — голос свекрухи затремтів. — Це квартира мого сина!
— Це квартира моєї сім’ї, — відрізала Світлана, і її голос став холодним як лід. — Вадима немає, але є його діти. Ви приїхали сюди не лікуватися, а загарбати те, що вам не належить. Ви обдурили мене, скориставшись моїм горем.
— Ми просто хотіли як краще! — почала виправдовуватися свекруха, але Світлана перебила її.
— Хлопці, заносьте старий диван із сараю, ставимо в центрі зали! І включіть радіо на повну, Артемко хоче танцювати!
У квартирі зчинився неймовірний гармидер. Діти бігали, вантажники совали меблі, Світлана почала розпаковувати вузли з брудним робочим одягом.
— Досить! — крикнула Ганна Іванівна через годину. — Я не можу в цьому балагані! Це неповага до мого віку!
— Повагу, мамо, треба заслужити, а не вкрасти разом із ключами, — відповіла Світлана. — Машина ще внизу. Або ви збираєте речі зараз і їдете в село, де на вас чекає тиша й спокій, або завтра про ваш «переїзд» знатиме все ваше управління освіти й соцзахист.
Фінал
Свекруха, підтиснувши губи й кидаючи прокльони про «невдячну невістку», почала гарячково пакувати чемодани. Коли двері за ними зачинилися, Світлана нарешті видихнула.
Вона сіла на підлогу серед безладу і вперше за довгий час відчула, що вона вдома. У руках вона тримала ключі, які більше нікому не віддасть.
Минуло п’ять довгих років. Світлана за цей час перетворилася з розгубленої вдови на впевнену жінку: вона відремонтувала квартиру, змінила роботу і, головне, виростила дітей у спокої.
Проте Артем, який уже пішов до школи, дедалі частіше запитував про дідуся та бабусю. Образа Світлани була глибокою, як прірва, але серце матері підказувало, що дітям потрібне коріння.
Все змінилося одного телефонного дзвінка. Дзвонив свекор, Степан Петрович. Його голос був тихим і якимось надламаним.
— Свєто… Ганна в лікарні. Справжній лікарні, не вигаданій. Вона весь час кличе Вадима, а потім плаче і просить покликати тебе. Ми не просимо житла, Свєто. Ми просто хочемо побачити онуків… поки не пізно.
Зустріч у лікарняній палаті
Коли Світлана увійшла до палати, вона ледь упізнала колись владну Ганну Іванівну. Перед нею лежала маленька, сива жінка, яка здавалася прозорою під білим простирадлом.
— Прийшла… — прошепотіла свекруха, і в її очах забриніли сльози. — Свєто, я не сподівалася.
— Діти в коридорі, мамо, — Світлана вперше за п’ять років назвала її так. — Я не хочу, щоб вони бачили вас такою слабкою. Одужуйте, і тоді вони зайдуть.
Ганна Іванівна судомно схопила Світлану за руку:
— Пробач мені. Я тоді… я після Вадика сама не своя була. Здавалося, якщо заберу частину його життя — його стіни, його речі — то він ніби не пішов зовсім. Я була егоїсткою. Нахабною, засліпленою егоїсткою. Я мало не лишила власних онуків даху над головою через свій страх самотності.
Важка розмова
Світлана сіла на край стільця. Вона довго мовчала, згадуючи ту ніч у селі, коли не знала, чим годувати дітей.
— Ви мені зробили дуже боляче, Ганно Іванівно. Ви не просто квартиру хотіли забрати, ви довіру мою вбили. Я ж вас рідною вважала.
— Знаю, доню. Знаю. Кожну ніч у селі згадую, як ти ті мішки з картоплею тягала… — стара жінка гірко всміхнулася. — Ти тоді правильно вчинила. Якби ти не дала відсіч, я б і себе, і вас загризла б своєю тиранією. Ти захистила дітей від мене ж самої.
Степан Петрович, що стояв біля вікна, додав:
— Ми в селі пам’ятник Вадиму поставили. Гарний, з мармуру. І сад висадили — для Артема й Софійки. Свєто, ми не претендуємо на місто. Нам аби хоч раз на місяць побачити, як вони ростуть.
Новий розділ
Світлана відчула, як клубок у горлі нарешті розчиняється. Вона зрозуміла: ненависть випалює душу тому, хто ненавидить, а не тому, кого ненавидять.
— Добре, — тихо сказала вона. — Коли вас випишуть, ми приїдемо в село на вихідні. Але з однією умовою: жодних розмов про «хто кому винен». Ми починаємо з чистого аркуша.
— Золота ти дитина, — видихнула Ганна Іванівна. — Я приготую твої улюблені налисники. По пам’яті… хоч руки вже й не ті.
Повернення додому
Через місяць стара хата в селі наповнилася дитячим сміхом. Артем ганяв по подвір’ю з дідом, а Софійка допомагала бабусі збирати малину.
Ганна Іванівна більше не намагалася командувати. Вона дивилася на невістку з повагою, яку та виборола в чесному, хоч і жорсткому бою за своє право бути господинею власного життя.
Вони вечеряли в саду, під старими яблунями. Світлана дивилася на небо і відчувала: Вадим там, нагорі, нарешті спокійний. Його сім’я знову була цілою, хоча для цього знадобилося багато гірких уроків і одна велика перемога над людською гординею.
Віра Лісова
