— Ти знову їдеш? Маші вже три роки, вона тебе не бачить, скоро забуде, що в неї є батько!
— А що, мені тепер кар’єру кинути через твої примхи?
— Яку кар’єру, Андрію? Ти останніми роками привозиш менше грошей, ніж коли працював в офісі!
Цього вечора за кухонним столом у Марини в домі зібралися майже всі родичі. Свекруха Валентина Петрівна розкладала по тарілках котлети. Теща Галина Іванівна різала салат. Зовиця Світлана гортала журнал. Кума Катя гралася з трирічною Машею.
— Андрійко має рацію, — заговорила Валентина Петрівна. — Чоловік повинен забезпечувати сім’ю. Не жіноча це справа — вказувати, де йому працювати.
Вона пам’ятала, як її покійний чоловік працював на трьох роботах, щоб прогодувати сім’ю. Ніколи не скаржився, не бігав у відрядження. Дім — ось що було головним. Але синові вона цього не скаже.
— Забезпечувати? — обурилася Лєна. — Він привіз за минулий місяць двадцять тисяч гривень! У мене крім основної роботи є підробіток, я на ньому заробляю більше!
Лєна назвала точну суму спеціально, щоб усі зрозуміли — вихвалятися чоловікові нема чим. Нехай свекруха дізнається правду про фінансові успіхи її дорогоцінного синочка.
— Не сварися при дитині, — смикнув Андрій. — І взагалі, я втомився від твоїх претензій. Відрядження — це перспектива.
Його дратувало, що дружина виставляє його невдахою перед рідними. Особливо при матері, яка завжди ним пишалася.
— Перспектива чого? — втрутилася Галина Іванівна. — Того, що ти дочку рідну не бачиш тижнями? Який батько постійно відсутній удома? Донька росте без тата!
— Не лізь, — буркнув Андрій.
«Ну і вередлива, — думав він. — Тільки втручатися й уміє. Сама живе без чоловіка, а туди ж, із порадами».
— Як це не лізь? Моя дочка сама дитину тягне!
Лєна швидко заговорила про нові шпалери в дитячій, показуючи всім фотографії на телефоні. Вона не хотіла продовжувати цю розмову — боялася, що скаже чоловікові щось, про що потім пошкодує. А сім’ю треба зберігати заради Маші.
За кілька годин, коли всі вже повечеряли, кожен відпочивав на своєму місці. Валентина Петрівна дрімала в кріслі, вкрита пледом. Галина Іванівна мила посуд, попри протести доньки. Андрій дивився телевізор, перемикаючи канали. Лєна складала дитячі речі в пральну машину.
Світлана відклала журнал:
— Лєно, ну чого ти накручуєш? Брат старається для вас.
— Старається? — Катя взяла Машу на руки. — Він навіть на день народження доньки не приїхав!
Катя була впевнена — він просто безвідповідальний егоїст. Маша малювала сім’ю без тата, а якщо він і з’являвся на малюнку, то крихітною фігуркою десь у кутку, як муха. Дитина інстинктивно розуміла, хто для неї важливий.
— У мене була важлива зустріч, — виправдався Андрій.
Чоловіка виводило, що всі вважають його поганим батьком. Він же працює! Не може ж він залишити все через дитяче свято.
— У суботу? У Львові? — Лєна схопила його телефон. — Покажи квитки!
Вона не хотіла влаштовувати допит чоловікові при всіх, але його постійна брехня виводила. Кожне виправдання звучало все менш переконливо.
— Віддай телефон! — Андрій вихопив апарат. — Зовсім з глузду з’їхала?
Андрій злякався не того, що дружина дізнається пароль, а того, що побачить історію дзвінків. Там було забагато одного номера — Інни зі Львова.
Галина Іванівна дивилася на цю сцену й думала: «Навіщо він так нервує? Чесній людині ховати нічого. Щось тут не так». Валентина Петрівна стала між ними:
— Лєночко, люба, чоловікам важко з маленькими дітьми. Андрійко не звик до плачу. Та й робота в нього нервова, вимагає зосередженості. Йому потрібна спокійна обстановка вдома.
— Не звик? — Лєна здивувалася. — Маша в садочок ходить! Який плач? Вони були тільки перші два місяці.
Лєна згадала ті ночі, коли Маша не спала, а Андрій зникав у відрядження. Вона тоді виправдовувала його: «Нехай працює, заробляє, а я впораюся». Тільки заробітків більше не стало, а втома накопичувалася.
— Тато, тато! — Маша потягла до батька руки.
Дівчинка тягла рученята несміливо, ніби думала, що він знову її відштовхне. У її очах була обережність — така не дитяча, насторожена.
— Не зараз, — він відмахнувся. — Бачиш, дорослі розмовляють?
Галина Іванівна ахнула від такої черствості. А Лєна стиснула руки — як можна так із власною дитиною?
— Вона тебе тиждень не бачила! — крикнула Лєна. — Ти розумієш? Твоя донька тебе чекала!
— І що? Нехай звикає, що тато зайнятий. Не можу ж я все кидати заради її капризів.
Валентина Петрівна дивилася на сина з подивом. Навіть вона розуміла — щось тут не так. Така байдужість до власної дитини… А раптом Маша не від нього? Раптом тому він так себе поводить? Вона сама колись трохи не оступилася з сусідом, але все обійшлося. А якщо в Лєни…
Галина Іванівна гримнула по столу:
— Зайнятий? Ти вчора в барі до другої ночі сидів! Там у моєї сусідки донька працює, розповіла!
Андрій подумки прокляв це містечко, де всі одне одного знають. Треба було їхати в інше місце.
— Це були переговори, ділова зустріч! Не все ж за робочим столом вирішується! — обурився зять.
— З ким? — Катя притисла похресницю до себе міцніше. — З офіціантками?
Вона сказала це навмання, але помітила, як почервоніло обличчя Андрія. «Точно! — подумала вона. — Гуляє наш сім’янин. І ще має совість дружині дорікати!»
— Катю, ти чого лізеш? — вступилася Світлана. — Тобі яке діло до нашої сім’ї?
Катя не могла спокійно дивитися, як Світлана захищає брата. Невже вона не бачить, що він руйнує сім’ю?
Валентина Петрівна думала про нічні походеньки сина. Вона поважала Лєну — дівчина роботяща, господарна, з дитиною возиться. Але не могла зрозуміти, що змушує Андрія постійно тікати з дому. Від такої дружини, від такої дитини…
— А те, що жінка сама тягне дім, поки твій братик удає з себе успішного бізнесмена! Він навіть дочці своїй часу не може приділити!
Валентина Петрівна сплеснула руками:
— Дівчатка, не сваріться! Андрійко просто втомлюється. Йому потрібен відпочинок.
Вона говорила це автоматично, захищаючи сина, але дивилася на Лєну уважно. Може, дівчина щось приховує? Інакше чому син так себе поводить із донькою?
— Відпочинок? — Лєна розсміялася. — Він відпочиває цілий тиждень у відрядженнях! А я? Коли я відпочиваю?
— Ти сидиш удома, — парирував Андрій. — Який тобі ще відпочинок потрібен? У тебе все життя — суцільний відпочинок порівняно з моєю роботою.
— Сиджу вдома? — обурилася дружина. — Поки донька не пішла в садочок, працювала віддалено перекладачкою за копійки! А коли Маша пішла в садочок, вийшла на повну ставку й ще беру підробіток на дім. Я перу, готую, з Машею займаюся — читаємо, малюємо, ліпимо, вчимо вірші, ходимо в театр, на розвивальні заняття!
— О, яка молодець! — Андрій закотив очі. — Усі жінки так живуть. Он Сергій із нашого відділу — у нього дружина і працює, і двох дітей ростить, і не скаржиться. Або Максим — у того дружина взагалі на двох роботах і трьох дітей виховує, і нічого.
— Ні, не всі! — вступилася Катя. — Сім’я — це чоловік і жінка, а не жінка й ще раз жінка. Нормальні чоловіки допомагають і по дому, і з дітьми, інакше навіщо ти потрібен?
Катя дивилася, як чоловік стискає щелепи від образи на її слова. Правда очі коле!
— Ось вийдеш заміж, тоді й розмірковуй, — відрізала Світлана.
— Ти ж жінка, сама скоро вийдеш заміж, невже хочеш собі ось такого чоловіка? — спитала Галина Іванівна. — Твій брат — просто егоїст! Він думає тільки про себе, а сім’я для нього — тягар.
— Навіщо ви так говорите про мого сина? Він не гуляє, зарплату приносить у дім, — заявила Валентина Петрівна.
На цих словах невістка гірко всміхнулася, і свекруха зрозуміла — про зарплату сказала даремно.
— Не смійте так говорити про мого сина!
— А як ще називати чоловіка, який тікає від власної дитини? Який віддає перевагу барам сімейному вогнищу?
Андрій устав:
— Усе, мені набридло це збіговисько! — Він холодно подивився на дружину. — Завтра їду в Одесу на два тижні.
Він пишався тим, що в нього є куди втекти від усіх цих претензій і докорів.
— Завтра в Маші ранок у садочку! — Лєна схопила його за рукав.
— І що? Нехай бабусі сходять. Їм же подобається з нею возитися.
— Тату, не їдь! — промовила Маша.
Дівчинка злякано дивилася то на маму, то на бабусю, то на тата, не розуміючи, чому всі кричать.
— Вона буде сніжинкою! — вигукнула Лєна. — Ми три тижні репетирували танець, вона вивчила віршика про зиму! Маша так готувалася, хотіла тобі показати!
Лєна повільно підвелася з дивана. Погляд її був холодним. Вона дивилася на чоловіка так, на щось неприємне. А потім закричала так голосно й пронизливо, що всі в кімнаті завмерли.
— Забирайся геть! — заволала Лєна. — Геть із мого дому!
Ці слова вона в думках уже сотні разів прокручувала й думала, що буде, якщо залишиться сама, і завжди приходила до думки, що нічого не зміниться, але вона перестане сподіватися й чекати чогось кращого.
— Із твого? Смішно! Я плачу за квартиру! — гордо випалив Андрій, випрямляючись на весь зріст.
Валентина Петрівна дивилася на сина з гірким розчаруванням. «Чим ти можеш пишатися?» — думала вона. — «Ні сім’єю, ні роботою, ні зарплатою, ні ставленням до доньки… Нічим».
— Двадцять тисяч? — злісно спитала дружина. — Це дуже мало для нашого містечка.
Катя взяла дівчинку за руку й, відволікаючи її від сімейної сварки, відвела в сусідню кімнату.
— Та йдіть ви всі! — сказав Андрій. — Набридло! Нерви мені робите! Самі нічого не робите, тільки пиляєте!
Вечір був остаточно зіпсований. Валентина Петрівна мовчки зібрала свою сумочку й разом із донькою Світланою попрямувала до виходу.
Через місяць Андрій повернувся з чергового «відрядження». Квартира зустріла його порожнечею. На столі лежали документи про розлучення — Андрій жодного разу не з’явився в суд, він спеціально ігнорував його, і коли призначався день засідання, брав чергове відрядження — і записка: «Ми в мами, не хочу тебе бачити. Приїдеш, збери речі й з’їжджай, ключі кинь у поштову скриньку. Якщо до п’ятниці не з’їдеш, винесу твої речі на смітник. Маша питає, чому тато нас не любить. Я не знаю, що їй відповідати».
Андрій відчув дивну суміш полегшення й розгубленості. З одного боку, більше не треба було брехати й викручуватися. З іншого — реальність розлучення лякала його більше, ніж він очікував.
Андрій набрав номер матері:
— Мамо, Лєнка втекла!
Якийсь час у телефоні було тихо.
— Мам? Ти чуєш?
— Знаю. І правильно зробила.
— Як ти можеш? — обурився Андрій, стискаючи руки.
— Андрійку, я все знаю. Твоя сестра їздила з подругою до Львова й бачила тебе там із тією жінкою. Ти брехав нам усім. Відрядження, перспективи… Ти просто боягуз, який утік від відповідальності й від власної доньки. І знаєш що? Я знайшла телефон тієї жінки, подзвонила їй.
Андрій онімів. Світ навколо нього почав руйнуватися з ще більшою швидкістю.
— У неї є чоловік. Дуже серйозна людина. Він тебе шукає. Щасти, синочку.
Пролунали гудки.
Андрій випустив телефон. За дверима пролунали важкі кроки, а після хтось постукав.
Андрій завмер, прислухаючись до звуків за дверима. Стук повторився — настирливий, вимогливий. Він підійшов до вікна й обережно визирнув у двір. Біля під’їзду стояла чорна машина, а біля неї — двоє кремезних чоловіків у темних куртках.
— Відчиніть! Нам треба поговорити! — пролунав грубий голос.
Андрій схопив куртку й документи, вискочив на балкон і по пожежній драбині спустився у двір з іншого боку будинку. Серце калатало так, що, здавалося, його чути на всю вулицю. Він розумів — це тільки початок його проблем.
Через пів року Лєна отримала перші аліменти. Андрій оголосився в іншому місті, влаштувався вантажником і тепер офіційно отримував мінімальну зарплату. На доньку він перераховував сім тисяч гривень на місяць.
— Мамо, а тато коли-небудь приїде? — спитала Маша, малюючи сім’ю з трьох осіб: мами, бабусі й себе.
Лєна погладила доньку по голові. На її нових малюнках тата більше не було навіть крихітною фігуркою в кутку.
— Не знаю. Але знаєш що? Ми й без нього чудово справляємося.
І це була правда. Жити стало легше — зникли постійні сварки, брехня й розчарування. Лєна більше не чекала чоловіка до вечері й не вигадувала виправдання його відсутності на дитячих святах. А Маша, на її подив, перестала питати про тата вже за місяць після його зникнення.
