— Ти де? Гості вже за столом сидять! — чоловік іще не знав, що прислужувати їм доведеться саме йому.
Ольга стояла біля вікна на кухні, спостерігаючи, як останні промені сонця золотять кленове листя. У цю мить вона почувалася схожою на ті листки — на вигляд гарна, жива, але готова відірватися від гілки при першому ж пориві вітру.
У кишені завібрував телефон. Повідомлення від Ігоря: «Мама з татом прийдуть сьогодні на сьому. Щось приготуй.»
Ольга перечитала його кілька разів, і з кожним новим прочитанням знайоме відчуття безсилля наростало. Знову. Знову все те саме. Жодних запитань, жодного обговорення — просто факт, який треба прийняти й виконати.
Вона глянула на годинник. Пів на шосту. Півтори години — на прибирання, готування, себе до ладу привести. Після восьми годин роботи в офісі, де вона керувала відділом маркетингу й заробляла на двадцять тисяч гривень більше за чоловіка.
Пальці самі набрали знайомий номер.
— Ігорю, ми ж домовлялися, що ти попереджатимеш заздалегідь.
— Та що тут такого? — голос чоловіка був роздратований. — Це ж мої батьки, не чужі люди. Та й ти все одно вечорами вдома сидиш.
Ця фраза влучила просто в ціль. «Сидиш вдома». Наче вона просто байдикує, наче не має вибору, ніби вона — в’язень власної квартири.
— Я «сиджу вдома», бо тут теж є справи, — відповіла Ольга, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Прання, прибирання, готування. Ти ж у цьому не береш участі.
— Я гроші заробляю, — відрізав Ігор. — Моя справа — забезпечувати родину.
Жінка закрила очі. Та сама стара пісня. Він досі вважав, що його зарплата — головна у сімейному бюджеті, хоча вже кілька років саме вона заробляла більше.
— Ігорю, я сьогодні не можу. У мене зустріч з однокурсницями.
Запала тиша. А потім — обурення:
— Яка ще зустріч?! Ти мене осоромиш! Що я батькам скажу? Що в моєї дружини важливі справи? У п’ятницю ввечері? Це жіноча справа — гостей приймати!
— А хто ці обов’язки визначає? — голос Ольги став тихішим, але в ньому зазвучала твердість. — Я працюю так само, як і ти. Заробляю більше. Веду господарство. А ти ще хочеш, щоб я за помахом пальців перетворювалася на гостинну господиню?
— Ти взагалі про що? — Ігор, схоже, не очікував такого повороту. — Ми ж родина, ми повинні…
— Повинні поважати одне одного, — перебила його жінка. — А ти мене не поважаєш. Знаєш що? Сьогодні твоїх гостей обслуговуватиме той, хто їх запросив. Тобто — ти.
Вона вимкнула телефон і поклала його до сумки.
Ольга не могла описати свої почуття, чи відчувала полегшення, чи сором від власної сміливості. Востаннє вона так вчинила ще в студентські роки, коли посеред нудної лекції з філософії просто встала й вийшла.
Зустріч із однокурсницями й справді була запланована — тільки на наступний тиждень. Ольга перенесла її одним дзвінком. Катя й Марина навіть не здивувались — вони теж були заміжні й розуміли без слів.
Сумка завібрувала. Телефон. Ігор.
Ольга деякий час вагалася, але все ж таки відповіла.
— Ти де? Гості вже за столом сидять! — сказав він.
Ольга не сказала ні слова й просто поклала слухавку.
У кав’ярні, за столиком біля вікна, під тепле світло ламп і стукіт дощу за склом, вона вперше за довгий час відчула себе собою. Не дружиною Ігоря, не невісткою Тамари Михайлівни, не господинею оселі — просто Ольгою.
— Ти світишся, — помітила Катя. — Що сталося?
— Я вперше за три роки шлюбу відмовила чоловіку, — засміялася Ольга. — Звучить незвично, правда?
— Звучить цікаво! — серйозно відповіла Марина. — Ольго, я давно хотіла тобі сказати… ти змінилася. Раніше ти була живою. А зараз — ніби постійно вибачаєшся за те, що взагалі існуєш.
Ці слова важко відгукнулися десь під сонячним сплетінням. Ольга ніколи не замислювалася, як виглядає збоку. Але Марина мала рацію. Коли вона востаннє щиро сміялася? Коли купувала щось для себе — не через потребу, а просто через бажання? Коли висловлювала власну думку без опасіння, що когось цим роздратує?
Телефон мовчав. Ольгакілька разів перевіряла його, очікуючи повідомлень від чоловіка, але екран залишався чорним. І це лякало більше, ніж будь-які крики.
Додому вона повернулась близько одинадцятої години вечора. У передпокої стояли знайомі черевики свекрухи, у повітрі завис запах чужих парфумів і застиглої їжі.
Голоси лунали з вітальні. Ольга зупинилася перед дверима, набираючись рішучості.
— Де ти була? Ти взагалі годину бачила? — гукнув Ігор, побачивши її. Його обличчя палало — чи то від обурення, чи від напою.
— Я була там, де сказала, — спокійно відповіла жінка, роззуваючись.
— Що ти собі дозволяєш! — вигукнула Тамара Михайлівна. Перед нею на столі стояли коробки з-під суші й піци. — Господиня дому розгулює невідомо де, а гості їдять магазинну їжу!
— Мамо, не треба, — слабко спробував зупинити її Ігор, але тесть уже підхопив ініціативу:
— Що це за дружина? Елементарних обов’язків виконати не може! Дім запущений, холодильник порожній…
— Холодильник повний, — тихо сказала Ольга. — І вдома чисто. І працюю я більше, ніж ви всі разом узяті.
— Робота роботою, а сім’я — це святе! — відрубала Тамара Михайлівна. — І добре, що у вас дітей поки немає. Ще невідомо, як би ти їх виховувала. Хоча, швидше за все, узагалі б не виховувала — кинула б, як зозуля.
Останні слова вдарили образили жінку. Діти. Тема, якої вони з Ігорем уникали останні два роки. Аналізи в нормі, лікарі тільки знизували плечима, а вдома зависала тиша нереалізованих надій…
Ольга відчула, як всередині щось остаточно ламається. Не згинається під тягарем, а саме тріщить з хрускотом, звільняючи місце для чогось нового.
— Знаєте що? — сказала вона, і голос її звучав дивовижно рівно. — Ви маєте рацію. Я не впоралася з роллю дружини. Я не вмію бути зручною, покірною й вдячною за те, що мене терплять.
Ігор розкрив рота, але вона не дала йому й слова вставити:
— Тому я подаю на розлучення. Уже завтра занесу документи.
Повисла приголомшлива тиша. Тамара Михайлівна сиділа з відкритим ротом, свекор завмер із шматком піци в руці, а Ігор просто дивився на дружину, наче на привида.
— Олю, ти що таке говориш? — нарешті видавив чоловік. — Яке розлучення? Ми ж усе владнаємо…
— Ні, — спокійно відповіла жінка. — Нічого ми не владнаємо. Бо я більше не хочу нічого владнувати. Я втомилася бути винною в усьому. Втомилася вибачатися за те, що маю власне життя, роботу, інтереси. Втомилася слухати, яка я погана дружина.
Вона розвернулася й пішлау спальню збирати речі. За спиною загомоніли обурені голоси, але вона їх уже не чула.
Кілька місяців образ, юристів і поділу майна пролетіли, мов у тумані. Ольга зняла невелику квартиру недалеко від роботи, облаштувала її на свій смак — світлі меблі, багато квітів, книжки на полицях.
Перші місяці самотності були складними. Не тому, що вона сумувала за Ігорем — радше через незвичність тиші, через нову можливість робити те, що хочеться, коли хочеться.
Свобода лякала своїм масштабом. Але поступово життя почало налагоджуватись. На роботі з’явилися нові проєкти, нові знайомства. Ольга записалася до спортзалу, завела собаку на ім’я Чарлі.
І зустріла Дениса.
Він був психологом, працював із подружжями. Історія Ольга не здалася йому дивною, а навпаки — зацікавила. Жінка, яка подала на розлучення не через зраду, а просто тому, що більше не хотіла жити з чоловіком, з яким не відчувала себе щасливою.
— На це потрібна велика сміливість, — сказав він одного разу за вечерею. — Більшість людей обирають знайоме нещастя замість незнайомого щастя.
З Денисом усе було інакше. Він не намагався її змінити, не вимагав відповідати якимось стандартам. Він приймав її такою, якою вона є — з її роботою, амбіціями, періодичним бажанням побути на самоті.
Через два роки у них з’явився син Максим. Ольга дивилася на нього й розуміла, що ніколи в житті не була такою щасливою.
Дворічний малюк сидів у візочку, розмахував брязкальцем і щось гукав своєю мовою, зрозумілою лише йому. Ольга котила візок алеєю парку, насолоджуючись теплим травневим днем.
— Олю?
Вона обернулася на знайомий голос. Ігор стояв за кілька метрів, ніби не наважуючись підійти ближче. Він постарів — на скронях з’явилася сивина, навколо очей пролягли зморшки.
— Привіт, — спокійно мовила вона.
— Це… твій син? — Ігор дивився на Максима зі здивуванням.
— Так. Максим.
— Красень, — він на мить замовк, а потім додав: — Я одружився. На Юлі, пам’ятаєш, вона в бухгалтерії працювала.
— Вітаю, — щиро сказала Ольга. — Сподіваюся, ти щасливий.
— У нас з дітьми не виходить, — Ігор відвів погляд. — Лікарі кажуть, що все в нормі, але…
Ольга подивилася на колишнього чоловіка — і раптом відчула до нього щось схоже на сум.
Він виглядав загубленим, невпевненим у собі.
— Виходить, справа була не в мені, — м’яко сказала вона.
Ігор підвів на неї очі, й вона побачила у них розуміння. Не лише щодо дітей. Щодо всього. Щодо того, що вона мала рацію, коли пішла. Щодо того, що він втратив не лише дружину.
— Олю, я… — почав він.
— Усе гаразд, — перебила вона. — Усе так, як і має бути.
Максим потягнув до мами рученята, і Ольга взяла його з візочка. Хлопчик пригорнувся до неї, і вона відчула його тепле дихання на щоці.
— Мені вже час, — сказала вона Ігореві. — Бережи себе.
Котячи візок далі парком, жінка думала про те, яка ж дивна ця річ — життя. Іноді потрібно зруйнувати один світ, щоб побудувати інший — справжній.
Максим заснув у візочку, і Ольга зупинилася на лавці біля ставу. По воді плавали качки, залишаючи за собою кола. Десь у далині лунали дитячі голоси й сміх.
Вона дістала телефон і написала Денису: «Йдемо додому. Сумую.»
Відповідь прийшла миттєво: «Я теж сумую. Вечеря майже готова.»
Жінка всміхнулася й підвелася з лавки. На неї чекав дім. Справжній дім, де її любили такою, якою вона є.
