Як я влаштувала колишнього на роботу.
Тримай, мати, ні в чому собі не відмовляй. Гуляй на всі. Купи Дьомі морозиво, а собі, ну, не знаю, щось за решту.
Віталик реготав, висунувши свою вилицю з вікна величезного чорного позашляховика.
Машина була настільки чистою, що в відполірованому бокові відбивалися облуплені під’їзди п’ятиповерхівки і сама Наталя в старому пуховику. В його руці, прикрашеній масивним годинником, бовталася, як миша, пом’ята тисячна купюра. Наталя мовчки дивилася на гроші. Вітер розвівав її волосся, забиваючи пасма в рот, але вона не рухалася.
— Бери, чого завмерла? — Віталик нетерпляче струснув купюрою. — Я поспішаю. В мене зустріч з інвесторами. Бізнес, розумієш, справа тонка, не те що твої борщі.
— Аліменти за 3 місяці – тисяча гривень? — тихо спитала вона нарешті, перехопивши папірець, щоб його не здув вітер.
— Ну, часи важкі, Натусю. Криза, санкції, магнітні бурі. Я офіційно безробітний, ти ж знаєш. Стою на біржі як порядний громадянин. А це ось — кивнув він на гроші — від серця відриваю. Особиста благодійність.
— А машина? — Наталя кивнула на хромованого монстра, який коштував як дві нормальні квартири у досить непоганому районі.
— А що машина? Друга тачка, дав покататися, поки моя дев’ятка в ремонті. Ну все, бувай. Синові привіт. Скажи, тато крутиться, скоро мільйонером стане.
Він дав по газу, так що Наталю обдало хмарою вихлопних газів. Крузак гаркнув і зник за поворотом, залишивши її саму посеред сірого двору з жалюгідним папірцем в руці.
Наталя повільно розтиснула кулак. 1000 гривень.
У Дімки зимові черевики просять каші вже тиждень. Устілка вилазить, носок збитий. У школі збирають на ремонт класу.
А цей «інвестор» катається на машині, оформленій на якусь трійну рідну тітку із Житомира і сміється.
Вона піднялася у квартиру, кинула гроші на тумбочку.
Дімка сидів за уроками, гриз ручку.
— Тато приїжджав? — спитав він, не підводячи голови.
— Приїжджав, сину.
— Грошей дав?
— Дав.
— Багато?
Наталя подивилася на сина. Йому 12. Він усе розуміє. Розуміє, чому мама латає колготки, чому на вечерю макарони по-флотськи без м’яса, а з запахом тушонки.
— На морозиво вистачить — не уточнюючи відповіла вона і пішла на кухню. Там вона сіла за стіл, поклала перед собою телефон і довго дивилася на темний екран. Годі. Годі бігати за приставами, які ліниво перекладають папірці і бурмочуть: «Майна нема, рахунків нема, брати нічого». Годі принижуватися. Якщо закон не працює через парадні двері, вона увійде через чорний хід і виб’є його з ніг.
Віталик думав, що вона наївна-вчителька, яка вміє тільки зошити перевіряти. О, як же він помилявся. За 10 років шлюбу вона вивчила його краще, ніж він сам себе знав. Він був боягузом, нахабою, але боязким. І більше за все на світі він любив виглядати крутим.
Операція «відплата» почалася в понеділок. Наталя взяла відгул у школі за свій рахунок. Сказала директору, що потрібно до стоматолога. Хоч зубний біль вона збиралася завдавати іншим.
Вона знала, де Віталик *не* працює. Місто маленьке, чутки повзуть швидко. Будівельна фірма «Елітбуд». Гучна назва для контори, яка зводить висотки на околиці, економлячи на всьому – від цементу до совісті. Віталик там числився ніким, сторожем на півставки, а по факту – прорабом. Керував бригадами, закуповував матеріали, пиляв бюджети.
Наталя наділа стару куртку, натягнула шапку глибше і поїхала на об’єкт.
Будмайданчик жив своїм життям. Бруд по коліно, крики, гуркіт бетонозмішувачів. Охорона на в’їзді була номінальною: дід у будці, який спав з відкритими очима. Наталя прослизнула через діру в паркані, яку знала вся місцева пацанва.
Вона знайшла його швидко. Віталик стояв біля вагончика-битки в помаранчевій касці, яка сиділа на ньому як корона. Він репетував на групу робітників, активно жестикулюючи.
— Ви що мені тут наліпили, рукожопи? — його голос розносився далеко. — Я сказав арматуру десятку класти, а ви вісімку сунули. Куди різницю поділи? Пропили. Я вас самих у бетон закатаю.
Наталя дістала телефон. Камера ввімкнулася без звуку. *Клац*. Віталик командує. *Клац*. Віталик тиче пальцем у креслення. *Клац*.
Але найцікавіше сталося через 20 хвилин. До вагончика під’їхав тонований мікроавтобус. З нього вийшов кремезний мужик з барсеткою. Віталик розплився в усмішці, потиснув йому руку. Мужик дістав із барсетки пухлий білий конверт. Наталя затаїла подих. Руки трохи тремтіли, але вона тримала телефон міцно.
Віталик взяв конверт. Не просто взяв, він заглянув всередину, витягнув пачку доларів, перерахував їх звичним рухом, поплювавши на палець, потім сунув конверт у внутрішню кишеню куртки і ляснув по ньому долонею. Є.
Відео вийшло на 5 хвилин у HD якості. Там було все: і факт трудової діяльності, і передача чорного налу, і щасливе обличчя офіційно безробітного аліментщика.
Вечір пішов на складання документів. Наталя не стала завантажувати шаблони з інтернету. Вона писала сама, сухо, чітко, з цифрами та фактами. У червону пластикову папку, куплену в канцтоварах за 30 гривень, лягли три заяви.
Перша – до трудової інспекції: про масові порушення трудового законодавства, виплату сірих зарплат і відсутність техніки безпеки на об’єкті ТОВ «Елітбуд».
Друга – до податкової: про факти ухилення від сплати податків у особливо великих розмірах і використання схем виведення готівкових коштів.
Третя – до прокуратури: копія перших двох із проханням провести комплексну перевірку діяльності організації.
До кожної заяви були прикріплені роздруковані фотографії. На одній сторінці – Віталик у касці командує парадом, на іншій – Віталик із веером грошей, на третій – скріншоти з його соцмереж, де він хизується успішним проектом. Папка вийшла товстою. Наталя зважила її в руці. Важка. Як надгробна плита для чиєїсь кар’єри.
Офіс «Елітбуду» знаходився в центрі, у скляній висотці. Контраст з будмайданчиком разючий: мармур, кондиціонери, пальми. Наталя наділа свій єдиний парадний костюм: темно-синій жакет і спідницю-олівець. Туфлі на підборах стукали по плитці впевнено, як метроном, який відлічує останні хвилини чиєїсь безпеки.
На ресепшені сиділа дівчина з губами, які жили окремим життям.
— Ви до кого? — вона навіть не відірвалася від телефону.
— До генерального директора Громова Олександра Петровича.
— Ви записані?
— Ні. Передайте йому, що це з приводу позапланової перевірки з федерального відомства. Особисто в руки.
Дівчина поперхнулася жувальною гумкою. Очі її округлилися. Слово «перевірка» у таких конторах діяло краще за будь-який аргумент.
— Хвилинку. Як вас представити?
— Наталя Вікторівна, інспектор з особливих доручень — збрехала вона, не моргнувши оком. Адже доручення в неї було найособливіше.
Через 2 хвилини її пропустили. Кабінет Громова був величезним. Дубовий стіл розміром з аеродром, шкіряні крісла, вид на місто. Сам господар кабінету, лисий, могутній мужик з бичачою шиєю, сидів, розвалившись у кріслі і крутив у руці дорогу ручку. Він окинув Наталю цупким поглядом, зрозумів, що вона не з органів (занадто дешева сумка, немає тієї специфічної втоми у погляді), але й на просительку не схожа. Занадто пряма спина.
— Ну, слухаю, — буркнув він. — Яка ще перевірка? Ви хто така?
Наталя мовчки підійшла до столу. Не питаючи дозволу, відсунула крайнє крісло і сіла. Поклала перед собою червону папку.
— Я колишня дружина вашого співробітника Віталія Смирнова.
Громов насупився. Обличчя його почало наливатися багряним кольором.
— Ви що, знущаєтеся? У мене нарада через 10 хвилин. Влаштовуйте свої сімейні розборки вдома. Охорона!
— Не варто — спокійно перебила його Наталя, поклавши долоню на папку. — Якщо ви зараз викличете охорону, я просто вийду, дійду до пошти (вона тут за рогом) і відправлю вміст цієї папки рекомендованими листами з повідомленням про вручення. Адресати вже на конвертах. Податкова, трудова інспекція, прокуратура.
Громов завмер. Рука його застигла на півшляху до кнопки селектора.
— І що там? Компромат на те, як Віталик вам зраджує? Мені байдуже.
— Ні, Олександре Петровичу. Там компромат на те, як ви крутити свої темні справи і приховуєте гроші, наймаєте нелегалів і платите зарплати в конвертах.
Наталя відкрила папку, дістала першу фотографію, ту з конвертом, поклала перед директором, потім другу: Віталик на тлі будинку без каски, поруч із явно нетверезим крановщиком, і нарешті роздруківку заяви.
— Ось тут — ткнула вона пальцем у текст — детально розписано, хто, коли і скільки отримував. Мій колишній чоловік, балакун, Олександре Петрович. Він дуже любив хизуватися, а я дуже люблю запам’ятовувати. Тут схеми поставок лівого бетону, відкати постачальникам. Віталик через себе багато чого проводив, вірно? Він ваша прокладка.
Громов узяв фотографію, подивився, потім узяв заяву, пробіг очима по перших рядках. Його обличчя з багряного стало земляним. Він був тертий калач, пройшов дев’яності, але він знав одне: зараз часи інші. Зараз бізнес руйнується від однієї правильної скарги до цифрового приймальника. А тут — була готова кримінальна справа.
— Чого ти хочеш? — хрипко спитав він, відкидаючи листок. — Грошей шантажуєш?
— Боже, борони — Наталя усміхнулася одними губами. — Я законослухняна громадянка. Я просто хочу, щоб закон дотримувався. Мій колишній чоловік повинен платити аліменти зі всіх своїх доходів. Не 25% від мінімалки, а 25% від того, що він реально отримує.
— І скільки він отримує? — Громов прищурився.
— Ну, судячи з того, що він купив Land Cruiser минулого місяця і хизувався, що піднімає по 200 штук, гадаю, 100 білих влаштує. Офіційно, з записом у трудовій, з усіма відрахуваннями.
— Ти з’їхала з глузду? — Громов реготав, але нервово. — Податки за нього платити, це мені в копієчку влізе.
— А перевірка прокуртури і податкової влізе вам у строк і конфіскація. Вирішуйте, Олександре Петрович. У вас 5 хвилин.
У кабінеті повисла тиша. Чути було, як гудить кондиціонер і цокає годинник. Громов барабанив пальцями по столу. Він рахував. Калькулятор у його голові клацав кістяшками. Звільнити Віталика? Ця скажена баба все одно відправить листи, помститься. Залишити все як є? Ризик величезний.
Він різко натиснув кнопку селектора.
— Лєнка, Смирнова до мене. Швидко.
Через 3 хвилини двері розчинилися. Віталик влетів у кабінет, сяючи як вичищений тазик.
— Викликали, Сан Санич? Я там із арматурою вирішив. Ми… — він обірвався, побачивши Наталю. Усмішка сповзла з його обличчя, як погана штукатурка.
— Натаха, ти чого тут забула? — Він перевів погляд з дружини на начальника і назад. Зрозумів, що повітря пахне озоном перед грозою.
— Сядь! — гаркнув Громов.
Віталик плюхнувся на стілець, намагаючись відсунутися від Наталі якнайдалі.
— Значить так, Смирнов. — Голос директора був тихим, але від того ще більш жахливим. — Ти якого біса свої сімейні проблеми на роботу тягнеш? Чому свою колишню не контролюєш?
— Сан Санич, я… вона… Так, вона божевільна. Я її зараз вижену. — Віталик схопився.
— Сидіти!
Громов ударив кулаком по столу так, що підстрибнула склянка з водою.
— Ти догрався, Казанова недолугий. Твоя дружина на тебе досьє зібрала. Таке, що нас усіх закриють років на п’ять з конфіскацією. Ти розумієш, що ти мене підставив?
Віталик зіщулився. Він подивився на червону папку, потім на Наталю. В її очах він не побачив звичної втоми чи страху. Там був холодний блиск снайперського прицілу.
— Наташ, ти чого? — занив жалюгідним тоном він. — Ми ж домовилися. Я ж тобі тисячу дав.
— Ти знаєш куди собі ту тисячу засунь засунь — відрізала Наталя. — Значить так. Олександр Петрович згоден оформити тебе офіційно. З сьогоднішнього дня зарплата 100 000 гривень. Біла, на картку. Аліменти будуть списуватися автоматично.
— 100?! — у Віталика відвисла щелепа. — Сан Санич, але податки ж! Ви ж самі казали…
— Заткнись! — рикнув Громов. — Будеш отримувати офіційно. Податки вирахую з твоєї частки. Зрозумів? І молися на свою колишню, що я тебе прямо тут не закопав у фундамент.
Громов повернувся до Наталі. Вид у нього був такий, ніби він проковтнув лимон разом зі шкіркою.
— Значить так, Наталя, як вас там? Він оформлений. Наказ підпишемо сьогодні. Перша виплата буде через 2 тижні. Папку мені?
— Ні. — Наталя накрила папку долонею. — Папка залишиться у мене як гарантія. Якщо хоч один платіж загається, або якщо ви його звільните, або якщо зарплата раптом знову стане в конверті, листи підуть. Копії в мене у хмарі, на флешці та у подруги-юриста.
Громов скреготав зубами. Він ненавидів, коли його притискали до стіни. Але ще більше він поважав силу. А ця жінка була силою.
— І ще — додала Наталя. — Борг за минулий рік, за моїми підрахунками, враховуючи його реальні доходи, це близько 300 000. Чекати, поки пристави перерахують, я не хочу. — Вона подивилася на Віталика. Той сидів блідий, як міль. — Віталик, у тебе ж є відкладене. На Крузак копив, на Мальдіви. Діставай.
— У мене немає з собою! — завищав Віталик. — Ти що, грабуєш мене?
— Я повертаю борги синові. Олександре Петровичу, може видасте співробітнику аванс у рахунок майбутніх трудових подвигів?
Директор важко зітхнув. Він відкрив сейф, що стояв за спиною, дістав товсту пачку грошей, шпурнув її на стіл перед Віталиком.
— Пиши розписку, що взяв у борг у компанії. Будеш відпрацьовувати без премій і вихідних. Зрозумів?
Віталик тремтячими руками узяв ручку. Він писав, і по лобі в нього котився піт. Уся його пиха, вся його успішність злетіли, як луска. Зараз він був просто жалюгідним шахраєм, якого притисли дві сили: розлючена жінка і переляканий бос.
Наталя взяла гроші, перерахувала, акуратно склала в сумку. Вона розвернулася і пішла до виходу. Спина пряма, голова піднята високо. Червона папка надійно захована в сумці.
Вийшовши з офісної будівлі, Наталя вдихнула прохолодне осіннє повітря. Її трохи трусило – виходи стрес, але це були приємні відчуття.
Перш за все вона зайшла в дитячий магазин.
— Нам потрібні зимові черевики — сказала вона продавцю. — Самі найкращі, щоб непромокали, з ортопедичною устілкою. І куртку. Теплу, щоб ніякі вітри не страшні.
— Який розмір?
— Тридцять сьомий. І ще є у вас конструктори великі такі, складні?
— «Технік» є, звісно. Дорогий тільки.
— Нічого — усміхнулася Наталя. — Тато платить.
Ввечері, коли Дімка збирав величезний підйомний кран з нового конструктора, а в передпокої сохли нові, що пахли шкірою, черевики, Наталя сиділа на кухні з чашкою чаю.
Телефон запищав. Повідомлення від Віталика.
«Ти чудовисько. Сан Санич сказав: якщо я хоча б на гривню тебе обману, він мене уриє. Ти задоволена?»
Наталя зробила ковток чаю. Чай був звичайний, з пакетика, але здавався смачнішим за найдорожче шампанське.
Вона набрала відповідь.
«Я не чудовисько, Віталик. Я мати, а це страшніше. Спи спокійно, дорогий, і працюй добре. Я стежу.»
— Мам! — крикнув Дімка з кімнати. — Дивись, я мотор підключив! Працює!
— Іду, сину! — відгукнулася вона.
Працює. Усе працює, якщо докласти правильних зусиль у потрібну точку. І ніякі бюрократи для цього не потрібні. Достатньо однієї злої жінки і однієї червоної папки.
