— Ти думала, брат на тобі по великому коханню одружився? — прошипіла зовиця, коли я відмовилася переписати квартиру на неї.
Анна застигла в передпокої, спостерігаючи, як Іван допомагає сестрі зняти пальто. Світлана окинула поглядом квартиру й скривила носа.
— Ванечко, а де моя кімната? — спитала зовиця, поправляючи волосся.
— Світланочко, ми ж говорили, — почав Іван обережно. — У вітальні.
— Як це вітальня? — Світлана повернулася до Анни. — А ліжко моє де? Мені потрібне ліжко!
Анна стиснула губи. У горлі пересохло від напруги.
— У спальні спимо ми з Іваном, — відповіла вона твердо. — Тобі приготований диван у вітальні.
Світлана обурилася й попрямувала до спальні. Розчахнула двері, зазирнула всередину.
— Ванечко, але тут таке хороше ліжко! — вигукнула вона. — Невже я мучитимуся на дивані?
Іван заметався поглядом між жінками. Анна бачила, як напружилися його плечі.
— Світлано, Аннушка має рацію, — пробурмотів він. — Це наша спальня.
— Ваша? — Світлана підвела брови. — А я не рідня тобі?
Анна розвернулася й пішла на кухню. Руки тремтіли, коли вона наливала воду в чайник. За спиною чувся приглушений спір.
— Гаразд, покажи мені цей диван, — простягнула нарешті Світлана.
Анна вийшла з кухні й показала на розкладні меблі. Світлана підійшла, натиснула на подушку.
— Боже мій! — скрикнула вона. — На цьому ж неможливо спати!
— Диван хороший, — заперечила Анна. — Нещодавно купували.
— Хороший? — Світлана сіла на край і зморщилася. — Анно, ти серйозно вважаєш це спальним місцем?
Іван підійшов і теж присів на диван. Пружини скрипнули під його вагою.
— Світлано, що поробиш, — сказав він винувато. — Інших варіантів немає.
Світлана встала й пройшлася по кімнаті. Зупинилася біля вікна, повернулася назад.
— А якщо я куплю надувний матрац? — запропонувала вона. — Може, на підлозі буде зручніше?
Анна заплющила очі.
— Спи де хочеш, — кинула вона й вийшла з кімнати.
У спальні Анна сіла на ліжко. Чула, як Світлана продовжує скаржитися Іванові на незручності. Голос зовиці лунав усе голосніше.
— Ванечко, а плитка у ванній яка негарна! — донеслося з коридору. — Такий похмурий колір!
Анна стиснула руки. Це була її квартира. Її плитка. Її диван.
— Світлано, плитка нормальна, — почула вона голос чоловіка. — Не звертай уваги.
— Як не звертати? — обурилася Світлана. — Я ж тут жити буду!
Анна підійшла до дверей і прислухалася. Світлана перелічувала недоліки квартири один за одним. Штори старі. Меблі дешеві. Холодильник маленький.
— І взагалі, — продовжувала зовиця, — тут так тісно! Як ви вмудряєтеся жити в такій маленькій квартирі? І чому тут так незатишно?
У серці в Анни щось стиснуло. Вона обіцяла Іванові терпіти. Але кожне слово Світлани дряпало по нервах.
— Аня старається, — тихо сказав Іван. — Вона хороша господиня.
— Хороша? — хмикнула Світлана. — Тоді чому кухня така заставлена? І чому немає посудомийної машини?
Анна відчинила двері й вийшла в коридор. Світлана стояла посеред вітальні, розглядаючи меблі.
— Є якісь претензії до моєї квартири? — спитала Анна рівно.
Світлана обернулася. На обличчі грала невинна усмішка.
— Які претензії, Аню? — простягнула вона. — Я просто звикаю до нового місця.
Анна кивнула й пройшла повз. На кухні вона взялася різати овочі на вечерю. Ніж методично постукував по дошці.
Попереду були довгі дні спільного життя. І Анна вже розуміла — кожен із них стане випробуванням.
Минуло три тижні. Світлана влаштувалася в квартирі. Речі зовиці заполонили передпокій, ванну, кухню. Анна кожного ранку спотикалася про чужі туфлі.
— Іване, твоя сестра коли з’їде? — спитала вона чоловіка за сніданком.
— Аню, дай їй час, — відповів Іван, не підводячи очей від тарілки. — Світлана ще не знайшла роботу.
Анна стиснула губи. У серці наростало роздратування.
— Минув майже місяць, — промовила вона тихо. — Ми домовлялися на тиждень.
— Розумію, але що поробиш? — Іван знизав плечима. — Вона моя сестра.
Світлана з’явилася на кухні в халаті. Волосся розпатлане, обличчя заспане.
— Доброго ранку! — простягнула вона. — Що за серйозні розмови зранку?
Анна встала й узялася прибирати посуд. Руки тремтіли від напруги.
— Світлано, як справи з пошуком житла? — обережно спитав Іван.
— Ой, Ванечко, — зітхнула Світлана. — Все так дорого! А пристойних варіантів немає.
Анна повернулася до зовиці. У горлі пересохло.
— Може, розшириш пошук? — запропонувала вона. — Подивишся в інших районах?
— Аню, але це ж далеко! — обурилася Світлана. — Я не можу жити на околиці.
Іван допив каву й встав з-за столу. Поцілував Анну в щоку.
— Мені час на роботу, — сказав він. — Не сваріться, дівчатка.
Анна залишилася наодинці зі Світланою. Зовиця взялася готувати собі сніданок, розкидаючи крихти по столу.
Минули ще тижні. Анна терпіла. Але кожен день ставав важчим за попередній.
Уранці в четвер сталося те, що переповнило чашу терпіння. Анна готувала вечерю на кухні. Світлана вдерлася в кімнату, розмахуючи руками.
— Уявляєш, — затараторила зовиця, — зустріла однокласницю! Вона заміж вийшла…
Світлана різко розвернулася й випадково зачепила полицю. Три тарілки з верхньої полиці полетіли вниз. Тріск. Уламки розлетілися по підлозі. Анна завмерла. Це були її улюблені тарілки. Привезені з медового місяця в Італії. Єдина пам’ять про той щасливий час.
— Ой, — простягнула Світлана байдуже. — Вибач, Аню.
— Це… це мої тарілки, — прошепотіла Анна.
— Ну і що? — знизала плечима Світлана. — Розбилося то й розбилося.
Анна опустилася навпочіпки. Збирала уламки тремтячими руками. Кожен шматочок різав душу.
— Світлано, це були особливі тарілки, — сказала вона, не підводячи голови.
— Особливі? — хмикнула зовиця. — Звичайний посуд. Купиш новий.
— Світлано, нам треба поговорити. Ти живеш тут уже півтора місяця.
Світлана сіла на стілець, відкинулася на спинку.
— І що?
— Час з’їжджати, — сказала Анна прямо. — Шукай житло активніше.
Світлана повільно усміхнулася. Усмішка була холодною, хижою.
— Знаєш що, Аню? — простягнула вона. — Я тобі дещо скажу.
Анна напружилася. Щось у тоні зовиці насторожило.
— Із цієї квартири підеш ти, — продовжила Світлана спокійно. — А не я.
— Що? — вирвалося в Анни.
— Ти все почула чудово, — усміхнулася Світлана. — Ми з мамою й Ванечкою все вирішили.
Анна застигла. Світ навколо потьмянів.
— Ця квартира дістанеться мені, — додала зовиця недбало. — Ти підпишеш папери й збереш речі.
— Це моя квартира! — видихнула Анна. — Я купила її до весілля!
— Була твоя, — поправила Світлана. — Тепер буде моя.
Анна дивилася на зовицю. Не вірила почутому. Така нахабність здавалася неможливою.
— Ваня нічого не знає, — прошепотіла вона.
— Ще й як знає! — засміялася Світлана. — Чия ідея, думаєш?
Анна опустилася на табурет. Ноги підкошувалися. Світ руйнувався на очах.
— Ти жартуєш? — прошепотіла вона тремтячим голосом.
— Аніскілечки, — відповіла Світлана холодно. — Час переписувати квартиру на мене.
Анна схопилася з місця й ледь стримувалася від обурення.
— Я нічого не переписуватиму! — крикнула вона. — Це моя квартира!
— Твоя? — засміялася Світлана зневажливо. — Скоро буде моя.
— Ніколи! — Анна стиснула руки. — Іди геть звідси негайно!
Світлана встала зі стільця. Підійшла ближче, дивилася згори вниз.
— Ти зобов’язана це зробити, — прошипіла зовиця. — Інакше яка з тебе користь?
Анна завмерла. У голові запаморочилося від обурення.
— Що ти сказала? — видихнула вона.
— Ти думала, брат на тобі по великому коханню одружився? — продовжила Світлана з усмішкою. — У нашої сім’ї завжди були плани на твою квартиру.
Анна відступила на крок. Наче прірва розверзлася під ногами. Два роки шлюбу. Два роки обману.
— Брешеш! — крикнула вона відчайдушно.
— Правду кажу, — знизала плечима Світлана. — Ваня хороший актор, погодься.
Анна розвернулася й побігла у вітальню. Почала скидати речі Світлани на підлогу. Косметика, гроші, документи розсипалися по килиму.
— Що ти робиш?! — заверещала Світлана, влітаючи слідом.
— Збираю твої речі! — відрізала Анна.
Вона схопила одяг зовиці з шафи. Кинула на купу посеред кімнати. Сукні, блузки, джинси летіли в різні боки.
— Ти не маєш права! — кричала Світлана, намагаючись зупинити Анну.
— За документами квартира моя! — гримнула Анна, відштовхуючи її. — А ти тут без мого дозволу перебуваєш!
Світлана спробувала врятувати свої речі. Але Анна була швидшою. Вона збирала, звалювала все в купу. Нещадно й методично.
— Це беззаконня! — верещала зовиця. — Я поскаржуся!
— Скаржся кому хочеш, — кинула Анна через плече.
Вона дотягла речі до передпокою. Відчинила двері навстіж. Викинула купу речей на площадку.
— Забирайся! — наказала вона. — Хутко!
Світлана збирала розкидані речі. Обличчя перекосилося від емоцій.
— Ванечка тобі цього не пробачить! — шипіла вона.
— Побачимо, — відповіла Анна твердо.
Анна грюкнула дверима, повернула ключ. Побігла до телефону, викликала слюсаря.
— Замініть замки, — сказала вона коротко. — Терміново.
Поки майстер працював, Анна ходила квартирою. Збирала уламки розбитих тарілок. Кожен шматочок нагадував про зруйновані ілюзії.
Телефон дзвонив не перестаючи. Іван. Знову і знову. Анна вимкнула звук.
Увечері пролунав скрегіт у замку. Іван намагався відчинити двері старими ключами. Метал дряпав метал, але замок не піддавався. Анна накинула ланцюжок, прочинила двері. Іван стояв на порозі розгублений.
— Аню, що відбувається? — спитав він стривожено. — Чому ключі не підходять?
— Тому що я змінила замки, — відповіла Анна рівно.
Іван спробував протиснутися в щілину. Нічого не вийшло.
— Навіщо? — недоумував він.
— Твоя сестричка розповіла мені цікаві речі, — промовила Анна холодно.
Іван завмер. По обличчю ковзнула тінь.
— Які речі? — пробурмотів він.
— Про ваші плани на мою квартиру, — сказала Анна чітко. — Про те, навіщо ти на мені одружився.
Іван спробував щось заперечити. Але Анна вже не слухала.
— Квартиру мою ти не побачиш як своїх вух, — відрізала вона. — А тепер йди і готуйся до розлучення.
Анна грюкнула дверима. Притулилася до них спиною, заплющила очі. Два роки сліпоти й наївності позаду. Тепер вона все виправить.
