— Ти думаєш, Марку, що цей простір, ці панорамні вікна і запах італійського полотна — це твоя заслуга? Це моє терпіння, вилите в бетон і скло. Ти хотів бути творцем? Будь ним! Але пам’ятай: той, хто платить за фарби, вибирає, що буде на картині. А мені не потрібні твої абстракції. Мені потрібне вічне життя у твоїх мазках.
Лариса Петрівна не просто входила в кімнату — вона її окуповувала. Власниця мережі приватних клінік, вона звикла, що люди навколо неї — це лише діагнози, які можна вилікувати грошима або зв’язками. Коли її донька Юля вийшла заміж за Марка, Лариса Петрівна сприйняла це як невдалу інвестицію, яку треба терміново «прокачати».
— Ти малюєш у підвалі, Марку? — вона брезгливо підняла край свого кашемірового пальта, дивлячись на забризкану фарбою підлогу. — Це не богема, це антисанітарія. Юлі потрібен чоловік із репутацією, а не маляр із депресією.
Через тиждень вона вручила йому ключі. Студія в центрі міста: п’ятиметрові стелі, професійне освітлення, стелажі з найдорожчими матеріалами. Марк занімів від захоплення. Він бачив тут свої майбутні виставки, свій прорив.
— Це подарунок, — посміхнулася Лариса Петрівна, і в її очах проблиснув холодний метал. — Але в цій студії я хочу бачити лише одну модель. Мене. Ми створимо серію «Велич». По одному полотну на кожну залу твоєї майбутньої виставки. Починай завтра.
Перші тижні були схожі на вишукане катування. Лариса Петрівна приїздила щоранку, одягнена в шовк та перли, і годинами позувала, вимагаючи неможливого.
— Чому в мене тут така складка біля губ? — обурювалася вона, вказуючи на підмальовок. — Прибери її. Я маю виглядати як імператриця, а не як твоя втомлена дружина.
— Ларисо Петрівно, це реалізм. Це характер… — намагався заперечити Марк.
— Реалізм — це для невдах. Для мене малюй ідеал. Я плачу за оренду цього «ідеалу», забув?
Юля, опинившись між молотом і ковадлом, лише розводила руками.
— Марку, потерпи. Мама просто хоче бути причетною до чогось високого. Це ж лише портрети. Зате в тебе тепер є все для роботи.
Але «всього» ставало дедалі менше. Лариса Петрівна почала втручатися навіть у вибір кольорів.
— Ніякого сірого! Тільки золото, багрянець і королівський синій. Я маю сяяти.
Марк відчув, як його талант задихається. Студія, яка здавалася храмом мистецтва, перетворилася на стерильний офіс, де він працював «обслуговуючим персоналом». Він почав бачити в тещі не жінку, а велетенський пам’ятник власному его, який він сам же і зводив.
Він намагався малювати щось своє вночі, але пензель не слухався. Кожен рух був скутий її вимогами: «зроби очі добрішими», «вирівняй поставу», «додай розкоші».
Одного вечора, дивлячись на черговий «вилизаний» портрет, де теща виглядала як свята з обкладинки глянцю, Марка знудило. Це була не картина. Це була брехня, розтягнута на підрамнику.
Суперечка досягла піку, коли Лариса Петрівна привела в студію своїх бізнес-партнерів.
— Дивіться, — хвалилася вона, — я виростила собі особистого художника. Він малює мою історію.
Вона поводилася з ним як з дресированим звіром. У цей момент Марк побачив її справжню суть: у її погляді не було любові до мистецтва, була лише жадоба володіння. Вона не хотіла портрет — вона хотіла володіти його талантом, як вона володіла своїми клініками.
Тієї ночі Марк не спав. Він узяв найбільше полотно, яке було в студії. Він не став вмикати професійне світло. Він запалив лише одну лампу, яка створювала глибокі, потворні тіні.
— Ти хочеш свій портрет, Ларисо Петрівно? — прошепотів він, стискаючи мастихін. — Ти його отримаєш. Але такий, від якого ти не зможеш відвести очей.
Він почав малювати з шаленою швидкістю. Ніякого «королівського синього». Він змішував брудну охру, сажу та колір сирого м’яса. Він згадував кожне її принизливе слово, кожен погляд, яким вона знищувала його гідність.
Це не було обличчя жінки. Це була деконструкція влади. На полотні проступали її справжні риси: хижість у кутиках губ, жадібність у прижмурених очах, стареча втома, яку вона так ретельно приховувала під ботоксом. Картина виглядала так, ніби вона гнила зсередини, попри золоту раму, яку він символічно намалював навколо її голови.
Марк відчував неймовірне полегшення. Кожен мазок був ударом, який руйнував його «золоту клітку». Він знав, що після цього він втратить студію, гроші і, можливо, спокій у сім’ї. Але він вперше за рік знову був художником.
Марк працював три доби поспіль. Він майже не їв, підтримуючи себе лише міцною чорною кавою та люттю, що перетворилася на чисту енергію. Коли він закінчив, картина здавалася йому живою істотою. Вона дихала темрявою, але водночас випромінювала таку магнетичну силу, якої не мав жоден із його попередніх «стерильних» портретів.
Він накрив полотно важкою оксамитовою тканиною. Поруч стояли інші п’ять портретів — «правильних», солодких, брехливих. Лариса Петрівна вже встигла запросити на відкриття «персональної виставки одного обличчя» весь міський бомонд: мерію, бізнес-еліту та критиків, які зазвичай ігнорували Марка.
Юля зайшла в студію вранці перед виставкою. Вона виглядала блідою.
— Марку, мама замовила фуршет на двісті людей. Вона каже, що це твій тріумф, але насправді… вона святкує свою владу над тобою. Ти справді готовий показати те, що вона просила? Марк подивився на накрите полотно.
— Я покажу те, що вона заслужила побачити, Юлю.
Вечір відкриття був наповнений ароматом дорогих парфумів та дзвоном келихів. Лариса Петрівна сяяла. Вона була в сукні кольору шампанського, яка точнісінько повторювала образ на одному з перших портретів. Вона водила гостей від картини до картини, розповідаючи, як вона «спрямовувала руку майстра».
— Мистецтво — це дисципліна, — повчала вона мера, який ввічливо кивав. — Марк був трохи хаотичним, але під моїм наглядом він знайшов свій шлях.
Марк стояв у тіні, відчуваючи себе стороннім спостерігачем на власних похоронах. Він чекав моменту, коли Лариса Петрівна підійде до центральної стіни, де під тканиною чекав головний експонат.
— А тепер, панове, — вигукнула вона, закликаючи всіх до тиші. — Вінець нашої співпраці. Портрет під назвою «Душа Мецената». Марку, прошу!
Марк підійшов до полотна. Його руки не тремтіли. Він одним різким рухом скинув оксамит.
Зал ахнув. Хтось впустив келих, і звук розбитого скла став ідеальним саундтреком до тиші, що настала. З полотна на присутніх дивилася Лариса Петрівна. Але це була жінка-павук, чиї пальці перетворювалися на тонкі золоті ланцюги. Її обличчя було розрізане глибокими борознами владності, а замість серця в грудях виднілася порожня клітка з дорогоцінним камінням. Це був портрет не обличчя, а механізму придушення.
Лариса Петрівна побіліла. Її ретельно відрепетирована посмішка сповзла, оголивши той самий вираз хижості, який Марк так влучно зафіксував на полотні.
— Що… що це за потворство? — прохрипіла вона. — Ти… ти збожеволів? Я дала тобі все!
— Ви дали мені стіни, Ларисо Петрівно, — спокійно відповів Марк. Його голос звучав у повній тиші павільйону. — Але ви забули, що всередині стін живе правда. Це і є ваша душа. Ви хотіли бути вічною? Будьте нею. У цій картині ви — справжня.
— Приберіть це! Негайно спаліть! — закричала Лариса Петрівна, втрачаючи контроль. Вона кинулася до картини, намагаючись подряпати її нігтями, але гості, що стояли поруч, мимоволі відступили, даючи простір для цієї неприємної сцени.
Критики почали клацати затворами камер. Вони побачили перформанс року.
— Це геніально! — вигукнув один із відомих галеристів. — Це не просто портрет, це акт деконструкції влади. Це шедевр реалізму!
Лариса Петрівна зрозуміла, що програла. Вона хотіла купити безсмертя, а купила собі ганьбу, задокументовану кращим художником міста. Вона розвернулася і, не дивлячись на доньку, вилетіла зі студії.
Марк відчув, як з його плечей впала невидима гора. Він підійшов до Юлі. Вона дивилася на картину, потім на матір, що тікала, а потім на чоловіка.
— Ти знаєш… — тихо сказала вона. — Я все життя боялася це сказати. Але вона справді така. Дякую, що ти не злякався.
Наступного дня Марк повернув ключі від студії. Лариса Петрівна заблокувала всі рахунки і виставила його речі на вулицю. Але це вже не мало значення.
Телефон Марка розривався від дзвінків. Галереї Лондона та Парижа хотіли виставити «Скандальний шедевр». Картина, яку Лариса Петрівна хотіла знищити, стала маніфестом нового покоління художників.
Марк знову орендував свій старий підвал. Але тепер там пахло не «депресією», а перемогою. Він малював те, що хотів: абстракції, тіні, людей з вулиці. Його палітра більше не обмежувалася «королівським синім».
Одного разу до нього прийшов той самий галерист і запитав:
— Марку, ви не боїтеся, що вона подасть у суд за наклеп? Марк посміхнувся, дивлячись на нове полотно, де він малював Юлю — справжню, спокійну, вільну.
— Нехай подає. Мистецтво — це єдиний суд, де неможливо підкупити свідків. Вона хотіла стати моєю музою, а стала моїм звільненням.
Марк нарешті вийшов із золотої клітки. І виявилося, що небо зовні набагато яскравіше за будь-яке позолочене світло в найдорожчій студії світу.
