— Ти думаєш, можеш виганяти людей з мого дому? — викрикнула свекруха, ніби забувши, кому він тепер насправді належить.
Пам’ятаю той вечір так, ніби він був учора. Стою біля плити, смажу котлети, масло сичить, запах стоїть на пів кухні. І тут — двері грюк! По кроках одразу впізнала: Льошка з роботи прийшов. І, звісно, його мама слідом. Куди ж без неї.
— Олексію, скільки разів казала — треба було заїхати в магазин! — голос у неї… як голка: пронизує крізь усі стіни. — Знову твоя на бозна-що готує!
Я стисла зуби, перевернула котлету. Три місяці… Три довгі місяці ми живемо в будинку, який свекруха «подарувала» Олексію. За документами — наш. А по суті? По суті вона тут живе так, наче це й далі її фортеця.
— Мамо, там нормальна олія, — зайшов на кухню чоловік, утомлений, плечі опущені. Чмокнув мене в щоку, але я й без поцілунку відчула — напружений до краю.
— Нормальна? — свекруха влетіла за ним, руками розмахувала. — Я на такому маслі зроду-віку не готувала! Раніше в нас…
Я вимкнула плиту, розвернулася до неї.
— Лідіє Петрівно, якщо не подобається — готуйте самі.
Вона застигла. Очі примружила, голос сипкий:
— Що ти сказала? Це ти мені у моєму ж домі вказувати будеш? — підвищила вона голос.
— Дім тепер наш, — відповіла я спокійно.
І тут почалося. Вона то червона, то бліда, за серце береться:
— Ах ти ж… Олексію! Ти чув, що вона мені сказала?!
Льошка між нами встав, бідолаха:
— Мамо, ну заспокойся…
— Заспокоїтися? Вона мене виганяє!
Я не витримала:
— Та хто вас виганяє! Ви ж самі казали, що з’їдете, коли вирішите, куди саме! Минуло вже три місяці!
А тут іще субота на носі. Гості мали прийти — мої дівчата з роботи, друзі Олексія. Я весь тиждень готувалася: меню продумала, продукти купила, навіть нову скатертину взяла. Хотілося зробити усе гарно, показати наш дім — справжній, спокійний, сімейний…
Зранку я підхопилася раніше й узялася до готування. Салати, гаряче, закуски — усе, що запланувала. І свекруха тут як тут — стоїть над самісінькою душею.
— І навіщо ти стільки майонезу ллєш? — заглянула вона у каструлю. — І чому фаршировану рибу не робиш? Нормальні господині таке вміють!
— Готую те, що вмію, — сказала я, хоч усередині вже все закипіло.
— Видно, що вмієш! Маловато вмієш!
До четвертої гості почали сходитися. Спершу мої — Світлана з чоловіком, потім Наталія. Далі підтягнулися друзі Олексія. Розсілися, добре так сидимо, сміємося. Світлана якраз смішну історію з роботи розповідала.
І тут свекруха вирішила, що саме час вийти до нас.
— А знаєте що! — як вскоче вона, перекривши Свєту. — Марина-то пироги пекти не вміє! Уявляєте? Заміжня, а пирога не спече!
Усі замовкли. Ніяково якось. Відчуваю — щоки палають.
— Зате паста у Марини чудова! — Наталка заступилася.
— Паста! — пирхнула свекруха. — Та це макарони! Дурень будь-хто зварить!
Олексій нервово всміхнувся:
— Мамо, ну навіщо ти…
Та вона вже розійшлася. Підійшла до мене, дивилася в очі:
— Досить із себе господиню строїти! Це мій дім! І моїм буде!
— Лідіє Петрівно, — я теж встала, — ми ж домовлялися… Можливо Вам відпочити варто?
— Ти думаєш, можеш виганяти мене з МOГО дому? — закричала вона так, що шибки задрижали. — З МOГО! Я тут сорок років прожила! Кожен цвях власноруч забивала!
Гості сиділи й не знали, куди очі діти. Хтось кашлянув. Світлана втупилася в тарілку. А я стою посеред власної вітальні й почуваюся… ніким. Чужою. Ніби самозванкою.
— Перепрошую, — тихо сказала я й вийшла.
За спиною чую — Льошка щось там пояснює, мимрить. Гості прощаються й розходяться. Вечір нанівець. Та найгірше — чоловік навіть не пішов за мною. Після цього я почала повертатися додому пізно. На роботу виходила о сьомій, хоч починали о дев’ятій — сиділа в кав’ярні поруч, пила каву, читала книжку. Після роботи — спортзал, потім ще кудись. Додому — лише коли всі сплять.
Якось увечері чоловік перехопив мене в коридорі:
— Марино, ти чого нас уникаєш?
— Сварок уникаю.
— Мама ж не зі зла. Їй просто… важко. Потерпи.
— Скільки терпіти? Чотири місяці вже! Вона ж обіцяла з’їхати!
— А куди їй? У неї ж однокімнатна квартира на околиці.
— Яку вона, між іншим, здає! Могла б і зняти щось ближче!
— Марино, це моя мати!
— А я хто? Дружина твоя! Чи це — неважливо?
Він мовчав, і те мовчання сказало все.
Наступного ранку я зібрала сумку й поїхала до Ірки. Вона жила сама, давно кликала.
— Ну й видає твоя свекруха! — Ірина обурилася, налила напій. — При людях таке!
— Знаєш, що найважче? Льошка не заступився. Стояв і мовчав.
— Чоловіки такі… Між мамою і дружиною — як страуси.
Три дні я не відповідала на дзвінки. На четвертий Олексій написав: «Мама каже, ти втекла. Що я одружився з безвідповідальною жінкою, яка при перших труднощах сім’ю кидає».
Я мало телефон не кинула об стіну.
— Побудь у мене ще, — сказала Іра. — Нехай помучаться.
Та я розуміла — втекти не вихід. На п’ятий день я поїхала додому. Вирішила: заберу речі й подам на розлучення. Досить. Не для того я виходила заміж, щоб усе життя бути «другою категорією».
У домі було якось тихо. Дивно. Зазвичай у цей час свекруха або на кухні гримить, або телевізор на повну гучність вмикає. Піднялася в спальню, почала складати речі у валізу. Руки тремтіли, але всередині — твердість. Раптом унизу — гуркіт і стогін.
Я злетіла сходами вниз — Лідія Петрівна лежить на підлозі, тримається за серце.
— Лідіє Петрівно! — кинулася я до неї.
— Серце… — хрипить.
Швидку викликала, з аптечки дістала ліки, тримала за руку:
— Потерпіть, зараз приїдуть, усе буде добре.
У лікарні просиділа всю ніч. Олексій примчав тільки під ранок — був у відрядженні.
— Мамо! — він к кинувся у палату.
— Вона спить, — зупинила я його. — Лікарі кажуть, криз минув. Але спостерігати треба.
— Дякую, — він обійняв мене — увесь тремтів.
Наступні дні я проводила в лікарні. Носила домашню їжу — лікарняну вона їсти відмовлялася. Читала їй газети, коли вона сама не могла. Мовчала, коли бурчала, що суп «не такий».
Одного разу думаю — спить. А вона з лікарем розмовляє.
— Невістка у вас турботлива, — сказав лікар. — Щодня приходить.
— Та невже? — здивувалася вона.
— Звісно! Вам пощастило. Деякі родичі обурюються, відмовки шукають, а вона все мовчки робить. Хоч ви, як медсестри кажуть, характер показуєте.
Свекруха мовчала. А я стояла за дверима з каструлею супу — і тихенько пішла, щоб не почули.
За тиждень її виписали. Ми з Олексієм привезли мати додому. Всю дорогу воан мовчала — аж незвично. Я провела її у кімнату, влаштувала на чистому ліжку.
— Дякую, — буркнула, не дивлячись у очі.
Вранці прокидаюся — шум у коридорі. Свекруха стоїть біля дверей з валізою.
— Мамо, ти куди? — Олексій вискочив слідом.
— Додому їду. У свою квартиру.
— Але ж лікар сказав — спокій потрібен…
— У своїй квартирі спокійніше буде, — глянула вона на мене. — Марино, вийди на хвилинку.
Вийшли на ґанок. Сонце сліпить, не одразу побачила, що у неї сльози.
— Пробач мені, — сказала вона тихо. — Я… погано себе поводила. Тут ти господиня. Я просто… боялася стати непотрібною.
— Лідіє Петрівно…
— Дай договорити. Ти — хороша дружина Олексію. І хороша жінка. У лікарні зрозуміла, коли ти за мною доглядала. Після всього…
— Ви ж його мама.
Вона кивнула й пішла в таксі.
— Мамо, зачекай! — Льошка наздогнав її. — Ти нам потрібна. Ти — наша сім’я. Але… — зам’явся. — Але командувати нами не можна. Ми дорослі. І дім наш. Наш з Мариною.
Вона усміхнулася — такої посмішки я давно не бачила.
— Знаю. Тому і їду. А в гості приходитиму. Якщо покличете.
— Покличемо, — кажу. — На недільні обіди.
Вона сіла в таксі й поїхала. А ми так і стояли на ґанку нашого дому.
— Пробач, — Льошка обняв мене. — Мав раніше… мав захистити тебе.
— Головне — що зрозумів.
— Ти ж хотіла піти? Тоді, з валізою.
Я зітхнула:
— Хотіла. Але життя вирішило інакше.
— Слава Богу. Підемо снідати? У нашому домі?
— У нашому, — кажу. І звучить це як музика.
Минуло пів року. Лідія Петрівна щонеділі приходить. Приносить пиріг — пече вона справді чудово. Я готую інше. Сидимо, балакаємо, вона розповідає про своїх подруг.
Нещодавно сказала:
— Знаєш, Марино, мені в моїй квартирі навіть краще. Усе моє, нікому не заважаю. До вас приходжу як гостя, а не як сварлива жінка.
— Та ви нікому не набридали, — сказала я, лукавлячи, і ми обидві засміялися.
— Було таке, але минуло, — махнула вона рукою.
Олексій тепер часто каже, що той випадок його багато чому навчив. Не тікати від проблем. Ставати на бік своєї сім’ї. Говорити вчасно, а не мовчати. А дім тепер і справді наш. Я переставила меблі, повісила нові штори. Посадила троянди — ті самі, що свекруха колись називала «примхою». Тепер милується ними, сусідкам вихваляється: мовляв, невістка красу навела.
Іноді згадую той вечір з гостями. Може, й на краще все було? Якби не дійшли до краю — жили б у вічній напрузі. А криза поставила все на свої місця. Тепер приходять друзі — ніхто не кричить, що дім не мій. Навпаки, всі кажуть: “Так затишно тут”. А свекруха, якщо присутня, з гордістю додає:
— Це все Марина. У неї смак.
Зміни — річ важка. Особливо у поважному віці. Але інколи без них не обійтися, якщо хочеш зберегти сім’ю. Нехай по-новому, з кордонами, але з тією ж любов’ю.
Учора свекруха зателефонувала:
— Марино, можна завтра прийду трохи раніше? Навчу тебе свого фірмового пирога. Згодиться… для онуків.
Онуки — це вже зовсім інша історія. І, здається, вона тільки починається.
