— Ти хоч на власному весіллі поводься як чоловік, — прошепотіла Люба, не здогадуючись, що наречений Микола утне далі.
Вона стояла поруч із ним біля довгого столу, усміхалася гостям так, що боліли щоки, і стискала його лікоть міцніше, ніж стискають лікоть коханої людини.
— А що я зробив? — так само пошепки спитав Микола.
— Ти півгодини дивишся на двері, а не на мене. Люди помічають.
— Я просто чекаю одного гостя.
— Якого ще гостя? Усі, кого ми запросили, давно сидять за столом.
Микола промовчав. Музиканти заграли повільний вальс, і тамада, повний чоловік у вишиванці з червоним від жари обличчям, оголосив перший танець молодих. Люба поклала руку нареченому на плече й відчула, що він увесь напружений, наче дошка.
— Миколо, що з тобою?
— Танцюй.
— Я танцюю. Це ти стоїш, як на похороні.
— Люба, потім поговоримо.
— Зараз. Ти мені нічого не хочеш сказати?
— Хочу, але не тут.
Вони кружляли по залі, а гості плескали в такт. Мама Люби, пані Ганна, витирала сльози хустинкою, батько, пан Остап, гордо випростав спину. З другого боку сиділа Миколина рідня: мати Олена Петрівна з поджатими губами і старший брат Тарас, який приїхав зі Львова в костюмі, що явно був йому тісний.
Коли танець скінчився, Микола раптом узяв мікрофон у розгубленого тамади.
— Дорогі друзі, — сказав він, і зал притих. — Я хочу сказати кілька слів.
— Миколо, — ледь чутно мовила Люба, — поклади мікрофон.
— Хвилинку.
— Поклади, я прошу.
Він не поклав.
— Сьогодні найщасливіший день мого життя. Але я не можу почати його з неправди. Тому розповім усе одразу.
У залі хтось кахикнув. Пан Остап нахмурився. Олена Петрівна подалася вперед.
— Місяць тому мені запропонували посаду в Німеччині, — вів далі Микола. — Хороша зарплата, службова квартира, контракт на три роки. Я погодився. Не спитавши Любу.
Люба відчула, як підлога пливе в неї під ногами.
— Що ти сказав? — прошепотіла вона.
— Я хотів розповісти після весілля, — Микола обернувся до неї, мікрофон усе ще був у його руці. — Але чесно було б зробити це зараз, при всіх, щоб ти не думала, що я ховаюся.
— При всіх? Ти вирішив мене принизити при всіх?
— Я вирішив не брехати.
— Ти вже збрехав. Місяць тому. І ще сім тижнів до того, коли казав, що ми залишимося тут і будемо будувати дім біля річки.
— Люба, послухай.
— Віддай мікрофон.
— Люба.
Вона вирвала мікрофон і поклала його на стіл. Музиканти застигли з інструментами в руках. Хтось із гостей нервово засміявся й одразу замовк.
— Ходімо, — сказала вона. — Поговоримо.
— Куди?
— Хоч у коридор. Хоч за двері. Лише не тут.
Вони вийшли до вузького коридору біля гардероба, де висіли чужі пальта й пахло морозним повітрям. Люба притулилася спиною до стіни і склала руки на грудях.
— Починай.
— Мені запропонували цю роботу ще восени, — тихо мовив Микола. — Я думав, що відмовлюся. Але потім згадав, як ми ходили рахувати гроші на квартиру, і як ти плакала, коли побачила цифри.
— Я не плакала.
— Плакала. Ти пішла в ванну й відкрила воду, щоб я не чув.
Люба відвела очі.
— І ти вирішив, що знаєш краще, що мені потрібно?
— Я вирішив, що ми зможемо за три роки купити все, про що мріємо.
— Ми. Ти сказав «ми». А спитав мене?
— Не спитав.
— Чому?
— Бо боявся, що ти скажеш ні.
— А я б сказала. Знаєш чому? Бо мої батьки старіють. Бо мама після операції щомісяця ходить до лікаря. Бо тато без мене й дня не проживе, хоч і вдає, що все гаразд.
— Їх можна перевозити.
— Куди? У Німеччину? Пан Остап, який не виїжджав далі райцентру?
— Люба, ти перебільшуєш.
— Я перебільшую. А ти, значить, вирішуєш за двох і кажеш мені про це в день весілля, коли відступати вже нікуди.
— Я хотів зробити тебе щасливою.
— Ти хотів зробити собі зручно, — відрізала вона. — Щоб потім сказати: бачиш, я старався.
У цю мить двері прочинилися, і до коридору зазирнула Олена Петрівна.
— Діти, там гості питають, чи буде продовження.
— Мамо, вийдіть, — сказав Микола.
— Я не вийду, бо чула кожне слово. Вся зала чула, ви ж гучно говорите.
— Олено Петрівно, — Люба різко обернулася, — це наша розмова.
— Ваша, звісно. Але мій син нічого поганого не зробив. Він працює, він думає про сім’ю.
— Він думає про себе.
— Не смій так казати про мого сина.
— А як мені казати, коли він викладає мені все на людях?
— Він чесний, — стиснула губи свекруха. — А от ти, Любо, могла б і вдячною бути.
— За що, перепрошую?
— За те, що мій син взагалі зважився на таку відповідальність.
— Мамо, — Микола підняв руку, — досить.
— Ні, не досить, — Люба ступила до неї. — Я хочу почути, чому я маю дякувати. Тому, що мене не спитали?
— Тому, що тобі пощастило з чоловіком.
— Він мені ще не чоловік.
Ці слова повисли в тісному коридорі. Микола зблід.
— Що ти сказала?
— Те, що ти почув.
— Ти хочеш скасувати весілля?
— Я хочу зрозуміти, з ким збираюся жити.
— Ти знаєш, з ким.
— Виявляється, не знаю.
З другого кінця коридору на них дивився Тарас. Він стояв, притулившись до одвірка, і мовчав так, що це мовчання було чутно.
— Тарасе, ти чого тут? — спитав Микола.
— Прийшов подивитися, чи не треба допомогти.
— Не треба.
— Мені здається, треба, — Тарас повільно підійшов. — Бо ти, брате, не все сказав.
— Тарасе, не починай.
— А що я починаю?
— Ти знаєш.
— Знаю, — кивнув Тарас. — Тому й кажу. Любо, послухай мене. Він не просто так погодився на ту роботу.
Люба обернулася до нього.
— Що ви маєте на увазі?
— Тарасе, — процідив Микола.
— Йому потрібні були гроші. Негайно.
— Навіщо? — спитала Люба.
Микола мовчав.
— Навіщо, Миколо?
— Це давня історія.
— Тоді розкажи давню історію.
— Люба, не зараз.
— Зараз або ніколи. Вибирай.
Він глибоко вдихнув і опустив голову.
— Три роки тому Тарас узяв кредит на своє діло. Майстерню. Поручителем був я.
— І що?
— Діло не пішло. Борг лишився. Щомісяця я виплачую свою частину.
— Свою частину, — повторила Люба. — Скільки?
— Багато.
— Скільки?
— Дві третини моєї зарплати.
Вона довго дивилася на нього, а потім раптом засміялася, тихо й гірко.
— Три роки. Ти три роки платив і жодного разу мені не сказав. Я думала, ми відкладаємо на квартиру, а ти відкладав на чужий борг.
— Не чужий. Брата.
— Брата, — Люба обернулася до Тараса. — А ви чому мовчали?
— Я просив його розповісти.
— А сам чому не розповіли?
— Бо соромно було.
— Соромно, — повторила Люба. — Тільки зараз, при пересічному весіллі, вам стало соромно.
— Люба, не чіпай Тараса, — втрутився Микола. — Це моє рішення.
— Твоє рішення. Кожне рішення в цій історії твоє. Рішення про борг, рішення про Німеччину, рішення мовчати. А моє де?
— Ти мене кохаєш.
— Кохаю. І що з того?
— Це має щось означати.
— Це означає, що мені болить, — вона сказала це тихо, і від цієї тиші Миколі стало гірше, ніж від крику. — Не тому, що ти поїдеш. Не тому, що борг. А тому, що я для тебе виявилася людиною, якій не можна довіряти правду.
— Я довіряю тобі.
— Ні. Ти довіряєш мені подушку, на яку можна покласти голову після роботи. А не рівню.
— Це несправедливо.
— Несправедливо те, що я дізнаюся про все в весільній сукні.
З боку зали почулися кроки. Ввійшов пан Остап, заклопотаний і похмурий.
— Доню, там мама питає, чи все добре.
— Усе добре, тату.
— Не схоже.
— Тату, я потім розповім.
— Ні, розкажи зараз, — пан Остап подивився на Миколу. — Чого ти мовчиш, зятю? Язика проковтнув?
— Остапе Івановичу, — почав Микола.
— Я слухаю.
— Ми з Любою вирішуємо одне питання.
— Яке саме?
— Моє.
— Твоє, — гмикнув пан Остап. — А донька моя при чому?
— Тату, — сказала Люба, — не треба.
— Я ж бачу, що ти ледве стоїш.
— Я стою.
— Миколо, — батько повільно підійшов упритул. — Я тобі свою єдину доньку довірив. Не для того, щоб вона плакала в коридорі.
— Я її не ображав.
— Тоді чому вона така бліда?
— Бо ми розмовляємо.
— Розмовляйте, тільки по-людськи.
Микола відчув, що ще трохи, і він розсиплеться. Він подивився на Любу, на її розтріпане пасмо волосся, на очі, повні втоми, і раптом сказав:
— Я їду не заради грошей.
— А заради чого? — спитала вона.
— Заради тебе. Заради нас. Бо я не хочу, щоб ти все життя рахувала копійки, як твоя мама.
Пан Остап різко обернувся.
— Що ти сказав про Ганну?
— Нічого образливого.
— Ти порівняв мою дружину з бідністю.
— Я не те мав на увазі.
— Ти саме те мав.
— Тату, — Люба взяла його за руку, — він не хотів.
— Ні, доню, хотів, — пан Остап випростався. — Він вважає, що гроші роблять людей щасливими. А я тобі скажу: у нас з Ганною не було нічого, коли ми одружилися. Але ми ніколи не ховали одне від одного ні хліба, ні боргів.
— Тому вам і важко було.
— Тому нам було добре.
Тарас кашлянув.
— Може, ми всі зайдемо до зали й вип’ємо чаю?
— Мовчи, — одночасно сказали Микола й Люба.
Вони подивилися одне на одного й раптом обоє замовкли. Тиша затяглася.
— Я не хочу їхати сам, — нарешті мовив Микола.
— А як ти хотів?
— Я думав, ти поїдеш зі мною.
— Ти думав, а питати не став.
— Боявся.
— Чого?
— Що ти оберешся між мною і батьками, і оберешся не мене.
Люба довго мовчала. Потім відповіла:
— Знаєш, що найгірше? Я б не вибирала. Я б знайшла спосіб бути і там, і тут. Але ти мені цього не дав.
— Тому що це неможливо.
— Це складно. Але не неможливо. Люди роками живуть так.
— І що б ти зробила?
— Поїхала б із тобою на рік. Подивилася б. Мама з татом переживуть. А потім вирішили б разом.
— Ти б погодилася?
— Якби ти спитав, так.
Микола провів долонею по обличчю.
— Я дурень.
— Ти боягуз, — сказала вона. — Це інше.
— Це гірше?
— Це виправніше.
Він ледь усміхнувся, і в цій усмішці вперше за вечір не було ні вдаваної впевненості, ні напруги.
— Люба, — він узяв її за обидві руки, — я знаю, що зіпсував усе. Але якщо ти ще хочеш, я скажу при всіх інше. Що борг ми будемо платити разом, що поїдемо разом, що жодного рішення без тебе більше не прийму.
— Не обіцяй того, чого не збережеш.
— Я збережу.
— Ти вже обіцяв, що будуємо дім біля річки.
— Побудуємо. Не цього року, не наступного, але побудуємо.
— Згодна, — повільно мовила вона. — Але з однією умовою.
— З якою?
— Тарас теж платить свою частину. Повністю. І не тому, що я зла, а тому, що це справедливо.
Тарас випростався.
— Я не відмовляюся.
— Тоді домовилися, — кивнула Люба.
— А я? — подала голос Олена Петрівна, яка весь час стояла осторонь.
— А ви, Олено Петрівно, — Люба обернулася до неї, — більше не називатимете мене невдячною.
Свекруха стиснула губи, але потім, на диво, кивнула.
— Бачу, що ти з характером.
— З таким і живу.
— Мій син такий і потрібен, щоб хтось його вчив.
— Я не збираюся його вчити. Я збираюся з ним домовлятися.
Пан Остап хмикнув, і його суворе обличчя нарешті пом’якшало.
— Ну що ж, зятю, — сказав він. — Іди, виправляйся. Але пам’ятай: ще раз утнеш щось подібне, і я сам тебе відвезу до Німеччини. У багажнику.
— Зрозумів, Остапе Івановичу.
— Гляди мені.
Вони повернулися до зали вчотирьох, а потім і всі п’ятеро. Гості вже переглядалися, перешіптувалися, хтось тримав недоїдений шматок торта, а хтось уже встиг переказати новину сусідові.
Люба підійшла до мікрофона першою.
— Дорогі гості, — сказала вона рівним голосом. — Ви почули дещо несподіване. Мій чоловік, а точніше майже чоловік, вирішив, що весілля найкраща нагода для зізнань.
У залі хтось несміливо засміявся.
— Так, ми посварилися. Так, у нас є про що поговорити. Але я виходжу заміж не за ідеальну людину. Я виходжу за людину, яка, нехай із запізненням, зрозуміла, що чесність це не лише слова.
Вона обернулася до Миколи.
— Тепер твоя черга.
Микола взяв мікрофон тремтячою рукою.
— Я хочу попросити вибачення. У Люби. У її батьків. У всіх вас, що перетворив свято на розмову, яка мала відбутися на кухні. Але я не шкодую, що сказав правду. Шкодую лише, що не сказав раніше.
— Достатньо, — тихо мовила Люба. — Танцюймо.
Музиканти, які весь цей час стояли, перезирнувшись, вдарили по струнах. Цього разу вальс звучав інакше, не урочисто, а так, ніби всі разом видихнули.
Вони танцювали, і Люба прошепотіла йому на вухо:
— Ти хоч на власному весіллі поводься як чоловік.
— Я стараюся, — відповів Микола.
— Вчора старався гірше.
— Завтра буде краще.
— Завтра ми поговоримо про Німеччину.
— Усе розкладемо по поличках.
— І по цифрах.
— І по цифрах, — погодився він.
І вона вперше за вечір усміхнулася по-справжньому, так, що не боліли щоки.
Віра Лісова
