— Ти хоча б раз зателефонувала мені після того, як я пішов? Хоч раз спробувала поговорити? — не витримав чоловік.
Першим, що робила Євгенія Захарова щоранку протягом останніх п’ятнадцяти років, було одне — перевіряла телефон. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Вона й не чекала. Просто звичка.
Раніше дзвонив Максим — «Доброго ранку, сонце» або «Я скучив, хоча бачив тебе всього шість годин тому». Потім ці дзвінки припинилися. Як і все інше.
Євгенія підійшла до дзеркала. Сорок три. Колись її називали «порцеляновою дівчиною» — витончені риси обличчя, великі сірі очі, тендітна фігура. Тепер навколо очей пролягли зморшки, на високому чолі з’явилася тонка складка, а в темному волоссі виблискували сріблясті пасма. Але вона все ще була вродлива — по-іншому, глибше. Зрілою, впевненою красою, якої юність не знає.
— П’ятнадцять років, — промовила вголос. — Сьогодні була річниця. Не весілля — його вони не святкували. Річниця того дня, коли Максим зібрав речі й сказав:
«Пробач. Я більше не можу».
І вона теж не могла — ні зупинити, ні знайти потрібні слова. Вони просто стояли, дивлячись одне на одного через прірву образ. А потім він пішов. І вона залишилася сама.
Телефон задзвонив саме тоді, коли Євгенія діставала з шафи діловий костюм. На екрані з’явилося ім’я: «Ліза».
— Привіт, сонечко, — сказала Євгенія. Її голос, ще хвилину тому сухий і надломлений, раптом став м’яким і ніжним.
— Мамо, ти пам’ятаєш, що сьогодні остання примірка? — голос доньки бринів від збудження.
— Шоста вечора. Ти встигнеш?
— Звісно, встигну. Це ж твоє весілля — я б цілий світ зупинила, якби треба було.
Ліза засміялася:
— Як завжди — трохи перебільшуєш. До весілля ще два тижні!
— Найважливіші два тижні у твоєму житті, — усміхнулась Євгенія. — А як Дмитро? Нервує?
— Він? — обурилася Ліза. — Та він спокійний. Каже: головне вже сталося — я погодилася вийти за нього. Усе інше — формальності.
— Розумний хлопець, — схвально кивнула Євгенія. — Тримайся за нього.
Після розмови з донькою настрій значно покращився. Ліза… Її маленьке диво, її розрада, її гордість. Іноді Євгенія думала: якби не дочка, вона б не витримала всі ці роки самотності.
«Але ж ти не самотня», — нагадувала собі Євгенія, збираючись на роботу. Вона мала успішну кар’єру фінансового директора, щирих друзів, улюблену доньку. Свободу і незалежність. Усе, про що мріють. І все це знецінювалося у ті моменти, коли вона прокидалася серед ночі в тиші.
— Господи, Женю, ти, як завжди, неперевершена! — зустріла її в офісі Марина, давня подруга й колега. — Новий костюм? Цей сливовий відтінок тобі дуже личить. І сережки нові? З перлинами?
— Подарунок від Лізи на день народження, — усміхнулася Євгенія, торкаючись витончених сережок. — Моя дівчинка витрачає на мене забагато.
— Не забагато, а саме стільки, скільки треба, — відмахнулася Марина. — У тебе чудова донька. І, до речі, весілля вже незабаром? Як ти почуваєшся з цього приводу?
Євгенія ледь насупила брови:
— Нормально. А чому питаєш?
— Ну, не знаю, — Марина зробила невизначений жест рукою. — Ліза вийде заміж, почне власне життя… А ти залишишся сама в тій великій квартирі.
— Я й так уже п’ять років живу там сама, поки Ліза навчалася в Німеччині, — знизала плечима Євгенія. — До того ж, їхня квартира буде в тому ж районі. Бачитимемося часто.
— Це зовсім не те саме, і ти це знаєш, — м’яко мовила Марина. — Послухай, може, час подумати про себе? Про особисте життя? Я тут познайомилася з одним цікавим чоловіком, він працює у видавництві…
— Ні, — твердо відрізала Євгенія. — Жодних побачень.
— Женю, минуло п’ятнадцять років! — не витримала Марина. — П’ятнадцять років ти живеш, як черниця! Це ненормально!
Євгенія відвернулася, удаючи, що заглиблена в документи на столі:
— У мене немає часу на дурниці. Спершу весілля доньки, потім — річний звіт…
— Виправдання знайдуться завжди, — похитала головою Марина. — Завжди буде щось важливіше за тебе саму.
Євгенія промовчала. Марина не розуміла. Ніхто не розумів. Річ була не в зайнятості. Вона просто досі любила Максима й сподівалася, що одного разу він повернеться, так само, як і пішов. Вона мріяла, супереч здоровому глузду. Вона просто його кохала. І не могла уявити себе з кимось іншим.
День минув у звичній метушні — зустрічі, дзвінки, документи. Євгенія була чудовим фінансистом — уважним, педантичним, відповідальним. Робота допомагала їй тримати життя під контролем, давала відчуття впорядкованості. А ввечері вона вирушила до весільного салону — на примірку Лізиного плаття.
Її донька в сукні кольору слонової кістки, з тонким мереживом і ніжною вишивкою, була схожа на сонячне сяйво. Висока, струнка, з волоссям кольору темного золота й сяючими зеленими очима, вона так нагадувала свого батька, що в Євгенії стиснулося серце.
— Мамо, ну як? — Ліза обернулась, і сукня м’яко шелестіла. — Тобі подобається?
— Ти прекрасна, — просто сказала Євгенія. — Найвродливіша наречена у світі.
— Я так хвилююся, — зізналася Ліза, коли вони вийшли із салону. — Дмитро каже, що все буде ідеально, але я боюся, що щось піде не так.
— Не піде, — впевнено відповіла Євгенія. — Ми все продумали до дрібниць.
Вони зайшли до маленького кафе неподалік. Ліза пила капучино, розповідаючи про останні приготування, а Євгенія дивилася на неї й думала, як швидко виросла її дівчинка. Здавалося, ще вчора вона заплітала їй коси перед школою, а сьогодні — вона вже наречена.
— Мамо, — раптом сказала Ліза, відставивши чашку, — я хочу з тобою поговорити.
Щось у її голосі насторожило Євгенію:
— Що трапилося, люба?
— Нічого… просто… — Ліза замовкла, підбираючи слова. — Я зв’язалася з татом.
Євгенія відчула, як усередині все холоне:
— Що?
— Я знайшла його через соціальні мережі, — поспішно пояснила Ліза. — Написала. Ми зустрілися минулого тижня.
— Минулого тижня? — відлунням повторила Євгенія. — І ти мовчала?
— Я не наважувалася тобі сказати, — зізналася донька. — Знала, що ти будеш проти.
— Я не проти, — повільно вимовила Євгенія. — Ти доросла. Це твоє право — знати свого батька.
— Він дуже змінився, — продовжила Ліза, уважно дивлячись на матір. — Постарів, звісно.
Але виглядає добре. Живе на Оболоні, у Києві останні десять років. Працює архітектором, як завжди мріяв.
Євгенія слухала, ніби мова йшла про сторонню людину. Максим, на Оболоні. Архітектор.
Дивно, але вона ніколи не замислювалася, як склалося його життя після їхнього розставання.
У її уяві він так і залишився тим, яким був п’ятнадцять років тому — вродливим, безкомпромісним, непохитним.
— Я запросила його на весілля, — тихо сказала Ліза.
Ці слова вивели Євгенію з заціпеніння:
— Що?
— Він мій батько, мамо, — твердо сказала Ліза. — Я хочу, щоб він був на моєму весіллі.
— Звичайно, — механічно кивнула Євгенія. — Звичайно, ти маєш рацію.
— Ти не проти? — з надією запитала Ліза.
«Проти? Я здивована», — хотіла сказати Євгенія. Але натомість вимовила:
— Ні, люба. Це твій день. І твій батько має бути поруч.
Дорогою додому Євгенія не могла заспокоїтись. Максим. Через два тижні вона побачить колишнього чоловіка. Людину, яку колись любила більше за життя. Людину, яка залишила її з маленькою дитиною на руках. Людину, яку так і не змогла забути.
Удома вона дістала стару скриньку, де зберігала небагато пам’ятних речей. Фотографії — їх було мало, вони не любили фотографуватися. Засушена троянда — Макс дарував їй троянди щоп’ятниці, «щоб тиждень завершувався красиво». Лист — єдиний, який він написав їй, коли їздив у відрядження на тиждень. «Я сумую за тобою щосекунди. Час без тебе — порожній час».
Євгенія провела пальцями по вицвілих рядках. Як вони змогли від такої любові дійти до такої порожнечі? Коли все пішло не так?
Вона пам’ятала їхню останню розмову, ніби це було вчора. Тиху, але неприємну розмову на кухні, поки трирічна Ліза спала у своїй кімнаті.
«Я більше не можу так жити, Женю, — сказав тоді Максим. — Ми ніби чужі. Ти весь час на роботі. Я постійно сам із дитиною і своїми нереалізованими мріями».
«Хтось же має заробляти гроші, — відповідала вона. — Твої архітектурні проєкти нікому не потрібні. А у нас дитина, іпотека…»
«Гроші, гроші, гроші, — гірко всміхався він. — Все завжди впирається в гроші. А як же любов? А як же наші мрії?»
«Мріями сім’ю не прогодуєш, — тоді відрубала вона. — Пора подорослішати, Максиме».
І він подорослішав. Зібрав речі й пішов. А через пів року перестав навідуватися до доньки, надсилав лише аліменти. Сказав, що так буде краще для всіх — чистий розрив. А ще через рік виїхав з міста, і вона втратила його слід. Як виявилося зі слів доньки, він нікуди не дівся. Тільки пів року пожив у Львові і повернувся назад, до Києва. Тепер Євгенії належало знову зустрітися з ним — віч-на-віч.
Наступні два тижні промайнули у шаленій метушні передвесільних приготувань. Євгенія була вдячна цій суєті — вона не лишала часу на роздуми. Лише вночі, лежачи без сну, вона думала про майбутню зустріч і не могла знайти спокою.
Напередодні весілля Ліза залишилася ночувати в подруги — «така прикмета, мамо, наречений не повинен бачити наречену перед церемонією». Євгенія залишилась сама у порожній квартирі. Завтра її дівчинка стане дружиною. А вона — зустріне Максима.
Перед церемонією колишнє подружжя мало змогу на розмову. Євгенія з Максимом стояли одне навпроти одного, очікуючи, хто почне першим.
— Дякую, що прийшов, — сказала Євгенія, опустивши очі.
— Вона ж моя донька, — просто відповів Максим. — Я не міг не приїхати.
— Вона дуже тебе чекала, — ледь чутно промовила вона.
— А ти? — запитав він. — Ти чекала?
Євгенія підвела погляд. У його очах було стільки спогадів, стільки колишніх образ, невисловлених слів та прихованих емоції, що їй захотілося просто обійняти його — не як чоловіка, а як частину минулого, як того, хто знає її найглибші переживання.
— Не знаю, — відповіла вона чесно. — Мабуть, ні. А може, завжди.
Максим кивнув. Вони мовчали кілька секунд, і цю тишу не хотілося порушувати — у ній була правда. Без прикрас. Без претензій.
— Вона гарна, — мовив він. — Як ти в її віці. Може, навіть щасливіша.
— Я сподіваюся, — прошепотіла Євгенія. — Вона заслуговує на це.
— Ти добре її виховала.
— Я просто була поруч.
— Цього іноді достатньо, — тихо відповів Макс.
Поруч задзвеніли келихи, зазвучала музика — церемонія починалася. Євгенія вдихнула глибше.
— Ходімо. Вона буде рада тебе бачити.
Максим подав їй руку. Євгенія вагаючись поклала руку на його передпліччя, і це несподівано здалося природним. Як колись. Як завжди.
Вони рушили до гостей, де їх чекала Ліза — така прекрасна, ніби зійшла зі сторінок казки.
Макс зупинився, глянув на доньку й прошепотів:
— Я не заслуговую на це.
— Ми всі щось не заслужили, — відповіла Євгенія. — Але сьогодні не про це.
І вони пішли — поруч, не як чоловік і жінка, а як батьки нареченої. Як двоє, що колись любили одне одного. І, можливо, десь глибоко — досі пам’ятали про це.
Коли Ліза побачила їх удвох, її очі блиснули — від радості, від хвилювання, а може, й від полегшення. Вона поспіхом встала з лавки, притискаючи букет.
— Ви разом прийшли? — злегка здивовано запитала вона.
— Так вийшло, — м’яко відповіла Євгенія, усміхаючись доньці. — Максим щойно приїхав.
Ліза обійняла батька. Він обережно, з якимось тремтінням, пригорнув її до себе, вдихаючи запах її волосся — такий знайомий і водночас новий. Йому здалося, що він тримає в обіймах усе втрачене життя.
— Ти прекрасна, — сказав він, і голос його ледь не зірвався. — Просто неймовірна.
— Дякую, тату, — прошепотіла Ліза, і в її голосі було стільки дитячої ніжності, що у Євгенії защеміло серце.
Вона відвернулась, зробила кілька кроків убік, аби дати їм час удвох. Та раптом почула, як донька озивається:
— Мамо, не йди. Побудь поруч.
Євгенія зупинилася. І в цю мить їй здалося, що вони стали родиною.
Церемонія була ніжною, світлою, цікавою. Під аркою з білих троянд Ліза й Дмитро трималися за руки, а навколо панувала тиша — така, що чутно було, як шелестять листя й десь далеко співає жайворонок.
Євгенія дивилася на свою доньку, на її світле, зосереджене обличчя, і не могла повірити, що ця маленька дівчинка, яка колись лякалася грому й просила залишити світло на ніч, тепер стоїть перед нею — доросла, щаслива, сильна.
Максим стояв поруч. Він мовчки дивився на доньку, а в очах його бриніли сльози. Його колись маленька дівчинка виростала без нього. І все ж сьогодні — вона поруч. І він поруч. І, може, не все ще втрачено.
Після церемонії був фуршет, тости, сміх, танці. У повітрі бриніло щастя, і навіть літні гості, які зазвичай бурчали на молодь, цього разу усміхались і ловили момент.
Коли Ліза з Максимом запросили батьків на танець, Макс і Євгенія опинилися у центрі майданчика. Він вагався, чи простягнути руку, та вона вже простягла свою.
— Давай згадаємо, як це було, — тихо сказала вона.
Вони повільно закружляли, і спершу рухи були незграбними, наче незнайомими. Але з кожним кроком, з кожним дотиком повертався спогад — про студентські вечори, про сміх у дощ, про перший поцілунок під акацією.
— Ти шкодуєш? — раптом запитав Максим.
— Про що саме? — не одразу зрозуміла Євгенія.
— Що все скінчилося. Що ми… не втримали.
Вона мовчала. Її пальці мимоволі стиснули його руку.
— Інколи — так, — нарешті сказала. — Але іноді думаю: може, інакше б не було цієї миті.
Цього танцю.
— А якби… — почав було Максим, та вона зупинила його поглядом.
— Не треба. Сьогодні не день для «якби».
Він кивнув. І в цьому кивку було більше розуміння, ніж у багатьох словах. Життя не повернеш. Але можна навчитися знову дивитись одне одному в очі — чесно, без образ, без провини.
Танок закінчився. Вони зупинилися, але ще кілька секунд не відпускали рук.
— Може, ще колись… — прошепотів він.
Євгенія усміхнулась.
— Може. Але не сьогодні.
І вони розійшлися — не в різні боки, а поруч. Як ті, хто вже навчився прощати. І хто знає: найважливіше — бути там, де тебе чекають. Навіть якщо пройшло п’ятнадцять років.
Весільний вечір добігав кінця. Ліза з Дмитром щасливі, втомлені, прощалися з останніми гостями. Євгенія вийшла на терасу — подихати свіжим повітрям, зібратись із думками. Вона дивилася на захід сонця, який повільно палахкотів за деревами, і раптом почула кроки.
Максим підійшов мовчки. Довго стояв поруч, нічого не кажучи. Тиша між ними знову стала густою, важкою — як тоді, коли він збирав речі й ішов.
— Дякую, що прийшов, — сказала Євгенія, не обертаючись.
— Я мав бути тут. Хоч сьогодні.
Вона кивнула. І знову — мовчання.
— Ти хоча б раз зателефонувала мені після того, як я пішов? Хоч раз спробувала поговорити? — не витримав чоловік. Голос зірвався, обпечений образою й втомою від мовчання.
Євгенія заплющила очі.
— Я щодня хотіла. Але щоразу казала собі: якщо йому буде потрібно — він сам подзвонить.
— А я думав, ти більше не хочеш мене чути… — Максим опустив голову. — Ми мовчали обидвоє. І в цьому — наша поразка.
— Можливо, — погодилась вона. — Але, знаєш… іноді мовчання — це не байдужість. Це небажання брати відповідальність. Обоє мовчали, обом було важко.
Він зітхнув. Довго дивився кудись у темряву саду, де блимали гірлянди.
— То що тепер?
— А тепер… — вона подивилась на нього. — Тепер ми можемо почати говорити. Потроху. Без претензій. Без ілюзій.
Максим усміхнувся — вперше по-справжньому за весь день.
— А з цього, кажуть, починається щось справжнє.
Євгенія простягнула йому плед із плетеного крісла.
— Присядь. У нас ще є вечір. І трохи недоговорених слів.
І вони сіли поруч. Як двоє людей, які пройшли через втрати, мовчання, час — але знайшли сили залишитися в житті одне одного. Без ідеалів. Але з надією.
