Евеліна стояла біля вікна своєї маленької однокімнатної квартири на Оболоні, тримаючи в руках чашку з кавою, що парувала. За вікном Київ уже прокидався: сонце ледь пробивалося крізь хмари, трамваї дзвеніли, а десь унизу, на ринку, бабусі розкладали яблука й картоплю.
Субота, дев’ята ранку, і вона планувала спокійний день: серіал, книга, може, прогулянка до Дніпра. Але дзвінок у двері все змінив.
— Хто там? — гукнула вона, не відходячи від вікна.
— Евеліно, це я, Марта Ігорівна! Відчини! — голос свекрухи був різким, як завжди, коли вона була чимось незадоволена.
Евеліна зітхнула. Марта Ігорівна, свекруха, жінка, яка могла одним поглядом змусити цілу родину замовкнути, а другим — розплакатися від її «турботи».
Вона була вдовою, жила в селі під Києвом, але раз на місяць приїжджала «провідати» сина Руслана та невістку. І цього разу, судячи з тону, щось сталося.
Евеліна відчинила двері. Марта Ігорівна стояла на порозі в своєму улюбленому синьому пальті, з сумкою через плече й виразом обличчя, ніби щойно проковтнула лимон.
— Доброго ранку, Марто Ігорівно, — Евеліна спробувала всміхнутися. — Заходьте. Чай, кава?
— Кава не треба, — свекруха прослизнула в квартиру, зняла чоботи й одразу пішла на кухню. — Я ненадовго. Поговорити треба.
Евеліна пішла за нею. Марта Ігорівна вже дістала з сумки термос і дві чашки.
— Трав’яний чай.
Евеліна сіла. Її довге світле волосся було зібране в недбалий пучок, а в очах — цікавість, змішана з тривогою. Вона знала, що свекруха не приїжджає просто так.
— То що сталося? — запитала Евеліна, беручи чашку.
Марта Ігорівна налила чай, подивилася на невістку й видихнула.
— Ти хоча б спробувала була зупинити Руслана? — її голос тремтів від докору.
Евеліна завмерла. Руслан, її чоловік, учора ввечері сказав, що їде на риболовлю з друзями. На два дні.
«Евеліно, не переживай, я заслужив», — поцілував він її і пішов. Вона не заперечувала. Чому б і ні? Він працював інженером, цілий тиждень гнув спину на заводі, а риболовля була його єдиною віддушиною.
— Зупинити? — Евеліна поставила чашку. — Марто Ігорівно, він же на риболовлю поїхав. Що не так?
Свекруха скривилася.
— На риболовлю? Евеліно, ти що, сліпа? Він не на риболовлю! Він до тієї… до тієї Оксани поїхав! З роботи! Я вчора з Галиною Петрівною говорила, а вона мені все розповіла!
Евеліна розсміялася. Голосно, щиро, аж чай мало не вихлюпнувся.
— Марто Ігорівно, ви серйозно? Оксана? Та вона заміжня! І Руслан її навіть не помічає! Він мені вчора фото скидав із озера, з вудкою, з друзями!
— Фото? — Марта Ігорівна насупилася. — Фото можна підробити! А Галина Петрівна бачила, як він із Оксаниною машиною біля кафе стояв! Тиждень тому!
Евеліна витерла сльози від сміху.
— Марто Ігорівно, ви ж не тримаєте сміття в хаті, — посміхнувшись, відповіла вона. — То чому ви мені сміття в голову сиплете?
Свекруха завмерла. Її очі звузилися.
— Сміття? Це ти про мою правду — сміття?
— Це не правда, — Евеліна встала, підійшла до холодильника, дістала пляшку води. — Це плітки. Галина Петрівна — відома пліткарка. Пам’ятаєте, як вона розповідала, що я нібито з сусідом романи кручу? А я просто допомагала йому лампу в під’їзді прикрутити!
Марта Ігорівна відкинулася на стільці.
— Евеліно, ти молода. Ти не розумієш. Чоловіки — вони такі. Руслан — мій син. Я його знаю. Він завжди був… слабкий до жіночої уваги. А ти… ти його не тримаєш!
— Не тримаю? — Евеліна повернулася, тримаючи пляшку. — Марто Ігорівно, я йому сніданки готую, сорочки прасую, на роботу відправляю з обідом. Я його кохаю. А він мене. І якщо ви думаєте, що я буду бігати за ним із криками «Руслане, не смій на риболовлю!», то ви помиляєтеся.
Свекруха встала, підійшла до вікна.
— Ти його відпустила. А він… він може не повернутися.
Евеліна зітхнула. Вона знала, що Марта Ігорівна любить драматизувати. З їхнього весілля три роки тому свекруха постійно знаходила привід для докорів: то борщ не такий, то дитину ще нема, то Руслана «недоглядає».
— Марто Ігорівно, — Евеліна підійшла до неї, — сядьте. Давайте по-людськи. Ви ж не просто так приїхали. Що вас турбує?
Свекруха повернулася. Її очі були вологими.
— Я боюся, Евеліно. Я сина втратила. Він із тобою змінився. Раніше він до мене щотижня приїжджав. Картоплю копав. Піч лагодив. А тепер? Раз на місяць. І то з тобою. Каже: «Мамо, Евеліна не любить село».
Евеліна кивнула.
— Я не люблю село, це правда. Там комарі, туалет на вулиці, і сусідський півень кричить о п’ятій ранку. Але я Руслана не тримаю. Він сам обирає, куди їхати.
— Сам? — Марта Ігорівна розсміялася, але сміх був гіркий. — Ти його зачарувала! Ти з міста, з освітою, з роботою. А я — стара, в селі. Він мене соромиться!
— Марто Ігорівно, — Евеліна взяла її за руку, — Руслан вас любить. Він мені щовечора розповідає, як ви його в дитинстві на санках катали. Як пиріжки пекли. Він просто… виріс. У нього своє життя. Ми з ним. І ви — частина цього життя. Але не вся.
Свекруха витерла сльози хусткою.
— А якщо він справді до Оксани поїхав?
— То я з ним розведуся, — Евеліна всміхнулася. — І ви перша дізнаєтеся. Але я вірю в нього. І в нас.
Марта Ігорівна подивилася на неї довго.
— Ти сильна, Евеліно. Я б так не змогла. Я за Ігоря, покійного, до останнього трималася. А він… він теж гуляв. Я знала. Але мовчала.
Евеліна сіла поруч.
— Марто Ігорівно, я не мовчатиму. Якщо Руслан зрадить — я піду. Але я не буду його контролювати. Бо любов — це не кайдани.
Свекруха кивнула.
— Може, ти й права. Але я… я хочу, щоб він до мене приїжджав. Сам. Без тебе.
Евеліна розсміялася.
— То скажіть йому це. Не мені.
Руслан повернувся в неділю ввечері. З рибою, засмаглим носом і посмішкою до вух.
— Евеліно, диви, який окунь! — він витягнув пакет із трьома рибинами. — Засмажимо?
Вони сиділи на кухні. Евеліна різала цибулю, Руслан чистив рибу.
— Твоя мама була, — сказала вона, не піднімаючи очей.
— Мама? — Руслан завмер. — І що?
— Каже, ти до Оксани поїхав.
Руслан розсміявся так, що луска полетіла на підлогу.
— До Оксани? Та вона мені як сестра! Ми з Петром і Сашком удвох ночували в наметі! Оксана взагалі в іншому місті була!
— Я знаю, — Евеліна всміхнулася. — Але твоя мама в паніці.
Руслан зітхнув.
— Вона завжди в паніці. Пам’ятаєш, як вона казала, що ти мене забереш і я село забуду?
— Пам’ятаю, — Евеліна поклала цибулю на сковорідку. — І що ти їй відповів?
— Що я тебе кохаю. І село не забуду. Але ти — моє життя.
Вони поцілувалися. Окунь смажився, пахнув часником і зеленню.
Наступного тижня Марта Ігорівна приїхала знову. З пирогами. З варенням. І з вибаченнями.
— Евеліно, — вона сіла за стіл, — я погана була. Я просто… боюся. Руслан — мій єдиний. А ти… ти його тримаєш. Не так, як
я. Краще.
Евеліна налила їй чаю.
— Марто Ігорівно, я його не тримаю. Я з ним. І ви з нами. Приїжджайте. Без докорів. З пирогами.
Свекруха всміхнулася. Вперше щиро.
— А ти до нас приїдеш? На пиріжки?
— Приїду, — Евеліна кивнула. — Але півня вашого приберіть. О п’ятій ранку — це занадто.
Вони засміялися. Руслан увійшов, обійняв обох.
— Мої дівчата, — сказав він. — Люблю вас.
Минуло пів року. Марта Ігорівна приїжджала щомісяця. Без пліток. З пирогами. Евеліна з Русланом їздили до неї в село. Півня справді прибрали — віддали сусідам. А одного вечора Руслан сказав:
— Евеліно, а давай мамі квартиру в місті купимо. Маленьку. Щоб ближче була.
Евеліна кивнула.
— Давай. Але півня не забираємо.
Вони засміялися. І знали: сім’я — це не сміття. Це те, що тримаєш у серці.
Олеся Срібна
