— Ти хочеш оселитися в мене лише тому, що в мене немає чоловіка? — з іронією сказала я.
Я стояла біля вікна своєї вітальні, дивлячись на сірі дахи нашого району, і не могла повірити… Нарешті! Минуло три роки після розлучення, після всіх судів і поділу майна, у мене з’явилося те, про що я мріяла все життя — свій простір. Моя квартира. Мої правила.
Світлі стіни, які я сама обирала в будівельному магазині. Диван кольору морської хвилі — настільки дорогий, що я збирала на нього пів року. І ця тиша… Боже, як же я за нею скучила! Двадцять років шлюбу навчили мене цінувати кожну хвилину спокою.
— Ірочко, сонечко, ти чого там завмерла? — голос двоюрідної сестри Галини повернув мене до реальності.
Вона сиділа на моєму новому дивані, недбало закинувши ноги на журнальний столик, який я ще зовсім недавно витирала від пилу з майже священною старанністю. У руках — чашка з кавою. Моєю кавою, між іншим.
— Галю, ти ж казала, що залишишся на пару тижнів, — обережно почала я, повертаючись до неї.
— Ну так, а що? — вона знизала плечима і відпила кави. — Поки з житлом не вирішу.
А «вирішувала» вона це питання вже місяць. Рівно тридцять днів тому Галина подзвонила мені, ридаючи в слухавку:
— Іро, він мене вигнав! Уявляєш? Десять років разом, а тепер каже, що я його дістала!
Звісно, я не могла відмовити. Сім’я є сім’я. Тітка Клава, її мама, завжди була до мене доброю. А Галка… ну, Галка така, яка є. Трохи егоїстична, трохи безтурботна, але в глибині душі — хороша людина. Так я собі казала.
— Ти хочеш жити в мене тільки тому, що я самотня? — питання вирвалося раніше, ніж я встигла його обдумати.
Галина ледь не вдавилася кавою:
— Ти що таке верзеш?
— Просто цікаво. У тебе ж є подруги заміжні. Лєна, наприклад. Або Оля з інституту…
— Іро, ну при чому тут це? — вона поставила чашку на стіл так різко, що кава розлилася по скляній поверхні. — Ти натякаєш, що я тебе використовую?
Я промовчала. А що тут скажеш? За цей місяць Галина перетворила мою квартиру на… навіть не знаю що. Щось на кшталт гуртожитку. Щовечора — відеодзвінки з подругами до першої ночі. Гучно, зі сміхом, з обговоренням усіх знайомих. Ванна зайнята по дві години — вона там і миється, і маски робить, і пере, і сушить волосся феном. А вчора взагалі видала:
— Слухай, а давай диван переставимо? От сюди, до вікна. І телевізор розвернемо. А то якось не затишно у тебе.
Не затишно! У квартирі, яку я облаштовувала з такою любов’ю, де кожна дрібниця продумана!
— Галю, я не проти допомогти, — сказала я, намагаючись говорити спокійно. — Але мені здається, місяць — це вже…
— Місяць — це що? — вона підскочила з дивана. — Я думала, ти мене розумієш! Мені ж нікуди йти!
— А робота? Ти ж казала, що влаштовуєшся…
— Влаштовуюсь, влаштовуюсь! Але поки зарплату не дадуть, мені нема за що знімати! Чи ти хочеш, щоб я на вулиці жила?
Ось вона, знайома схема. Спочатку — тиск на жалість, потім — образа. Галина завжди так діяла. Ще з дитинства. Пам’ятаю, як вона «забувала» гроші на морозиво, а потім ображалася, що я не пригощаю.
— Я не це мала на увазі…
— А що? — її очі звузилися. — Я знаю, що ти думаєш! Що я до тебе причепилася, бо ти сама живеш і тобі нікому пожалітися!
Прямо в ціль. Але хіба я могла це визнати?
Увечері я подзвонила Свєті, своїй найкращій подрузі.
— Свєто, я з глузду з’їжджаю…
— Іро, що знову? — в її голосі було стільки тепла, що я ледь не розплакалася.
— Галка. Вона вже місяць у мене живе, а я почуваюся гостею у власній квартирі.
— То вижени її.
— Як це — вижени? Вона ж родина!
— Іро, — Світлана важко зітхнула, — родина — це не індульгенція на паразитизм. Ти ж не притулок для безхатченків.
— Але в неї справді немає грошей…
— А працювати вона не пробувала?
Я знала, що Свєта має рацію. Галина завжди вміла жити за чужий рахунок. В інституті — за стипендію, вибиту батьками. Потім десять років сиділа на шиї у свого співмешканця. А тепер…
— Знаєш що, — продовжила подруга, — спитай її прямо: коли вона планує з’їжджати.
— Уже питала. Каже — скоро.
— «Скоро» — це коли? Через тиждень? Місяць? Рік?
— Не знаю…
— От і я не знаю. А вона — тим більше.
Після цієї розмови я довго не могла заснути. За стіною Галина дивилася якийсь серіал — голосно, з коментарями.
Раніше в цей час я читала. Або просто лежала в тиші, думала про своє. Про те, якою я стала тепер — без чоловіка, без його вічних претензій і вказівок. Вільною. А тепер…
Вранці я прокинулася від запаху яєчні. Пішла на кухню — Галина стояла біля плити, щось наспівуючи собі під ніс.
— Доброго ранку, рідна! — усміхнулася вона, обернувшись. — Я нам яєчню зробила. З беконом!
— Галю, а звідки бекон?
— Та вчора купила. На ринку, у того дядька… Іро, до речі, в тебе сіль закінчилася.
— Яка сіль?
— Ну звичайна. Я останню дрібку висипала.
Я відчинила шафку. І справді — сільничка порожня. Як і полиця з крупами — там були порожні місця, де ще недавно стояли вівсянка й гречка.
— Галю, ти не могла б…
— Що?
— Купувати продукти. Свої.
Вона подивилася на мене так, ніби я запропонувала їй щось недоречне.
— Іро, ну ти ж знаєш, у мене зараз туго з грошима…
— А бекон?
— Та це дрібниці! Я ж тебе пригощаю!
Беконом, купленим за мої ж гроші, які вона «позичила» позавчора на «найнеобхідніше».
— Знаєш що, давай я складу список продуктів, а ти…
— Іро, — її голос став жалісливим, — я справді шукаю роботу. От знайду — одразу розрахуюся. І з’їду. Обіцяю.
Обіцяю. Скільки разів я це вже чула? Через кілька днів сталося те, що остаточно відкрило мені очі. Я повернулася з роботи раніше — відпустили за переробки. Підіймаюся сходами, дістаю ключі… а двері відчиняються раніше, ніж я встигаю вставити їх у замок. На порозі стоїть Галина — задоволена, з ключами в руці.
— О, Іра! Ти сьогодні рано.
— Галю, а це що? — я кивнула на ключі.
— А, це… — вона зам’ялася. — Ну, я зробила копію. Для зручності.
— Для зручності? Чиєї?
— Ну… своєї. Тобто нашої! — швидко виправилася вона.
Я мовчки зайшла в квартиру. У вітальні на дивані лежали якісь папери.
— Це що таке?
— А, це довідки для прописки, — недбало кинула вона.
— Для прописки? Якої прописки?
— Ну, тимчасової. Для роботи ж потрібно…
— Галино! — я відчула, як всередині все закипає. — Ти збираєшся прописатися в моїй квартирі?
— Тимчасово! — вона сплеснула руками. — Усього лише тимчасово!
— А спитати мене?
— Та ну, яка різниця? Ти ж усе одно сама живеш!
Ось воно. «Ти ж усе одно одна живеш». Отже, мною можна користуватися. Отже, моя думка нічого не важить.
— Знаєш що, — я сіла на диван, відчуваючи, як підкошуються ноги, — давай чесно.
— Про що?
— Ти не збираєшся з’їжджати. Правда?
Вона завмерла. Потім повільно опустилася в крісло навпроти.
— Іро…
— Без «Іро». Просто скажи.
Хвилину мовчала. Потім зітхнула:
— А навіщо мені з’їжджати? Мені тут добре. Тобі не тісно, квартира велика…
— А мене спитати?
— Я думала, тобі навіть приємно. Самій же нудно…
— Мені не нудно! — я підвелася. — Мені було чудово самій!
Я говорила і сама відчувала, як повертається щось давно втрачене — впевненість у собі.
— Ти живеш тут так, ніби це твоя квартира! Переставляєш меблі, водиш гостей, береш мої речі!
— Та перестань…
— Ні! — я глянула їй прямо в очі. — Ти хочеш, щоб я тебе утримувала. Але я цього не буду робити.
Вона образилася.
— Я думала, ми сім’я…
— Ми родичі. Але це не означає, що я зобов’язана жити твоїм життям.
Я зробила паузу і сказала вже спокійніше:
— Ти з’їжджаєш. На цьому тижні.
— А куди мені йти?
— Куди хочеш. Але не тут.
Три дні вона збиралася. Три дні демонстративно мовчала, грюкала дверима, важко зітхала. На прощання кинула:
— Не думала, що ти така черства.
Я нічого не відповіла. Бо іноді мовчання — чесніше за будь-які слова. Після її від’їзду я ще довго заходила в квартиру і завмирала в передпокої. Тиша. Справжня. Глибока. Моя. Я могла сісти на свій диван із книжкою й читати до ночі. Могла увімкнути музику, яку люблю. Могла просто бути собою — без чужих правил і без чужих очікувань.
Через два місяці прийшло повідомлення: «Пробач. Я справді перегнула. Знайшла роботу, знімаю кімнату. Може, якось поговоримо?» Я усміхнулася. Можливо, поговоримо. Колись. А поки що я змінила замок.
І купила квиток до Одеси, свою маленьку втечу, свій подарунок собі. Сидячи в потязі, я думала: Ніхто більше не оселиться в моєму житті без мого дозволу. І це було найкраще рішення, яке я коли-небудь приймала.
