Катерина стояла посеред старої кухні, тримаючи в руках ключі від будинку, який дістався їй у спадок. Металевий брязкіт ключів здавався надто гучним у цій тиші.
Вона не була тут уже двадцять років. З того дня, як усе остаточно розвалилося.
Двері за її спиною скрипнули. Вона здригнулася.
— Катю? — голос був низький, трохи хриплий, ніби належав людині, яка довго мовчала.
Вона повільно обернулася. У дверях стояв чоловік років п’ятдесяти п’яти, високий, худорлявий, з сивиною в бороді й на скронях. Очі — ті самі, сіро-зелені, як у їхньої матері. Богдан.
— Ти… теж тут? — її голос тремтів.
— Мені сказали, що ти приїдеш сьогодні, — він ступив крок у хату, не переступаючи порога. — Нотаріус сказав, що ми маємо вирішити, що робити з будинком разом.
Катерина відвела погляд.
— Я думала, ти не приїдеш.
— Я теж так думав, — тихо відповів він. — Але… щось не дало спокою.
Вони стояли мовчки. Двадцять чотири роки без розмови. Не рахуючи того останнього разу, коли вона кричала йому:
«Ти мені більше не брат!» — а він просто мовчки вийшов і зачинив двері назавжди.
Дитинство. 1980-ті роки
Катерина пам’ятала, як усе починалося. Вони з Богданом були нерозлийвода. Вона — старша на два роки, завжди його захищала. Він — тихий, задумливий, але з неї сміявся найголосніше.
— Катю, дивись! — він показував їй жабу, яку спіймав у калюжі за хатою.
— Фу, Богданчику, кинь її, вона гидка!
— Вона не гидка, вона просто мокра, — сміявся він і запускав жабу назад у траву.
Вони росли в маленькому селі під Вінницею. Батьки працювали в колгоспі, вечорами сиділи на лавці біля хати й розповідали сусідам, які в них чудові діти.
Катерина мріяла стати вчителькою, Богдан — водієм великої вантажівки, як дядько Грицько.
А потім прийшов 1991-й. Зміни. Батько втратив роботу, мати почала хворіти. Грошей не вистачало навіть на хліб. Катерина закінчила школу й поїхала вчитися до Києва — вступила на філологічний.
Богдан залишився вдома, пішов працювати на тракторі.
Вони писали один одному листи. Спочатку часто. Потім рідше.
А потім… потім стався той вечір 1999 року.
Той вечір
Катерина приїхала додому на канікули. Їй було двадцять два. Богдану — двадцять.
Він уже тоді почав пити. Не сильно, але регулярно. Друзі, вечірки в клубі райцентру. Катерина застала його під оковитою удома.
Мати плакала в кімнаті, батько кричав:
— Ти що, синку, зовсім з глузду з’їхав?! Мати через тебе в лікарні опинилася!
Богдан сидів за столом, похмурий, з розбитою губою.
— Та що ви всі на мене накинулися? — буркнув він. — Я ж нічого поганого не зробив.
Катерина підійшла до нього.
— Богдане, ти ж обіцяв матері, що кинеш.
Він підвів на неї очі — мутні, злі.
— А ти що знаєш? Ти в місті вчишся, кав’ярні, хлопці, все в тебе є… А я тут гнию.
— Я тобі не заздрю, — тихо сказала вона. — Я переживаю.
— Переживаєш? — він раптом засміявся, гірко. — Ти навіть не знаєш, як це — коли всі навколо тебе плюють, а ти ще й винен у всьому.
Тієї ночі вони посварилися так, як ніколи раніше.
— Ти егоїст! — кричала Катерина. — Ти думаєш тільки про себе! Мати через тебе в лікарні, а ти дивишся лиш де оковита!
— А ти свята, так? — кричав він у відповідь. — Приїхала на вихідні, повчилася, покричала і поїхала назад у своє щасливе життя!
— Я хотіла допомогти!
— Ти хотіла, щоб я був таким, як ти хочеш! Щоб я був твоїм маленьким братиком, якого можна жаліти!
Вона заплакала.
— Я тебе люблю, Богдане…
— Не треба мені твоєї любові, — відрізав він. — Якщо ти така хороша — живи без мене.
Він вийшов, грюкнувши дверима.
Наступного дня мати не стало в лікарні. Катерина звинувачувала себе. Богдан — її.
На прощанні вони не розмовляли. Після прощання він поїхав на заробітки. Вона повернулася до Києва.
Роки мовчання
Катерина закінчила університет, вийшла заміж, привела в світ доньку. Розлучилася.
Знову вийшла заміж. Стала вчителькою української мови й літератури в одній із київських гімназій. Жила нормальним, спокійним життям. Іноді згадувала брата. Іноді — плакала.
Богдан поїхав на заробітки до Польщі. Працював на будівництві, потім на складі. Вживав менше. Одружився. Розлучився.
Одружився знову. Привела в світ доньку. Він став тихим, замкнутим чоловіком, який рідко посміхався.
Вони не телефонували один одному. Не писали. Навіть на Різдво й Великдень — ні слова.
Батькова хата стояла порожня. Сусіди доглядали город, щоб не заросло бур’яном. Катерина платила за світло й газ. Богдан — за податки. Так і жили — кожен у своєму світі.
Аж поки влітку 2025-го року не прийшов лист від нотаріуса.
Зустріч
— Я думала, ти не приїдеш, — повторила Катерина, все ще стоячи посеред кухні.
Богдан зняв куртку, повісив її на вішак біля дверей.
— Я теж так думав, — він зітхнув. — Але… коли нотаріус сказав, що ти приїдеш, я зрозумів: якщо не зараз — то вже ніколи.
Він подивився на неї.
— Катю… я не знаю, що сказати. Я просто… я не хочу, щоб усе закінчилося так.
Катерина відчула, як у горлі встає клубок.
— Я теж не хочу.
Вони мовчали довго.
Потім Катерина підійшла до старої грубки, де ще стояла банка з маминими сушеними грибами.
— Я поставлю чайник, — тихо сказала вона. — Хочеться гарячого.
Богдан кивнув.
— Я принесу дрова.
Він вийшов на подвір’я. Катерина чула, як він колов дрова — ритмічно, звично. Як у дитинстві.
Коли він повернувся з охапкою, вона вже розпалила грубку. Полум’я тріскало, зігріваючи холодну хату.
Вони сіли за старий стіл. Катерина налила чай у дві потріскані чашки з ромашками.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою пили чай із цими чашками? — спитала вона.
Богдан усміхнувся краєчком губ.
— Ти завжди брала найбільшу ложку цукру.
— А ти завжди казав, що це шкідливо.
Вони обоє засміялися — коротко, нервово.
— Богдане… — почала вона. — Я багато років думала, що ти мене ненавидиш.
Він опустив погляд у чашку.
— Я ненавидів. Дуже довго. Себе — ще більше. Я думав, що це через мене мати не стало. І що ти мене за це звинувачуєш.
— Я звинувачувала, — чесно сказала вона. — Але не тебе. Себе. Я думала: якби я не кричала на тебе того вечора, якби не поїхала назад до Києва…
Він підвів очі.
— Катю, я був винен. Я вживав оковиту. Я не допомагав. Я був… слабким.
Вона простягнула руку й торкнулася його долоні.
— Ми обидва були слабкими. І дуже молодими.
Вони сиділи так довго. Руки в руках. Мовчали. Але це було інше мовчання — не те, що роз’єднувало, а те, що з’єднувало.
Наступні дні
Вони вирішили залишитися в хаті на кілька днів. Розібрати речі. Викинути те, що вже не потрібне. Зберегти те, що дороге.
Першого вечора вони знайшли в коморі стару фотографію. Мама, тато, вони двоє — маленькі, щасливі.
— Дивись, як ми схожі, — сказала Катерина.
Богдан провів пальцем по фото.
— Я пам’ятаю той день. Ми поїхали на річку. Ти боялася води, а я тебе вчив плавати.
— І я кричала: «Богданчику, не кидай!»
Вони засміялися.
Другого дня Катерина знайшла в шафі мамину стару сукню — ту, в якій вона виходила заміж.
— Мама казала, що я буду в ній на своєму весіллі, — тихо сказала вона.
Богдан подивився на сукню.
— А ти вийшла заміж у джинсах і білій блузці.
— Бо я думала, що ти не прийдеш, — зізналася вона. — І не хотіла, щоб ти побачив мене в маминій сукні.
Він зітхнув.
— Я прийшов. Але не зайшов до церкви. Постояв біля паркану. Подивився, як ти виходиш. І пішов.
Катерина заплакала.
— Я не знала…
Третього дня вони вирішили почистити город. Копали картоплю, виривали бур’яни. Мовчки, але разом.
— Знаєш, — сказав Богдан, витираючи піт з чола, — я весь цей час думав: якби я тоді не пішов… якби ми поговорили…
— Ми не вміли говорити, — відповіла вона. — Ми вміли тільки кричати.
Він кивнув.
— А зараз?
— Зараз… — вона подивилася на нього. — Зараз ми вчимося.
Останній вечір
На четвертий день вони сиділи на лавці біля хати. Сонце заходило. Небо було рожеве й золоте.
— Що будемо робити з будинком? — спитав Богдан.
Катерина довго мовчала.
— Я не хочу продавати.
— Я теж.
— Може… залишимо його собі? — запропонувала вона. — Приїжджатимемо. Іноді разом.
Він подивився на неї.
— Ти не проти?
— Ні, — вона посміхнулася. — Навпаки.
Вони сиділи й дивилися на захід сонця.
— Катю, — раптом сказав він. — Я хочу, щоб ти знала… Я ніколи не переставав тебе любити. Навіть коли ненавидів.
Вона притулилася головою до його плеча.
— Я знаю. І я теж.
Вони мовчали. Але цього разу мовчання було теплим.
Як обійми.
Як повернення додому.
І хата, що стояла порожньою двадцять чотири роки, нарешті почала знову дихати.
Галина Червона
