— Ти хотів мене провчити, так? — Ольга зробила крок ближче. — Показати, як мені без тебе. Думав, я благатиму повернутися. Ось тільки прорахувався. Тиждень по чужих кутах тинявся, друзів дістав, а я тут спокійно жила. Навіть краще, ніж зазвичай.

— Ти хотів мене провчити, так? — Ольга зробила крок ближче. — Показати, як мені без тебе. Думав, я благатиму повернутися. Ось тільки прорахувався. Тиждень по чужих кутах тинявся, друзів дістав, а я тут спокійно жила. Навіть краще, ніж зазвичай.

— Ти взагалі чуєш, що я кажу? Максим стояв посеред кухні, схрестивши руки. Ольга навіть не підняла голови від телефону. Просто гортала стрічку, притулившись до стільниці. Вечір понеділка. Діти біля телевізора. На плиті холонув суп, який він сам розігрів.

— Чую, — спокійно сказала вона. — І що?

— І нічого, Максе. Ти говориш одне й те саме вже місяцями.

Усередині у нього щось обірвалося. Образа. Та сама, що копитися роками і одного дня прорвалася, ніби дамба.

— Знаєш що? — він повернувся до коридору. — Годі.

Ольга відірвалася від телефону:

— Що годі?

— Усього. Я йду.

— Знову? Минулого разу дійшов лише до гаража.

Максим дістав із шафи спортивну сумку і шпурнув на підлогу. Блискавка брязкнула. Він почав запихувати туди сорочки, джинси, шкарпетки. Руки тремтіли.

— Цього разу серйозно.

— Ага, звичайно, — вона знову втупилася в екран. — Тільки зарядку від телефону не забудь.

Він завмер, тримаючи в руках светр. Вона навіть не намагалася зупинити. Не питала куди, навіщо, чому. Просто стояла і дивилася крізь нього. Максим рвонув блискавку на сумці, підхопив її і вийшов, грюкнувши дверима так, що задрижали шибки.

Першу ніч він провів у Дениса. Диван був вузький, пахло собакою, яка всю ніч скулила за дверима. Вранці Денис заглянув на кухню з винуватим поглядом:

— Слухай, ти надовго?

— Днів на п’ять.

— Зрозумів. Тільки дружина сьогодні з відрядження. Вона, знаєш… не в курсі.

Вадим зустрів його з ентузіазмом, але вже на третій день почав голосно зітхати, коли Максим займав ванну довше десяти хвилин. А ввечері пішов до себе в кімнату і замкнув двері на ключ. Максим лежав на розкладачці і дивився в стелю. Телефон мовчав. Ні дзвінка. Ні повідомлення. Він перевіряв екран знову і знову. Пусто.

На шостий день стало остаточно ясно: ніхто не чекав його так довго.

— Може, подзвониш їй? — обережно запропонував Ігор, коли варив пельмені.

— Навіщо?

— Ну, дізнатися, як справи.

— Нехай сама дзвонить.

Вадим зітхнув і вимкнув плиту:

— Максе, слухай… До мене завтра теща приїжджає. На тиждень. Ти розумієш?

Максим зібрав речі мовчки. Вийшов на вулицю. Лютневий вітер різав обличчя. Сумка тягнула плече. Він дістав телефон. Екран був чистим. Жодного пропущеного дзвінка.

Чоловік повернувся додому у неділю ввечері. Ключ увійшов у замок легко, без опору. У квартирі пахло смаженою цибулею і чимсь солодким. Із кімнати долітав дитячий сміх.

Ольга вийшла в коридор, витираючи руки об рушник. Побачила його — зупинилася.

— А, це ти. Повернувся.

Максим поставив сумку на підлогу:

— Повернувся.

— Як поїздка?

Він насупився:

— Що?

— Ну, як поїздка? До своїх друзів.

Вона склала руки. Легка усмішка на губах. Максим відчув, як усередині все стискається.

— Звідки ти…

— Вони мені дзвонили, Максе. Усі троє. Денис вибачався, що тебе вислав. Вадим скаржився, що ти опустошив холодильник. Ігор просив більше тебе не підселяти.

Горло перехопило.

— Тобто ти знала, де я?

— Звичайно знала. Ти думав, я ридала в подушку? Я зраділа, що ти пішов. Нарешті тиша в домі. Ніхто не дорікає, що суп холодний.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. А вчора Лідія Миколаївна біля під’їзду запитала, чи правда, що ти втік від мене і тиняєшся по чужих кутах. Весь будинок у курсі, Максиме. Вадим розповів дружині, вона — подрузі, далі сам розумієш.

Обличчя горіло. Вуші палали.

— Я не тинявся…

— Ти хотів мене провчити, так? — Ольга зробила крок ближче. — Показати, як мені без тебе. Думав, я благатиму повернутися.

Він відвів погляд.

— Ось тільки прорахувався. Тиждень по чужих кутах тинявся, друзів дістав, а я тут спокійно жила. Навіть краще, ніж зазвичай.

Максим стиснув руки. Хотів щось сказати, але слова застрягли. Він розвернувся, схопив сумку і рвонув до дверей.

Лідія Миколаївна підстерігала біля ліфта. Крихітна, у вицвілому халаті.

— Максиме, рідний, повернувся! Ну слава богу! А то весь під’їзд переживав. Кажуть, ти по друзях мотався, вони тобі вже відмовляти почали.

Він спробував пройти повз, але жінка заступила дорогу:

— Ольга-то молодець, стійка. Я їй кажу: «Оленько, як ти тримаєшся?» А вона мені: «Та нормально, Лідіє Миколаївно, навіть легше стало». А Вадим з п’ятого поверху дружині скаржився, що ти в нього, вона мені біля сміттєпроводу все розповіла. Каже, Вадим змучився, не знав, як тебе випровадити.

Максим стиснув ручку сумки так, що побіліли кісточки.

— Мені треба йти.

— Так-так, іди! Тільки більше так не роби. Дружину бережи, бо вона в тебе золота. Ось як усе витримала!

Ліфт приїхав. Максим увійшов всередину. Двері зачинилися, відрізавши її розмови. Він притулився чолом до холодної стіни і заплющив очі. Весь будинок знає. Усі друзі обговорювали. А Ольга не просто знала — вона була в курсі кожного його кроку. І нічого не зробила. Просто чекала, коли він повернеться з піджатим хвостом.

Максим бродив по двору хвилин сорок. Сидів на лавці і дивився на вікна своєї квартири. Там горіло світло. Холод пробивав крізь куртку. Пальці дерев’яніли. Телефон завибрував. Повідомлення від Дениса: «Максе, вибач, що дружині розповів. Вона сама витягнула. Сподіваюся, все нормально?» Потім Вадим: «Брате, без образ? Просто не очікував, що ти так надовго». Ігор: «Все вляглося? Заходь як-небудь, але попередь заздалегідь». Максим вимкнув телефон і повільно пішов назад у під’їзд.

Ольга сиділа на кухні, коли він увійшов. Перед нею стояла тарілка з холодним супом. Вона підняла голову:

— Прогулявся?

Максим кивнув. Сумку залишив біля дверей, зняв куртку. Пройшов на кухню і сів навпроти.

— Оль…

— Що?

Він дивився на стіл. На серветки по кутах. На солонку у формі гриба, яку купили на років п’ять тому.

— Вибач.

Ольга мовчала. Потім встала, дістала з холодильника каструлю і поставила на плиту.

— Суп будеш?

— Буду.

Вона увімкнула конфорку і повернулася до нього:

— Максиме, я не серджуся. Просто втомилася. Від цих твоїх витівок. Ти думав, що провчиш мене, а вийшло навпаки. Ти тиждень жив у пеклі, а я нарешті виспалася.

Він стиснув губи.

— Я зрозумів.

— Зрозумів? — вона налила суп у тарілку і поставила перед ним. — Тоді більше так не роби. Бо наступного разу я двері не відчиню.

Максим узяв ложку. Суп був гарячий, густий, з морквою і картоплею. Звичайний. Домашній. Він їв і розумів, що тиждень нічого не змінив. Ольга не почала цінувати його більше. Друзі не стали ближчими. Сусіди тепер будуть перешіптуватися за спиною. Він просто даремно витратив сім днів на те, щоб переконатися: його втеча нікому не потрібен. Навіть йому самому.

Ольга сіла навпроти, знову взяла телефон. Гортала стрічку, як тиждень тому. Наче нічого не сталося. Максим доїв суп, відніс тарілку до раковини. Постояв біля вікна, дивлячись у темряву за склом.

— Я спати.

— Іди. Постіль свіжа, я вчора міняла.

Він пройшов у спальню. Ліг на свою половину ліжка. Заплющив очі. А в голові вертілася одна думка: він хотів дати урок дружині, а засвоїв його сам. До останньої крапки приниження. Вранці Максим прокинувся першим. Тихо одягнувся і вийшов на кухню. Зварив каву. Зробив дітям бутерброди. Розбудив їх, простежив, щоб одягнулися.

Коли Ольга вийшла, він вже мив посуд.

— Ти чого так рано?

— Просто прокинувся.

Вона налила собі кави, сіла за стіл. Дивилася на нього мовчки. Максим витер руки, повернувся:

— Оль, давай почнемо по-новому.

— Як це?

— Я буду намагатися. Не скиглити. Допомагати більше. А ти… можеш, іноді від телефону відриватимешся.

Ольга усміхнулася:

— Домовилися. Тільки якщо ти хоч раз ще спробуєш мене «навчити», я сама тебе виставлю. І не до друзів — одразу до Лідії Миколаївни. Нехай вона тобі розум вставляє.

Максим мимоволі усміхнувся. Вперше за тиждень.

— Добре.

Вона допила каву і встала:

— Гаразд, мені на роботу. Дітей до школи відведеш?

— Відведу.

Ольга пройшла повз, зупинилася в дверях:

— І так, Максе. Наступного разу, коли захочеш втекти, просто скажи, що тобі потрібна перерва. Я зрозумію. Але от ці вистави з грюканням дверима — залиш. Ми не в серіалі. Він кивнув. Вона пішла. Максим залишився стояти посеред кухні, слухаючи, як за вікном шумлять машини, як діти возяться в кімнаті, як крапає кран.

Тиждень минув. Нічого не змінилося. Але тепер він точно знав: якщо хтось і був покараний, то лише він сам.