Спека у липні стояла велика. Повітря було важке, насичене вологою й пилом. Оксана дихала важко. Серце калатало від напруги, благало про відпочинок й прохолоду.
У свекрухи в суботу ювілей, вони з чоловіком поїдуть на дачу. Оксана сильно скучила за сином, але на дачі йому значно краще, ніж у місті. Вона уявила, як сидить у затінку розлогих яблунь, п’є прохолодну воду з джерела, вдихає чисте повітря… Але до суботи ще треба дожити. А спека відступати не збиралася. Чекали літа? Мріяли про сонце? То ось вам, отримуйте й не нарікайте.
Автобуси у час пік повні. Пішки йти теж спекотно, але можна по дорозі забігати в магазини, трохи охолоджуватися під кондиціонерами й набиратися сил для наступного ривка до дому.
Попереду виднілася будівля торгового центру, і Оксана пришвидшила крок — так хотілося скоріше потрапити в зону кондиціонерів. Нарешті вона зайшла всередину й на повну вдихнула прохолодне повітря. Серце вдячно забилося рівніше.
Жінка неквапом йшла між крамницями, іноді заходила всередину, прицінювалася, підшукувала подарунок для свекрухи. Та, звісно, щоразу говорила: у неї все є, не треба витрачати гроші, головне — увага. Але Оксана помічала той задоволений блиск у її очах, коли дарувала щось особливе.
Так нічого й не вибравши, вона попрямувала до виходу. Дорогою натрапила на невеликий кіоск, де продавалося все підряд: від ручок і шпильок до золотих прикрас. Оксана зупинилася — хотілося ще на хвильку продовжити насолоду прохолодою перед виходом на вулицю. Її погляд ковзнув по лотках із біжутерією й зупинився на дивній вазі з довгим вузьким горлечком, ніби викладеним мозаїкою. Такого вона ще не бачила.
— Покажіть, — попросила Оксана продавчиню.
Ваза виявилася доволі важкою, зробленою з металу. Поверх неї йшла товста металева нитка, що ділила корпус на асиметричні клітинки, заповнені кольоровою емаллю — не яскравою, а ніби припорошеною пилом. Складалося враження старовини. Серед строкатої дрібноти ваза виглядала дорогою й ефектною.
— Скільки коштує? — запитала жінка.
Від названої суми її очі округлилися.
— Ручна робота. Таких більше немає, — відповіла дівчина.
— А це якась колекція? Звідки?
— Робить один чоловік. Речі гарні, але купують рідко — занадто дорого.
— Я візьму, — підкорившись раптовому пориву, сказала Оксана.
Вона подумала, що в цій вазі матиме гарний вигляд троянда на довгому стеблі. Вона прикрасить будь-який інтер’єр. Свекруха точно оцінить — вона любить усе незвичайне.
— А можна її якось гарно запакувати? — попросила Оксана.
— Я спробую щось підібрати, — відповіла дівчина й почала нишпорити під прилавком.
Чекаючи, поки запакують подарунок, Оксана розглядала дрібнички у вітрині. До кіоску підійшла молода жінка.
— Привіт, Наталю. Бачу, вазу купили? — запитала вона у продавчині.
— Так, — дівчина випросталася й скоса глянула на Оксану. Жінка цього не помітила чи не захотіла помітити. — Гроші перекажу, як звільнюся, — сказала дівчина.
— Добре, тоді я завтра принесу ще щось, — жінка попрощалася й відійшла.
Оксана ніяк не могла пригадати, звідки її знає. Не просто бачила, а саме знає. Дивилася їй услід. Щось чіпляло пам’ять. Віра… Та ж це ж Віра!
— Так влаштує? — спитала дівчина, поклавши перед Оксаною гарний згорток із пишним червоним бантом. — Доплатити треба буде двісті гривень.
Жінка приклала картку до термінала, взяла подарунок і, не чекаючи чека, й пішла наздоганяти жінку. Віра йшла повільно, ніби в думках розв’язувала складне завдання.
— Віро! — окликнула її Оксана.
Жінка зупинилася й озирнулася. Мить вони мовчки дивилися одна на одну.
— Ти мене не впізнала? Я Оксана.
— Чому ж, впізнала, — без радості відповіла Віра. — Ти майже не змінилася, на відміну від мене, — гірко всміхнулася вона. — Це ти вазу купила? — кивнула на згорток у руках Оксани.
— Так. Дуже гарна. У свекрухи ювілей в суботу, вирішила подарувати. Дівчина сказала, що робить їх якийсь чоловік.
— Мій чоловік, — відповіла Віра.
Вони йшли галереєю торгового центру. Оксана підлаштовувалася під повільний крок Віри.
— Я подумала, що це старовинна річ. Твій чоловік художник? — поцікавилася Оксана.
— І художник теж. Тільки не кажи, що нічого не знаєш. Ти з місяця впала? Втім, ти завжди була ніби не з цього світу. Це Алік робить.
— Алік? — здивувалася жінка.
— Так, він так заробляє нам на життя, адже після того випадку на підприємстві, він не може ходити. Давай у кафе зайдемо, присядемо. На вулицю виходити не хочеться, — відповіла Віра.
Вони зайшли до кафе ліворуч від виходу й сіли за єдиний вільний столик біля дверей. Охочих перепочити у прохолоді виявилося чимало. До них підійшла офіціантка й поклала перед кожною меню.
— Принесіть нам зеленого чаю і вершкове морозиво на двох, — попросила Віра.
Офіціантка кивнула, забрала меню й пішла.
— Дивно, я ж якраз думала про тебе. Взагалі останнім часом часто згадую. А тут бачу — ти купуєш вазу Аліка, — сказала Віра, дивлячись повз Оксану.
— Тобто ти впізнала мене? Чому ж одразу не зізналася? — запитала Оксана.
— Не знаю, — Віра смикнула рукою. — Я мало з ким спілкуюся. Хвалитися нічим. А ти, дивлюся, добре живеш, гроші на дрібниці витрачаєш. Чоловік добре заробляє? — з сарказмом кинула вона.
— Це не дрібниця, це дуже гарна річ, — заперечила Оксана.
— Втомилася я від цих красивих речей. Квартира на майстерню схожа. Чоловік возиться цілими днями: ліпить, вирізає, фарбує. Дихати вдома нічим. Прибирати важко. Але хай краще так, ніж без справи сидів би. Коли лежав після того випадку у лікарні, його один чоловік навчив. Спочатку виходило не дуже, потім навчився. Хоч якісь гроші маємо.
— Пробач, я не знала. Уявляю, як тобі важко, — співчутливо сказала Оксана.
— Це ще м’яко сказано. Я і прислуга, і масажистка, і кухар, і медсестра в одній особі. І все через тебе. — Віра примружилася, глянувши на Оксану.
— Не розумію, до чого тут я?
— Свята наївність. Як була, так і залишилася. Раніше думала, що ти прикидаєшся. Потім зрозуміла — ти з тих рідкісних людей, які в усьому бачать тільки хороше, ні на кого не ображаються. Дівчата Аліком бігали, а він тебе вибрав. Серджуся на тебе, а винна сама, — раптом сказала Віра. — Я думала, що ти нікому нецікава, а такий хлопець на тебе увагу звернув. От я і вирішила зробити все, аби він тобі не дістався.
— Що ти так дивишся? Не знала? Пам’ятаєш, ти на вихідні до батьків їздила? А він прийшов у гуртожиток. До тебе. Тебе не було, ось у нас і закрутилося. Ми гарно провели тоді час, але потім я дізналася що при надії, — Віра зробила паузу, а потім продовжила:
— Ми швидко одружилися, але дитину у світ привезти я не змогла. Перейшла тобі дорогу, а щасливою не стала. Ні любові, ні дітей.
Оксана дивилася на неї широко розкритими очима. На столі холонув чай, тануло морозиво, а вони так нічого й не скуштували. Вірі хотілося виговоритися, покаятися, а Оксана від почутого була приголомшена.
— Часто думала: одружись він із тобою — нічого б не сталося на підприємстві. Твій батько влаштував би його до себе в компанію, сидів би в офісі, папери перебирав. А я знайшла б собі звичайного хлопця, виховувала б дітей і була щасливою. Якби можна було все повернути… — Віра замовкла, а потім продовжила. — А знаєш, я навіть спочатку раділа. Тепер він мій. Від мене залежить, точно не зрадить.
Оксана хотіла взяти Віру за руку, але та відмахнулася:
— Знову хочеш здаватися святою? Нічого мені від тебе непотрібно. Мій він!
— Віро, може, допомогти чимось? Скажи. Чоловік у мене лікар… — несміливо почала Оксана.
Віра різко підвелася з-за столу. Люди за сусідніми столиками обернулися.
— Живи своїм життям і до нас не лізь. А втім… приходь. Подивишся, що стало з тим хлопцем, чий голос колись зачаровував, пробирав до тремтіння. Ти ж так казала?
— Навіщо ти так, Віро?
Віра більше нічого не сказала, встала з-за столу й пішла.
Оксана дивилася їй услід, тоді розплатилася за недоторканий чай і розтале морозиво й теж пішла. Мало не забула на сусідньому стільці подарунок для свекрухи. Додому дісталася, не відчуваючи ні спеки, ні втоми. У пам’яті спливали картини з минулого — студентські роки, гуртожиток, їхня кімната на двох…
— Привіт, усе вчиш? Ходімо до Машки з Оленкою, до них Алік із гітарою прийшов. Співає просто божественно! Йому б виступати на сцені чи у кіно зніматися, а не на хіміка вчитися, — говорила Віра, стягуючи халат й поспіхом натягуючи сукню.
— Одне іншому не заважає, — спокійно зауважила Оксана.
— Та що ти розумієш! Ти хоч чула, як він співає?
— Ні.
— То ходімо. Але дивись: у нього всі дівчата закохані. Тобі нічого не світить, — наставляла Віра.
Оксана відклала підручник й рушила до дверей.
— Стій. Ти що, у халаті підеш? Перевдягайся, — наказала подруга.
Оксана наділа джинси й тонкий чорний светр, світле волосся зібрала ззаду у хвіст. Косметикою не користувалася, мама виховувала доньку в суворості. Переїхавши до великого міста, Оксана не ходила по клубах, днями сиділа над книжками.
Коли вони з Вірою зайшли у сусідню кімнату, хлопець співав, сидячи з гітарою на ліжку однієї з дівчат. Господині примостилися навпроти, на другому ліжку, й дивилися на нього закоханими очима. Віра з Оксаною зупинилися трохи осторонь. Пісня закінчилася, хлопець відклав гітару.
— Алік, заспівай ще, — попросила одна з дівчат.
— У горлі пересохло. Може, чаєм пригостите? — підморгнув він.
— Зараз! – господині кімнати підхопилися з ліжка й помчали на кухню.
— Сподобалося? — запитав Алік, глянувши на Оксану.
— Дуже, — щиро відповіла вона. — Це ти сам написав?
Віра образилася, а Алік усміхнувся.
Хлопець взяв гітару й заспівав ще пісню. Серце Оксани билося в такт музиці, то завмираючи, то злітаючи вгору за його голосом. Вона закохалася. А він? Не може хлопець так дивитися, нічого не відчуваючи. Потім усі разом пили чай. Віра запитала в Аліка, просила написати для неї пісню.
— Не можу, — відповів хлопець. — Музика, як і вірші, не з’являється за заявкою. Потрібен поштовх.
Наступного дня він зустрів Оксану в інституті й запросив у кафе. Вона не вірила, що це відбувається насправді. Хлопець сидів навпроти й легко розповідав про себе, а вона від хвилювання не могла проковтнути й шматочка тістечка. Не хотіла зробити щось не так.
Якось він зайшов до неї в гуртожиток. Віри не було. Оксана щойно підсмажила картоплю.
— Будеш? — запитала вона.
— Ще й питаєш! Ти ще й готувати вмієш? — Він сів до столу й з’їв майже всю картоплю, аж тоді схаменувся. — Ой, усе сам з’їв. Так смачно було, що зупинитися не зміг. А ти нічого: і розумна, і господарська, і симпатична. Просто готова дружина. І звідки такі беруться?
— З Білої Церкви, — зніяковіла Оксана.
— У нас гість? — у кімнату зайшла Віра.
— Ну, мені час. Дякую, було дуже смачно. До завтра, — сказав Алік й пішов.
— Це що означає? — запитала Оксану Віра. — «Смачно. До завтра…» Дивлюся, часу ти даремно не втрачаєш. Дивись, на картоплі довго не втримаєш.
— А я й не тримаю, — спокійно відповіла Оксана. — Він сам прийшов.
— Ну-ну. Поїсти картопельки? Подумай тільки. З таким красенем важко жити.
— Я й не збираюся заміж за нього, — не розгубилася Оксана.
Наступного дня Алік чекав на Оксану біля аудиторії. Усі дівчата проводжали їхні погляди й кожна хотіла бути його дівчиною. А потім Оксана поїхала додому на вихідні — святкувати ювілей батька. Коли ж повернулася, то побачила на Віриному ліжку гітару Аліка.
— Він приходив? — запитала Оксана.
— Ти його смаженою картоплею годуєш, а зустрічається він зі мною. Отак. Мій він, зрозуміла? — сказала Віра.
Алік більше не з’являвся у гуртожитку. А згодом Віра заявила, що при надії. Усі думали, що вигадує, аби остаточно прив’язати його до себе. Але дівчина погано себе почувала.
Після весілля Віра переїхала з гуртожитку до Аліка. Перед самою літньою сесією Оксана дівчину не бачила, тож думала, що няньчиться з малюком, а виявилося, щось пішло не так. Що саме колишня подруга вже й не розпитувала…
Після закінчення інституту Оксана залишилася працювати в місті, познайомилася з молодим лікарем-початківцем й вийшла за нього заміж. З Аліком і Вірою вони більше ніколи не зустрічалися.
Ваза дуже сподобалася свекрусі. Вона крутила її в руках, не вірячи, що таку красу зробив чоловік власноруч. А з голови Оксани ніяк не виходила зустріч із Вірою.
У понеділок, під час обідньої перерви, вона не витримала й пішла до торгівельного центру, підійшла до знайомого кіоску.
— Дівчино, кілька днів тому я купила у вас вазу. Чи не могли б ви дати мені адресу або телефон майстра? Адже ви ж перераховуєте йому гроші за продані речі? Я хотіла б замовити ще щось. Я знаю, їм потрібні гроші, — вмовляла Оксана.
— Не можу. Я обіцяла, — відповіла продавчиня.
— Тоді ось що. Ось мій номер телефону. Коли та жінка принесе посуд, одразу зателефонуйте мені. Я куплю. Тільки, будь ласка, не кажіть їй, що це я купую, — попросила Оксана.
— Добре. Мені-то що. Ми маємо відсоток із продажу. А ці речі дорогі, їх рідко беруть.
І обидві залишилися задоволені домовленістю.
Оксана викуповувала глечики та вази, зроблені Аліком, і роздаровувала їх знайомим. Чоловікові пояснила, що це роботи чоловіка її інститутської подруги. Вони чужої допомоги не приймуть, а так, купуючи ці речі, вона підтримує їх фінансово. Чоловік поблажливо ставився до примх дружини: хоче — нехай допомагає.
Оксана співчувала Аліку й Вірі. Вона часто думала: не перейди тоді їй дорогу подруга, усе могло скластися інакше. Можливо, не сталося б того випадку на підприємстві, і Алік не був би у такому стані. Але то була б зовсім інша історія. Сталося так, як сталося. І вже нічого не зміниш.
Тепер жінка щаслива з чоловіком, обожнює сина, який усе літо проводить на дачі з дідусем і бабусею. І не уявляє собі іншого життя. Не бери чужого, адже не знаєш, чи підійде воно тобі, чи зробить щасливим. Чужа доля лише на перший погляд здається кращою за твою.
