Ця суперечка визрівала роками, мов старе вино, що перетворилося на оцет. Повітря у старій вітальні було густим від пилу та образ. Павло стояв посеред кімнати, заклавши руки в боки, і зневажливо розглядав облуплену фарбу на підвіконні.
— Ти, Катерино, тут жила, хату довела до ручки, з тебе й гроші! — репетував Павло, так що жила на шиї напнулася. — Подивись на цю стелю! Вона скоро на голову впаде. А підлога? Скрипить так, наче ми в хатинці на курячих ніжках. Ти за десять років цвяха в стіну не забила!
Катерина повільно опустила на стіл кухонний рушник. Її руки, порепані від господарської роботи та постійного прання, тремтіли.
— А то що я за мамою доглядала одна, і гроші свої витрачала, то ти мені нічого не винен? — голос її спочатку був тихим, але з кожним словом набирав сили. — Ти де був, коли в неї тиск під двісті стрибав? Ти де був, коли вона ночами не спала і кликала нас обох?
— Я працював! — відрубав Павло. — Я гроші в місто возив, кар’єру будував, щоб було за що потім цей твій розвалля-сарай ремонтувати! Я надсилав по дві тисячі на місяць!
— Дві тисячі? — Катерина гірко розсміялася. — Ти хоч знаєш, скільки зараз коштують ліки від серця? А дрова на зиму? Твоїх грошей вистачало рівно на тиждень дієтичного харчування для мами. Решту я тягнула зі своєї вчительської зарплати. Я за ці роки собі нових чобіт не купила, бо мамі потрібен був масажист і спеціальне ліжко!
Павло пройшовся кімнатою, навмисно тупаючи по розсохлих дошках.
— Не треба з себе мученицю ліпити. Тобі просто зручно було жити в хаті і не платити за оренду в місті. Ти тут господинею була, молоко пила, городи садила. А тепер, коли мами не стало і треба ділити спадок, ти хочеш, щоб я тобі ще й за «догляд» доплачував? Хата втратила в ціні мінімум третину через твою безгосподарність!
— Безгосподарність?! — Катерина підійшла до брата впритул. — Поки ти на фуршетах у столиці розважався, я відрами воду зі стріхи виносила, коли дах протік. Я білила ці стіни щовесни сама, своїми руками! А те, що фундамент сів — то не моя вина, Павло, то час. Будинок старіє так само як люди. Але ти людей не помічаєш, ти тільки метри квадратні рахуєш.
— Досить лірики! — Павло махнув рукою. — Давай по суті. Або ти виплачуєш мені мою частку ринкової вартості — без урахування твоїх вигаданих витрат на ліки, — або ми продаємо цей мотлох першому ліпшому перекупнику, і ділимо кошти навпіл.
— Вигаданих? — Катерина витягла з шухляди товстий зошит. — Тут кожен чек. Кожна квитанція за десять років. Тут записано, скільки коштував ремонт котла, який ти обіцяв приїхати і полагодити ще три роки тому, але «забув». Тут записано, скільки я віддала лікарю, коли в мами був криз, а ти не брав слухавку, бо був на конференції.
— Засунь собі свій зошит… у шухляду! — Павло вчасно стримався, щоб не вжити міцнішого слова. — Я син, я маю право на половину майна згідно із законом. І ніякий догляд це право не скасовує. Ти жила тут безкоштовно — це і є твоя компенсація.
— Ти серця не маєш, Павло, — тихо сказала Катерина, і в її очах нарешті з’явилися сльози. — Мама перед смертю просила, щоб ми не сварилися. Вона вірила, що ця хата нас єднатиме. А ти приїхав як оцінювач з ломбарду. Тобі не хати шкода, тобі грошей мало.
— Мені шкода свого часу, який я витрачаю на суперечки з тобою! — крикнув брат, хапаючи піджак. — Завтра прийде оцінювач. І не здумай йому розповідати про свої «подвиги». Чиста математика, Катю. Тільки математика.
Він гримнув дверима так, що зі стелі справді посипалося трохи вапна. Катерина залишилася стояти посеред порожньої вітальні. Будинок, який вона захищала стільки років, раптом здався їй чужим і холодним.
Наступного ранку сонце безжально висвітило кожну тріщину на стінах, наче спеціально допомагало Павлові в його «ревізії». Він приїхав не один — з ним був молодий чоловік у сірому костюмі, який тримав у руках лазерну рулетку та планшет. Катерина навіть не вийшла на поріг, лише спостерігала крізь фіранку, як вони обходять подвір’я.
— Ось тут, дивіться, — голос Павла долинав знадвору, — фундамент «гуляє». А тут грибок пішов по кутку. Це все через те, що господиня за вентиляцією не стежила. Скільки це зніме з вартості?
Оцінювач щось занотовував, байдуже клацаючи рулеткою. Коли вони нарешті зайшли до хати, Катерина стояла на кухні, де пахло свіжою м’ятою та старим деревом.
— Доброго дня, — сухо кинула вона.
— Катю, звільни вітальню, нам треба заміри зробити, — розпорядився Павло, навіть не глянувши на сестру.
— Це і моя хата також, Павле. Поки що. Тому я буду тут, — вона сіла за стіл, поклавши перед собою той самий потертий зошит.
Оцінювач, відчуваючи напругу, намагався бути максимально професійним. Він вимірював висоту стелі, фотографував старі одвірки та піч, яку Катерина власноруч обкладала кахлем два роки тому.
— Піч — це анахронізм, — кинув Павло через плече фахівцю. — Її треба зносити, це зайві витрати на демонтаж. Пишіть як «мінус».
— Ця піч гріла маму, коли газ відключали за борги, які ти обіцяв погасити! — не витримала Катерина. — Вона працює ідеально. Це не «мінус», це серце цієї хати.
Павло лише пирхнув. Коли огляд закінчився, оцінювач сів навпроти них і почав щось підраховувати на планшеті. Хвилина мовчання здавалася вічністю. Тільки старий годинник на стіні невблаганно відбивав секунди.
— Отже, — почав спеціаліст. — Стан об’єкта — задовільний, але потребує капітального ремонту комунікацій. Ринкова ціна ділянки з будинком у цьому районі — близько тридцяти тисяч доларів.
— Ого! — вигукнув Павло. — Я думав, менше. Значить, п’ятнадцять тисяч мої. Катю, де ти візьмеш такі гроші? У тебе їх немає. Продаємо.
— Зачекайте, — перебив його оцінювач. — Пане Павло, ви згадували про «безгосподарність». Але я бачу інше. Дах перекритий латками, але професійно. Котел обслужений. Стіни рівні. Якби за будинком не доглядали останні п’ять років, він би вже просто склався всередину. Тут вкладено багато «косметичної» праці, яка врятувала конструктив.
Катерина мовчки відкрила свій зошит на останній сторінці, де була підбита сума.
— Ось, — вона просунула зошит оцінювачу. — Тут рахунки за матеріали, за ліки мамі, за операцію на кришталику, яку я оплатила сама. Павле, ти хочеш п’ятнадцять тисяч? Добре. Але відніми від них сім тисяч — рівно половину того, що я витратила на маму і на цей «сарай», поки ти будував кар’єру.
Павло почервонів. Його обличчя перекосилося від гніву.
— Ти мені чеками в обличчя тицяєш?! Це був твій обов’язок як доньки! Які гроші за догляд? Ти совість маєш?
— Совість? — Катерина під звелася. — Ти говориш про совість, стоячи в хаті, де ще пахне маминими ліками? Ти хочеш отримати чисті гроші, не замазавши рук у роботі, не вмившись сльозами біля ліжка хворої? Ти хочеш виставити мене на вулицю, бо тобі треба оновити машину?
— Я маю право! — просичав він.
— Маєш. Судове право. Тож давай так: або ти забираєш вісім тисяч і ми підписуємо відмову від частки, або ми йдемо в суд. І я виставлю тобі рахунок за кожну годину мого сидіння біля мами як професійної доглядальниці. Повір, адвокати скажуть, що це справедливо. І тоді ти не отримаєш і п’яти.
Павло дивився на сестру так, наче бачив її вперше. Перед ним була не «тиха вчителька», а жінка, яку загартували труднощі. Він подивився на оцінювача, який явно симпатизував Катерині, потім на старі стіни.
— Вісім тисяч? — перепитав він крізь зуби. — Це грабіж.
— Ні, Павле. Це знижка за твою відсутність.
Він вихопив зошит, пролистав кілька сторінок із записами дрібним почерком і з силою кинув його на стіл.
— Пиши розписку. Гроші перекажеш до кінця тижня. Але знай: брата в тебе більше немає.
— Його в мене не було вже десять років, — тихо відповіла Катерина, закриваючи зошит.
Коли машина Павла зникла за поворотом, Катерина вийшла в сад. Будинок стояв мовчки. Він був старим, зношеним, але тепер він належав тільки їй. Вона вперше за довгий час глибоко вдихнула повітря, яке більше не пахло сваркою.
Минуло три роки. Хата Катерини змінилася до невпізнання: замість облупленої фарби — охайний фасад кольору пряного молока, а на місці старих бур’янів — квітучий лавандарій.
Гроші, які вона збирала роками, і допомога колишніх учнів зробили диво. Будинок ожив, ставши затишною зеленою садибою, куди приїздили гості на вихідні.
Павло ж за ці роки змінив дві машини й одну квартиру, але спокою не знайшов. Бізнес почав давати тріщини, а нові «друзі» зникли разом із грошима. Одного вечора він просто приїхав. Без попередження. Без оцінювачів.
Він стояв біля хвіртки, такий самий солідний зовні, але з порожнечею в очах.
— Гарно тут у тебе, Катю… — тихо мовив він, не наважуючись зайти. — Мама б пораділа.
— Мама завжди раділа, коли ми були разом, Павле, — відповіла вона, витираючи руки об фартух. — Заходь. Чай уже закипів.
Вони сіли на тій самій кухні. Не було палких вибачень чи слізного каяття — лише довга, тиха розмова про життя. Стіни, які колись здригалися від криків, тепер берегли тишу.
Катерина зрозуміла: вона виграла не суд і не хату. Вона зберегла дім, у який братові нарешті захотілося повернутися не за грошима, а за спокоєм.
Тетяна Макаренко
