– Ти коробки обережніше став, там посуд тендітний! І мангал давай одразу збирай, поки погода гарна, зараз м’ясо замаринуємо. А ти, Оксанко, йди в дім, відкрий усі вікна, хай провітрюється, бо напевно тхне. Фіранки у великій кімнаті одразу знімай, ми туди свої, світлі повісимо, бо в неї там якийсь несмак висить.
Жінка завмерла біля прочиненої хвіртки, не вірячи власним вухам і очам. На її ідеально вистриженому газоні, заради якого вона все минуле літо боролася з бур’янами, стояли чотири величезні картонні коробки, дві пластикові валізи та розібране дитяче ліжечко. Викладеною плиткою доріжкою, що вела до ґанку її затишного двоповерхового будинку, розхажував небіж Слава, витягаючи з багажника позашляховика пакети з продуктами. На веранді, млосно розкинувшись у плетеному кріслі, сиділа її старша сестра Тамара і роздавала вказівки.
Олена повільно штовхнула хвіртку. Металевий засув тихо скрипнув, але в метушні розпаковування речей цього звуку ніхто не помітив. Вона зробила кілька кроків ділянкою, відчуваючи, як усередині починає закипати глухе, важке обурення. Це була її дача. Її особиста фортеця, куплена шість років тому в стані занедбаного пустиря з похиленим сараєм. Олена, працюючи провідним економістом на підприємстві, відмовляла собі у відпустках на морі, брала підробітки, збирала кожну копійку, щоб збудувати цей дім. Вона сама обирала проєкт, сама сварилася з будівельниками за криво покладений брус, сама фарбувала стіни й саджала квіти вздовж паркану.
А Тамара всі ці роки тільки посміювалася. Старша сестра завжди вважала Олену невдахою, бо та розлучилася в молодості й заміж більше не вийшла, присвятивши себе роботі. Тамара ж пишалася своїм статусом заміжньої жінки, хоч її чоловік і пролежав усе життя на дивані, а потім тихо пішов до іншої. Зате в Тамари був син Славик – світло у віконечку, надія й опора, який одружився з примхливою Оксаною і тепер знімав крихітну квартиру на околиці міста. Жодного разу за час будівництва дачі ні Тамара, ні Слава не приїхали допомогти Олені навіть цвяха забити. «Копирсайся сама у своєму багні, раз тобі нічим зайнятися», – казала сестра. Але варто ділянці перетворитися на картинку з журналу, як ставлення родичів різко змінилося.
– Я соромлюся запитати, а що тут відбувається? – голосно й виразно промовила Олена, зупиняючись посеред газону.
Тамара здригнулася, випустила з рук телефон і різко обернулася. На секунду в її очах майнула розгубленість, але вона одразу натягла на обличчя широку, абсолютно фальшиву усмішку.
– Оленочко! А ми тебе тільки надвечір чекали! – защебетала старша сестра, підводячись із крісла й розправляючи складки на своїй квітчастій сукні. – Думали, ти після роботи втомлена приїдеш, а в нас уже шашлик готовий, стіл накритий. Сюрприз хотіли зробити!
З дому, голосно цокаючи підборами по новому ламінату, вийшла Оксанка. У руках вона тримала дорогі лляні фіранки, які Олена замовляла в ательє за індивідуальними мірками. Побачивши господиню, невістка анітрохи не зніяковіла.
– Здрастуйте, тітонько Лєно. Слухайте, а у вас тут пилюка скрізь. Я Славику сказала, щоб він на завтра клінінг викликав, а то дітям тут дихати нічим. І оці пилозбірники ми знімемо, – вона потрусила фіранками. – У мене алергія на льон.
Олена перевела погляд з невістки на сестру, потім на небожа, який саме діставав з машини в’язку шампурів, вдаючи, що дуже зайнятий і розмова жінок його не стосується.
– Які діти? Який клінінг? Тамаро, ви навіщо сюди з речами приїхали? – голос Олени залишався лячно спокійним. Це був той самий спокій, який завжди передував бурі.
Тамара підійшла ближче, по-свояцьки взяла сестру під руку і спробувала відвести її в альтанку.
– Лєно, ну ми ж свої люди, рідні. Чого на порозі з’ясовувати? Ходімо присядемо. Тут таке діло… Хазяїн Славикової квартири оренду підняв так, хоч вовком вий. А в Оксаночки другий на підході, ти ж знаєш. Їм у місті зараз взагалі не варіант лишатися. Повітря брудне, гуляти ніде, за садок платити треба. Ми на сімейній раді посиділи, подумали й вирішили, що хлопцям краще поки пожити на природі.
– Пожити на природі? – Олена обережно, але твердо вивільнила свою руку з чіпкої хватки сестри. – Де саме?
– Ну як де? У тебе, звісно! – Тамара сплеснула руками, ніби йшлося про найочевидніші речі у світі. – Будинок величезний, два поверхи. Тобі самій тут навіщо стільки місця? Ти ж усе одно тільки на вихідні приїжджаєш, ну і у відпустку на два тижні. А хлопцям роздолля буде. Оксанка клумби твої поллє, якщо що. Славик за порядком простежить.
– Тобто, ви без мого відома зібрали речі, приїхали до мене на дачу, зняли мої фіранки і збираєтеся тут жити? – уточнила Олена, відчуваючи, як від нахабства того, що відбувається, паморочиться голова.
– Ой, ну чого ти одразу в позу стаєш! – роздратовано фиркнула Тамара, втрачаючи свою елейну усмішку. – Ми ж не чужі люди! Ти самотня жінка, живеш у своє задоволення, гроші лопатою гребеш. А хлопцю допомога потрібна. Хто йому допоможе, крім рідної тітки? Ми тут прикинули: ти нам віддаєш ключі від дому, а сама можеш іноді приїжджати. Ми тобі кімнатку на другому поверсі виділимо, ту, що вікнами на ліс. А велику спальню й зал хлопці займуть. Дітям простір потрібен. Та й мені тут на свіжому повітрі корисно буде тиск лікувати.
Цієї миті до них підійшов Слава. Він був високим, повнуватим чоловіком тридцяти років, який досі вважав, що весь світ має крутитися навколо нього, бо мама так сказала.
– Тітонько Лєно, ви тільки не переживайте, – почав він поблажливим тоном. – Ми тут нічого не зламаємо. Я вже з чоловіками із сусіднього селища домовився, вони на наступному тижні приїдуть, нам паркан трохи перенесуть, щоб місце під другу машину було. А то ваші туї тут всю парковку загородили, я їх викопаю завтра.
Олена заплющила очі на секунду, глибоко вдихнула запах розігрітої на сонці соснової смоли й повільно видихнула. Родичі прийняли її мовчання за згоду і вже збиралися повернутися до своїх коробок.
– Ану, стояти, – голос Олени розрізав дачну тишу, як удар батога.
Слава здивовано обернувся. Оксанка на ґанку невдоволено піджала нафарбовані губи. Тамара насторожилася.
– Отже так, сімейна рада, – Олена дивилася в очі старшій сестрі, не кліпаючи. – Даю вам рівно п’ятнадцять хвилин, щоб усі ваші коробки, валізи й мангали опинилися назад у багажнику. Фіранки повісити на місце. І щоб духу вашого на моїй ділянці не було.
Запала тяжка, дзвінка пауза. Чути було лише, як десь удалині стрекоче газонокосарка сусідів. Тамара першою прийшла до тями. Її обличчя вкрилося червоними плямами обурення.
– Ти що несеш?! – зверескнула сестра. – Ти рідного небожа з жінкою на вулицю женеш?! Через якісь туї та квадратні метри?! Та ти геть совість загубила! Я завжди знала, що ти егоїстка, але щоб настільки!
– Я жену вас не на вулицю, а зі свого дому, куди вас ніхто не запрошував, – відрізала Олена. – Ви не просто приїхали в гості. Ви вирішили захопити мою власність, розпоряджатися моїм майном і ще вказувати мені, в якій кімнаті я можу ночувати. Слава, час пішов. Чотирнадцять хвилин. Збирайте речі.
Слава почервонів від злості, стиснув руки й ступнув до тітки.
– Слухай, тітко, ти береги не плутай. Ми вже стару квартиру здали. Нам їхати нікуди. Ми тут залишимося, подобається тобі це чи ні. У тебе совісті не вистачить нас із дітьми виставили. І взагалі, цей будинок ми разом будували!
Олена навіть бровою не повела.
– Разом будували? Ти хоч раз сюди приїхав, коли я фундамент заливала? Ти хоч копійку сюди вклав?
– Моя мати тобі морально допомагала! – знайшовся Слава. – Отож ми маємо повне право тут перебувати! Оксано, іди в дім, розкладай речі. Я з нею сам поговорю.
Невістка хмикнула й зникла за дверима. Слава схрестив руки, усім своїм виглядом показуючи, що з місця не зрушить. Тамара переможно всміхнулася, відчуваючи підтримку сина. Вони були впевнені, що Олена, яка завжди намагалася уникати сварок і ніколи не підвищувала голос, зараз заплаче, здасться й погодиться. Адже це ж сім’я. Сім’ї треба поступатися.
Але вони не врахували одного. Олена будувала цей дім не для того, щоб хтось міг прийти й безкарно витерти об неї ноги.
Олена спокійно розвернулася, підійшла до своєї машини, припаркованої за воротами, і дістала з бардачка щільну пластикову теку. Вона завжди возила з собою копії всіх важливих документів на випадок непередбачених обставин. Повернувшись на ділянку, вона дістала телефон і набрала знайомий номер.
– Доброго дня. Це СТ «Сосновий бір», Третя лінія, будинок сорок два. Я власниця ділянки, Олена Миколаївна. У мене на території перебувають сторонні люди, які незаконно проникли в мій будинок, виносять мої речі й відмовляються залишати приватну власність. Поводяться агресивно. Так, я чекаю наряд. Дякую.
Вона натиснула кнопку відбою й подивилася на витягнуті обличчя родичів.
– Ти що, поліцію викликала? – голос Тамари зрадницьки здригнувся. Впевненість кудись випарувалася. – На рідну сестру? Ти геть з глузду з’їхала?! Яка ганьба! Що сусіди скажуть!
– Мені абсолютно байдуже, що скажуть сусіди, – холодно відповіла Олена, притулившись до дверцят своєї машини. – Зате я точно знаю, що скаже закон. Я єдина й повноправна власниця цієї ділянки й будинку. Ніхто з вас тут не прописаний і часток не має. Для поліції ви – група осіб, які вчиняють правопорушення.
Слава нервово ковтнув. Він явно не очікував такого повороту. У його уяві тітка мала трохи обуритися для годиться, а потім піти накривати на стіл. Поліція в їхні плани із захоплення дачі ніяк не входила.
– Тітонько Лєно, ви що, серйозно поліцію викликали? – він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла кривою. – Та годі вам, ми ж пожартували. Ну що ви жартів не розумієте? Ми просто хотіли вихідні разом провести, шашликів поїсти. Навіщо одразу поліцію?
– Жарти скінчилися, Славо, – Олена не зводила з нього суворого погляду. – Вісім хвилин. Якщо до приїзду патруля ваші речі будуть у будинку, Оксану виведуть звідти під руки. А враховуючи її становище, стрес їй навряд чи буде корисний.
У домі почувся гуркіт. Оксанка, мабуть, підслуховувала розмову через відчинене вікно, стрімголов вилетіла на ґанок. Уся її пихатість випарувалася.
– Славо! Ти ж сказав, що все вирішено! Ти сказав, що вона сама нам ключі віддасть! – заголосила невістка. – Я не хочу в поліцію! Забирай сумки, їдьмо звідси!
Тамара бігала газоном, намагаючися зібрати розкидані пакети, Слава гарячково запихав розібране ліжечко назад у багажник, губивши деталі на землю. Оксанка тягла сходинками свої валізи, проклинаючи й чоловіка, й свекруху, й цю дачу.
Олена стояла мовчки, спостерігаючи за цією ганебною втечею. Усередині не було ані краплі жалю.Колись вона намагалася підтримувати стосунки з сестрою, заплющувала очі на дрібні пакощі, дарувала Славі дорогі подарунки на дні народження. А натомість отримала спробу виставити її з власного дому.
За десять хвилин позашляховик Слави, піднявши хмару пилюки, з пробуксовкою рвонув гравійною дорогою. Тамара, яка сиділа на передньому сидінні, наостанок показала сестрі у вікно непристойний жест.
Олена зайшла в дім. Оксанка встигла навести там свій порядок: зірвані фіранки валялися на дивані, на чистому кухонному столі залишилися сліди від брудних сумок, а в передпокої натоптали брудними черевиками. Олена скасувала виклик поліції, пославшись на те, що порушники втекли. Поліцейський на тому кінці проводу претензій не став висувати.
Прибирання зайняло кілька годин. Розвішуючи фіранки назад на карниз, Олена відчувала, як разом із пилюкою минає й напруження. Дім знову став її тихою, безпечною гаванню, куди немає ходу токсичним людям. Увечері вона заварила собі чай з м’ятою, зібраною на власних грядках, сіла на веранді й відкрила улюблену книжку.
