Життя у просторій квартирі в центрі міста текло спокійно. Надія та Євген здавалися всім довкола міцною, злагодженою парою. Він працював інженером, вахтовим методом, що дозволяло родині жити без нестатків. Вона займалася вихованням восьмирічної доньки Варвари й господарством.
А на околиці, у панельній «хрущовці», жила мати Євгена — Антоніна Семенівна. Стосунки між двома жінками були, м’яко кажучи, напруженими. Надія не могла вжитися зі свекрухою. Їй здавалося, що та постійно всім невдоволена. Антоніна Семенівна відчувала це ставлення, але заради сина та онуки намагалася не показувати образи й навідувала їх лише за запрошенням.
Якось одного літнього дня Надія несподівано зателефонувала свекрусі.
— Антоніно Семенівно, доброго дня. Це Надія. Хочу дещо запропонувати, — бадьоро промовила невістка.
— Ну, кажи, слухаю, — обережно відповіла жінка, насторожившись.
— Я купила вам путівку до санаторію, на березі озера. На два тижні, з повним пансіоном, — весело повідомила Надія.
У слухавці запанувала тиша. Антоніна Семенівна не могла повірити власним вухам.
Зазвичай на день народження або на Новий рік вона отримувала від невістки найдешевший гель для душу чи набір кухонних рушників.
— Путівку? Мені? Та ти жартуєш, Надійко!
— Ніяких жартів. Дорогу я оплачую. З вами поїде Варя — вам буде веселіше з онукою. А я тим часом приберу у квартирі й розберу деякі справи, — уже серйознішим тоном сказала Надія.
Пропозиція справді здавалася щедрою. Санаторій був відомим та дорогим. Думка провести два тижні поруч з улюбленою онукою переважила всі сумніви.
— Ну, якщо серйозно… Дуже дякую. Я, звісно, згодна, — поспішила відповісти Антоніна Семенівна.
— Чудово. Завтра заїду, віддам документи й усе поясню. Виїжджаєте післязавтра, — звичним діловим тоном промовила Надія й поклала слухавку.
Її обличчя залишалося непорушним. План почав діяти.
Електричка відвозила Антоніну Семенівну та Варю з міста. Дівчинка, сповнена захвату, прилипла до вікна, розглядаючи пейзажі, що миготіли за склом. Жінка відчувала легке занепокоєння — щедрість невістки здавалася надто раптовою. Але варто було глянути на щасливе обличчя онучки, як усі тривоги розвіювалися.
Тим часом Надія, провівши їх на вокзалі, сіла у таксі. Спершу вона заїхала у магазин — купила деякі речі, потім — у супермаркет, де взяла упаковку устриць і пляшку напою.
Вдома Надія швидко навела лад, накрила на стіл і запалила ароматичні свічки. Кожен її рух був точним і виваженим. Вона чекала на гостя.
Гостем тим був Руслан, колишній колега її чоловіка, молодий і привабливий архітектор, із яким у Надії кілька місяців тривав роман.
Поки Євген працював на вахті, їхні зустрічі стали регулярними. Але з початком літніх канікул з’явилася проблема: Варя постійно була вдома, а ще й свекруха — хоч і навідувалася нечасто, але завжди в найменш слушний момент. Треба було якось надійно «прибрати» обох з очей геть — і надовго. Дорога путівка стала ідеальним рішенням.
Життя у санаторії здавалося справжнім раєм. Антоніна Семенівна відвідувала процедури, насолоджувалася прогулянками на свіжому повітрі, а Варя безтурботно плескалася в озері разом з іншими дітьми.
Увечері вони дзвонили Євгенові на вахту — розповідали про нових друзів, теплу воду, смачні страви в їдальні. Розмови тривали недовго — зв’язок часто зникав. Та однієї ночі Євгенові стало недобре і його відпустили додому.
Через два дні втомлений чоловік їхав додому потягом. Він вирішив не попереджати дружину, щоб вона не хвилювалася. Єдине, про що мріяв чоловік, — дістатися до свого ліжка, заснути, а вже вранці звернутися до лікарів. Таксі зупинилося біля будинку на світанку. Євген доніс валізу до ліфта й увійшов у квартиру.
Всередині панувала тиша. Він обережно прочинив двері спальні, аби ненароком не розбудити дружину. Але замість звичної картини — мирно сплячої Надії — він побачив інше. У його ліжку, поруч із дружиною, спав колишній колега Руслан. На тумбочці стояли два порожні келихи з-під напою й тарілка з фруктами.
Чоловік застиг на порозі. Спершу його скувало здивування, потім хвилею накотило усвідомлення. Він відступив у вітальню — і погляд зупинився на яскравій брошурі на столі:
«Санаторій “Озерний” — рай для здоров’я».
Усе стало на свої місця. Щедрий подарунок для матері, несподівана поїздка доньки — не турбота, а ретельно продуманий хід, щоб прибрати свідків і звільнити місце для зради.
Євген розвернувся, тихо вийшов і щільно зачинив за собою двері. Спустився вниз і сів на лавку біля під’їзду. Руки тремтіли, коли він натиснув знайомий номер.
— Мамо, — тихо сказав він, дивлячись у порожнечу перед собою. — У вас усе добре? Варя з тобою?
— Женю, сину, де ти? У нас усе прекрасно. А в тебе голос якийсь дивний, — схвильовано відгукнулася Антоніна Семенівна.
— Я вдома. Повернувся раніше — захворів, — гірко зітхнув чоловік. — Мамо… скажи чесно, Надя сама запропонувала цю путівку?
Жінка відчула, що щось негаразд.
— Сама, звісно. Вона дуже наполягала, щоб ми поїхали. Женю, що сталося? — занепокоєно перепитала вона.
— Тепер мені все зрозуміло. Не хвилюйся. Відпочиньте з Варею, я пізніше зателефоную і все розповім, — відповів він і поклав слухавку.
Євген сидів на лавці, поки перші промені сонця не торкнулися фасаду будинку. Потім підвівся, зібрався з думками й знову піднявся у квартиру. Йому треба було зібрати речі. І знайти адвоката.
У квартирі панувала тиша. Прокинувшись і побачивши чоловіка, який мовчки збирав валізу у вітальні, Надія зрозуміла — гра закінчилася. Руслан, не чекаючи пояснень, поспіхом вислизнув із квартири, поки господар був зайнятий зборами.
— Женю, я можу все пояснити! — голос дружини зірвався на крик. — Це зовсім не те що ти подумав! Він просто зайшов допомогти з сантехнікою, а потім стало пізно…
Євген навіть не глянув на неї. Спокійно, майже машинально, він складав документи у сумку.
— Не обманюй себе, Надю, і мене теж, — холодно мовив він. — Я вже викликав адвоката. Житиму у мами. Заяву на розлучення подам сьогодні.
— Розлучення? Ти у своєму розумі! Через якусь дрібницю? Я не дам тобі розлучення! У нас же донька! Родина! — закричала Надія, втрачаючи контроль.
Чоловік нарешті підвів на неї погляд. У його очах не було образи, лише спустошення.
— Родини більше немає, — тихо промовив він. — А донька… Варя залишиться зі мною. У тебе є шанс відмовитися від неї добровільно, без зайвих судів. Це єдине, що я можу тобі запропонувати.
Він узяв валізу й вийшов, голосно грюкнувши дверима. Надія лишилася стояти посеред вітальні.
Процес розлучення минув швидко. Адвокат Євгена подав незаперечні докази зради — показання сусідів та записи з камер спостереження, де було видно, як Руслан неодноразово навідувався до квартири у відсутність господаря.
Суд врахував думку дитини: на запитання, з ким вона хоче жити, Варя без вагань відповіла — з татом і бабусею.
Надія спершу відчайдушно чіплялася за шлюб. Вона благала чоловіка дати їй другий шанс, надсилала довгі повідомлення з вибаченнями, намагалася вплинути через спільних знайомих. Та Євген залишався непохитним. Зрада, посилена тим, що дружина втягнула в неї його матір і дитину, остаточно звела нанівець у ньому будь-які почуття.
Якось Надія з’явилася на порозі квартири колишньої свекрухи. Антоніна Семенівна відчинила двері з нерозумінням.
— Надіє? Навіщо ти прийшла? — здивовано спитала вона.
— Хочу побачити доньку. І поговорити з Женею, — прошепотіла невістка, ледве стримуючи сльози.
— Жені немає — він на роботі. Варя в школі. І мій син не хоче з тобою розмовляти. Рішення суду вже набрало чинності, — суворо сказала жінка.
— Антоніно Семенівно, будь ласка… Ви ж жінка, ви маєте мене зрозуміти! Це була помилка, хвилинна слабкість! — благально вигукнула Надія.
Антоніна Семенівна лише похитала головою. Її обличчя залишалося спокійним, але в голосі відчувався холод.
— Хвилинна слабкість, Надійко, не триває два місяці. І заради неї не відправляють матір й дитину за сотні кілометрів. Ти все прорахувала — тільки не врахувала, що мій син не пробачить. Тож іди, не руйнуй те, що ми намагаємося зберегти, — твердо промовила Антоніна Семенівна.
Двері зачинилися. Надія постояла ще кілька хвилин на сходовому майданчику, а потім тихо спустилася вниз. Її кроки глухо відлунювали у порожньому під’їзді.
За місяць Надія зібрала речі, продала свою частку у квартирі колишньому чоловікові й купила квиток в один кінець — до іншого міста.
Євген із Варею та Антоніною Семенівною залишилися жити разом у тій самій «хрущовці» на околиці. Квартиру в центрі вони здавали в оренду. Життя стало спокійним. Увечері всі троє сиділи на кухні: пили чай, розмовляли, а Варя робила домашні завдання під лагідним наглядом бабусі.
Минали дні, і образа поступово відступила. Колись «щедрий» подарунок у санаторій перетворився для них на гіркий, але важливий урок. Зрештою саме він повернув їм найдорожче — справжню сім’ю, засновану не на показному добробуті, а на любові, довірі й теплі людських сердець.
