— Ти, Людо, не ображайся, але ж у Катрусі кар’єра, вона людина зайнята, їй не до банок з огірками. А в тебе все одно часу багато — що тобі варто зайве відро картоплі почистити? Ви ж сестри, маєте допомагати!
Я прийшла до мами в суботу, як і щосуботи останні десять років. У руках — важкі пакети: молоко, ліки, сир, мийне для унітаза (бо мама вважає, що воно задороге, і миє все простою водою, поки я не бачу). Я відчиняю двері своїм ключем і ще з порога чую цей особливий тон. Мама розмовляє по телефону. Голос дзвінкий, молодий, наповнений таким захопленням, якого я особисто не чула на свою адресу з часів першого класу, коли отримала «п’ятірку» за чистописання.
— Так, Катрусечко, сонечко! Звісно, моя зірочка. Ой, та що ти, я все розумію… Важка зустріч? Голова болить? Ти ж себе не бережеш, все про роботу думаєш. Приїжджай, коли зможеш, я ж чекаю, молюся за тебе кожного дня.
Я мовчки проходжу на кухню, починаю виставляти продукти в холодильник. Мама кладе слухавку, заходить і відразу змінює тон на буденно-вимогливий. — О, Людо, прийшла. Постав чайник. І подивися там у кутку — кран на кухні знову прокапує. Треба щось зробити, бо лічильник крутить.
Жодного «як справи?», жодного «як твоя спина?». Я для неї — як деталь інтер’єру, як зручний сервіс, який завжди під рукою. Я — та, що живе за два квартали, працює в бухгалтерії за копійки і завжди «може забігти». А Катруся… Катруся живе в столиці. У неї посада, у неї машина, у неї «проекти». Вона приїжджає раз на пів року, привозить мамі дорогу хустку, яку та ніколи не одягає, а лише зберігає в шафі як реліквію, і два дні вислуховує оди про свою геніальність.
Я дістаю ліки, розкладаю по комірках: ранок, обід, вечір.
— Мамо, ти вчора таблетку від тиску випила? Бачу, що комірка повна.
— Та забула я, Людо! Не починай. От Катруся каже, що зараз є нові методи, без хімії… Вона мені вишле статтю.
— Нові методи — це добре, мамо, але тиск у тебе зараз, а не в статті. Пий, що лікар прописав. Мама підтискає губи. Я для неї — нудна, приземлена, вічно незадоволена «битовухою». Я — та, хто нагадує про старість, хвороби та порожній гаманець. А Катя — це свято. Катя — це доказ того, що мама «вивела в люди» хоча б когось одного.
Увечері ми сіли вечеряти. Мама приготувала голубці. Вона їх ліпила пів дня, хоча в неї крутять суглоби і пальці майже не слухаються. — Катруся дуже любить мої голубці, — каже вона, дивлячись у вікно. — Треба буде їй передати сумку, коли хтось у Київ їхатиме. Людо, ти дізнайся на роботі, може, хтось із ваших збирається? Бо їй же там ніколи готувати, бідна дитина на самих бутербродах.
Мене підриває зсередини. — Мамо, Катя заробляє у п’ять разів більше за мене. Вона ходить по ресторанах. Їй не потрібні твої передані в автобусі голубці, які прокиснуть за п’ять годин дороги! Вона їх викине в першу ж урну, як минулого разу. Мама блідне. Очі наливаються сльозами. — Ти просто їй заздриш! Ти завжди їй заздрила, ще з дитинства. Бо вона гарна, бо вона розумна, бо вона вирвалася з цього болота. А ти тільки й знаєш, що рахувати, скільки я на неї грошей витратила чи скільки голубців зліпила. Тобі шкода для сестри рідної?
Це «ти заздриш» — мамин універсальний щит. Ним вона закривається від будь-якої логіки. Вона не хоче бачити, що «золота донька» не дзвонила їй два тижні, поки мама лежала з грипом. Вона не хоче знати, що Катя забула про мамин ювілей минулого року, відправивши лише кур’єра з квітами і коротку есмеску «Цілую, зайнята». Усі ці діри в стосунках затикаю я — своїм часом, своїми нервами, своїми грошима, яких і так обмаль.
Я мию посуд, дивлюся на свої руки — вони вже такі ж запрані, як у мами. Я стала її тінню. Я стала тією, хто «завжди поруч», а тому не має ні цінності, ні права на вдячність. Мама щиро вірить, що я зобов’язана це робити, бо я «проста», а Катя — «особлива».
«Я боюся відкривати повідомлення у Вайбері. Там або мамині скарги на здоров’я, загорнуті в картинки з квіточками, або Людина “свята інквізиція”. Люда пише: “Мамі треба нові чоботи, я скинулася, з тебе половина”. Або: “Приїдь хоч раз, допоможи вікна помити”.
Вони не розуміють. Вони просто не розуміють, якою ціною мені дається моє життя в Києві. Я працюю по 12 годин. У мене дедлайни, у мене звіти, у мене конкуренція, де тебе з’їдять, якщо ти на день випадеш з обойми. Я приїжджаю додому в орендовану квартиру і хочу тільки одного — тиші. А не маминих голубців у пластиковому лотку, від яких тхне на весь під’їзд “селом” і бідністю.
Так, я відчуваю провину. Постійну, тягучу провину. Тому я купую ці дорогі подарунки, тому я кидаю гроші на картку. Це мій відкуп. Я плачу Люді за те, що вона працює моєю совістю. Я плачу мамі за те, щоб вона вважала мене успішною. Але коли я приїжджаю, я бачу ці Людині очі… Вона дивиться на мене як на злочинницю. Вона хоче, щоб я кинула все, повернулася в наше містечко і разом з нею міняла мамі підгузки (коли прийде час) і обговорювала ціну на гречку. Але я так не можу! Я не для того вчилася ночами, щоб знову застрягти в цьому побутовому пеклі. Вони тягнуть мене вниз, у своє невдоволення життям, а я хочу летіти».
Настав мамин день народження. Ми зібралися на кухні. Я наготувала стіл: салати, печеня, нарізка. Катя запізнилася на три години. Вона влетіла в хату, як вихор — дорога парфумерія, гучний сміх, великий букет білих лілій (від яких у мами потім цілу ніч була алергія, але мама промовчала).
— Ой, матусю, вибач! Корок на виїзді з міста, потім ця заправка… Ой, а що це у вас так душно? Людо, ти б хоч вікно відчинила. Катя сіла за стіл, ледь торкнулася виделкою мого салату. — Мам, я тобі такий сюрприз привезла! Ось, дивися — путівка в санаторій. Найкращий, у Карпатах. Все включено!
Мама розцвіла. Вона дивилася на той папірець, наче це був квиток у рай. — Боже, Катрусечко… Дякую, доню. От бачиш, Людо, як сестра про мене дбає? А ти казала — “немає часу”. Я поклала виделку. — Це чудово, мамо. Тільки скажи мені, Катю, а хто маму на вокзал завезе? Хто її там зустріне? Хто їй допоможе речі зібрати і хто буде платити за лікування, яке не входить у путівку? Ти ж знаєш, що в неї серце, їй не можна самій у гори. — Боже, Людо, вічно ти все псуєш! — спалахнула Катя. — Я даю гроші, я даю можливість! Невже ти не можеш хоч раз не бути такою дріб’язковою? Тобі просто шкода, що це не ти купила цей тур!
Ми кричали одна на одну хвилин десять. Мама сиділа між нами, закривши обличчя руками. Потім вона тихо сказала: — Досить. Заберіть свій тур. Заберіть свої салати. Я нічого не хочу. Катя — ти мене не чуєш, Люда — ти мене не бачиш.
Ми роз’їхалися в різні боки. Катя — у свій «успіх», я — у свою бухгалтерію і пакети з продуктами. Глухий кут був у тому, що ми обидві любили маму «неправильно». Катя любила її як картинку, як ідеал, якому треба платити данину. Я любила її як обов’язок, як важку ношу, яку неможливо скинути. А мама… мама любила ту доньку, якої не існувало — ту Катю з дитячих спогадів, яка ще не стала чужою.
Минуло ще два роки. Мама почала здавати сильніше. Тепер вона майже не встає. Катя висилає гроші на доглядальницю, але доглядальниці не тримаються — мамин характер став нестерпним. Вона кличе Катю в маренні. Вона шепоче її ім’я, коли я підношу їй склянку води.
— Людо, — каже вона мені одного разу, коли свідомість на мить повертається. — Ти не ображайся. Ти ж знаєш, що я тебе люблю. Але Катя… вона така тендітна. Вона не витримає цієї брудноти, цього болю. А ти — ти сильна. Ти в мене як кремінь. Ти винесеш.
Це був мій вирок. Бути сильною означало не мати права на жаль, на власне життя, на те, щоб бути просто коханою донькою, а не «кременем». Я сиділа біля її ліжка, тримала її суху руку і розуміла: ця битва програна. Я виграла війну за побут, за догляд, за чисте простирадло. Але Катя виграла війну за мамине серце, навіть не з’явившись на полі бою.
І в цьому була найвища несправедливість нашого жіночого життя: той, хто поруч — той тягар. Той, хто далеко — той мрія. А між мрією і тягарем — прірва, яку не засипати ніякими грошима і ніякими голубцями.
