— Ти маєш рацію, мамо, — сказала Віра, і в її голосі дзвенів холод. — Я сильна. Я впоралася тоді і впораюся зараз, — вона повернулася до сестри. — Можеш продавати квартиру. Можеш здавати маму у свій пансіонат. Роби що хочеш. Це вже не моя проблема.
— Людочко, тільки не кажи, що ти знову зі своїми геніальними ідеями. — Віра притиснула телефон плечем до вуха, намагаючись одночасно помішувати у каструлі вівсянку. Ранок не задався з самого початку: будильник не задзвонив, син-підліток вередував, а тепер ще й дзвінок від молодшої сестри, який ніколи не обіцяв нічого доброго.
— Віро, ну що ти одразу? Я ж про маму турбуюся, — защебетав голос у трубці, солодкий, наче патока. — Я їй учора дзвонила, у неї голос такий… змучений. Тиск, каже, скаче. Ми з Толіком подумали, що мені треба приїхати. Навідати, допомогти.
Віра завмерла з ложкою в руці. Приїзд Люди завжди нагадував стихійне лихо локального масштабу: яскрава, галаслива, вона пахла дорогими парфумами й вривалася в їхнє тихе життя, залишаючи після себе безлад у головах і відчуття неповноцінності у самої Віри.
— Приїхати? Люло, до Києва майже чотириста кілометрів. Ти ж минулого тижня казала, що у тебе багато роботи, — обережно промовила Віра.
— Родина важливіша за роботу, сестричко! — з пафосом заявила Люда. — Я вже квиток взяла. Післязавтра буду вранці. Зустрінеш?
Віра зітхнула. Питання було риторичним. Звичайно, зустріне. Хто ж ще?
Людмила, як і очікувалося, впорхнула у квартиру, наповнивши її метушнею і ароматом вільного життя. Вона виглядала чудово. Струнка, підтягнута, в гарній бежевій сукні та з сумочкою, ціна якої дорівнювала трьом Віриним зарплатам вчительки української мови та літератури. Вона обняла сестру, швидко чмокнувши у щоку.
— Віруню, виглядаєш втомленою. Зовсім себе не бережеш. А де наша маман?
Зінаїда Петрівна, їхня мати, сиділа у своєму улюбленому кріслі у вітальні. Минулого року вона сильно здала: ноги не слухалися, пам’ять почала підводити, але гострий язик і владний погляд нікули не поділися. Побачивши молодшу доньку, вона сяяла.
— Людочко! Зірочка моя приїхала! А я вже не сподівалася.
Весь вечір Вері здавалося, що вона стала невидимою. Люда порхала навколо матері, розкладаючи привезені гостинці — баночки з екзотичними джемами, шовкову хустку, французький крем для рук. Вона розповідала про одеськи виставки, про новий ресторан, який відкрив її чоловік Анатолій, про плани на відпустку в Італії. Зінаїда Петрівна слухала, не зводячи з молодшої доньки захопленого погляду, і лише зрідка кидала на старшу:
— Віро, принеси Люді чаю. Та не той, що ти п’єш, а хороший, з бергамотом. Вона такий любить.
Віра мовчки носила чай, різала пиріг, який спекла до приїзду сестри, і відчувала, як всередині закипає глухе роздратування. Вона щодня доглядала за матір’ю: міряла тиск, готувала дієтичну їжу, ходила по лікарях, вислуховувала її скарги та капризи. Люда ж з’являлася раз на півроку на пару днів, привозила гарну дрібничку і миттєво ставала «зірочкою» та «радістю». Чоловік Віри, Андрій, спокійний і мовчазний інженер, відчуваючи стан дружини, поклав їй руку на плече і тихо запитав:
— Може, прогуляємося?
Вони вийшли на вулицю. Листопадовий вечір був сирим.
— Знову все по-новому, — зітхнула Віра, кутаючись у пальто. — Я для неї — функція. Принеси, подай, поміряй тиск. А Люда — свято.
— Ти ж знаєш свою маму, — Андрій знизав плечима. — І сестру свою знаєш. Чого ти чекала?
— Нічого я вже не чекаю, — гірко усміхнулася Віра. — Просто втомилася. Іноді мені здається, що я все життя намагаюся заслужити те, що Люді дісталося просто так, за правом народження.
Наступного дня Люда скликала «сімейну раду». Вона посадила Віру і Андрія на диван, сама опустилася у крісло навпроти. Вигляд у неї був серйозний і діловитий.
— Я поговорила з мамою. І, чесно кажучи, я не в захваті, — почала вона без преамбули. — Їй потрібен цілодобовий догляд, професійний. Вірунчику, я розумію, що ти робиш усе, що можеш, але ти не медик. І у тебе своя сім’я, робота. Ти розриваєшся.
— Що ти пропонуєш? — напружилася Віра.
— Я тут навела довідки, — Люда дістала з сумочки планшет. — В Одеській області є прекрасний приватний пансіонат для літніх людей. Там і лікарі, і медсестри, і процедури, і спілкування. Свіже повітря. Мамі там буде набагато краще.
Віра оніміла. Пансіонат. Здати рідну матір у будинок для літніх людей, хай би й названий гарним словосполученням «приватний пансіонат».
— Ти при своєму розумі? — нарешті вимовила вона. — Мама з цієї квартири не вийде. Вона тут все життя прожила. Тут усі її речі, її спогади.
— Віра, не будь егоїсткою! — тон Люди став суворим. — Які спогади? Вона половину дня спить, а другу половину — дивиться у стіну! Їй потрібен догляд, а не запилені альбоми!
— У неї є догляд! — голос Віри задрижав. — Я за нею доглядаю!
— Це не догляд, це самодіяльність! — відрізала сестра. — Звичайно, пансіонат коштує грошей. Пристойних. Тому я й кажу… нам потрібно продати мамину квартиру.
Повітря в кімнаті ніби згустилося. Трьохкімнатна квартира в старому, але добротному цегляному будинку була родовим гніздом. Тут вони виросли. Після того, як батька не стало, Віра з сім’єю переїхала до матері, щоб допомагати. Їхня з Андрієм однокімнатна квартира стояла пустою, вони навіть не здавали її, тримали «на всякий випадок».
— Продати? — тихо перепитав Андрій. — Людо, але… це ж мамин дім.
— Це актив! — чітко вимовила сестра. — Гроші від продажу підуть на оплату пансіонату на багато років уперед. Решту суми ми поділимо навпіл. Ви з Вірою зможете купити собі житло побільше. Усі у виграші.
— Крім мами, — прошепотіла Віра.
— Мама буде у надійних руках! Я вже й з нею поговорила. Звичайно, вона спочатку завагалася, але я їй пояснила, що так буде краще для всіх. Особливо для тебе, Віруню. Ти нарешті зможеш пожити для себе.
Віру знудило. Вона уявила, як Люда своїм солодким голосом «поясняла» матері, як буде добре в пансіонаті, як тиснула і переконувала, поки ослабла жінка не здалася.
— Я не згодна, — твердо сказала Віра. — Ми нікуди не поїдемо і нічого продавати не будемо. Мама залишиться тут. Зі мною.
— Віра, не чуди! — Люда схопилася. — Це єдине розумне рішення! Я не можу постійно сюди їздити, а ти не справляєшся!
— Я справляюся!
— Ні! Ти просто хочеш сидіти у цій квартирі, бо тобі так зручно! — кинула Люда. — А про матір ти не думаєш!
Сварка розгорялася, переходячи на старі образи. Віра пригадала сестрі всі її рідкісні дзвінки, забуті дні народження, вічну відсутність. Люда у відповідь звинувачувала сестру у невмінні жити.
— Ти завжди мені заздрила! Моїм успіхам, моєму чоловікові, моєму життю! А сама сидиш у цьому болоті і тягнеш усіх за собою!
— Зате я не кинула матір! — викрикнула Віра.
— Я не кидала! Я намагаюся розв’язати проблему цивілізовано, а не як ти, вдаючи з себе святу мученицю!
Зінаїда Петрівна, привернута галасом, визирнула зі своєї кімнати.
— Дівчатка, не сваріться… Люда має рацію, я у віці, я вам тільки заважаю… — прошамкала вона, і на очах її виступили сльози.
Люда тут же підскочила до неї, обняла.
— Мамо, ну що ти! Ми просто хочемо, як краще! Ось побачиш, тобі там сподобається.
Віра дивилася на цю сцену і відчувала, як всередині неї щось обривається. Вона вийшла на кухню, налила склянку води. Руки тремтіли. Вона розуміла, що Люлане відступить. Сестра проштовхне цю стіну, продавить своє рішення, як робила це завжди.
Ввечері, коли Люда поїхала ночувати у готель, Віра сиділа на кухні з Андрієм.
— Вона не заспокоїться, — сказала жінка. — Вона буде обробляти матір кожен день. І в підсумку мама погодиться.
— Я не розумію, навіщо їй це? — Андрій нахмурився. — Справа не тільки в догляді. Відчувається щось ще. Якась поспішність.
— Гроші, — просто відповіла Віра. — Їй потрібні гроші. Половина від вартості квартири — це пристойна сума. Мабуть, у них з Толіком не все так гладко, як вона малює.
— Але йти на таке… — Андрій похитав головою.
Наступного дня Віра вирішила діяти. Вона взяла на роботі відгул і поїхала в юридичну консультацію. Їй потрібно було зрозуміти, які у них є права і як можна протистояти натискові сестри. Юрист, літній чоловік у окулярах, вислухав її і розвів руками.
— Якщо ваша матуся є одноосібною власницею квартири і перебуває при здоровому розумі та твердій пам’яті, вона вільна розпоряджатися своїм майном як завгодно. Якщо вона підпише договір купівлі-продажу, ви нічого не зможете зробити. Єдиний варіант — доводити її недієздатність, але це довгий, складний і дуже неприємний процес.
Віра повернулася додому пригнічена. Люда вже була там, знову воркувала з матір’ю, показуючи їй на планшеті фотографії пансіонату. Яскраві картинки з усміхненими жінками й чоловіками, зеленими газонами та затишними кімнатами.
— Подивись, мамусю, яка краса! Басейн є! Будеш плавати.
Зінаїда Петрівна дивилася на екран без особливого інтересу, але кивала.
— Люда краще знає… їй видніше…
Віра відчула недобре. Невже мама так легко від неї відмовляється? Все життя вона була поруч, а тепер якийсь пансіонат в Одеській області виявився важливішим.
Два дні минули, наче в тумані. Люда знайшла ріелтора, який прийшов оцінювати квартиру. Віра демонстративно зачинилася у своїй кімнаті і не виходила. Вона чула пожвавлений голос ріелтора, тихі відповіді матері та впевнені коментарі сестри. Їй здавалося, що стіни її будинку руйнуються на очах.
Ввечері, розбираючи старі папери у маминому комоді в пошуках документів на квартиру, Віра натрапила на товсту теку. У ній лежали пожовклі виписки, квитанції, довідки. Віра почала машинально перебирати їх і раптом завмерла. Її рука тримала виписку з банку десятирічної давнини. Велика сума, знята з рахунку Зінаїди Петрівни. Жінка добре пам’ятала той час. Її синові, Кирилу, тоді було сім. У нього виявили серйозне захворювання, потрібна була термінова і дорога операція. У них з Андрієм таких грошей не було. Віра, переступивши через свою гордість, пішла до матері. Зінаїда Петрівна тоді розвела руками: «Донечко, звідки в мене, у пенсіонерки, такі гроші? Усе, що було, на книжці лежить, але там копійки, на похорон».
Вері довелося повірити. Вони з Андрієм влізли в великі борги, взяли кредит під величезний відсоток, позичали у всіх знайомих. Кілька років вони жили в режимі економії, відмовляючи собі у всьому, щоб розплатитися. Кирила, на щастя, вилікували.
А тепер вона дивилася на цю виписку. Сума, знята матір’ю з рахунку, майже точно збігалася з тією, що була потрібна їм на операцію. І дата… За тиждень до того, як Віра прийшла до неї по допомогу.
Холод почав розповзатися всередині. Вона перевернула аркуш. На звороті олівцем, знайомим материнським почерком, було написано: «Люді на машину. Нехай дівчинка потішить себе».
Світ Віри, який і так тріщав по швах, в цю мить розлетівся на мільйон уламків. Не було грошей. Не було грошей для неї, для хворого онука. Але були гроші для молодшої «зірочки», щоб та «потішила себе» новою машиною.
Вона сиділа на підлозі серед старих паперів і не могла дихати. Все її життя, всі її поступки, всі спроби бути хорошою донькою, вся її безмежна, сліпа любов до матері — все це виявилося брехнею. Її просто не любили. Ніколи. Нею користувалися, її терпіли, на неї розраховували, але не любили. Любили Люду. Яскраву, легку, безтурботну. А Віра була… зручною.
Вона не пам’ятала, як встала і пішла у вітальню. Люда й мати пили чай з тими самими екзотичними джемами. Вони про щось весело щебетали. Жінка мовчки поклала виписку на стіл перед матір’ю.
— Що це? — запитала Люда, заглядаючи через плече.
Зінаїда Петрівна подивилася на папір, і її обличчя змінилося.
— Віра, я… — почала вона.
— Поясни, — тихо, сказала Віра. Голос був чужим, беземоційним.
Сестра швидко пробігла очима по цифрах і олівцевому припису. Вона нахмурилася, але швидко знайшла, що відповісти.
— Ну і що? Мама допомогла мені. Я тоді тільки розлучилася з першим чоловіком, мені було важко. Машина була потрібна для роботи.
— А Кирилові потрібна була операція, — так само тихо сказала Віра. — Йому потрібно було жити. Але для нього грошей не знайшлося.
У кімнаті повисла дзвінка тиша. Зінаїда Петрівна опустила очі.
— Віра, ти ж сильна, я знала, що ти впораєшся, — пролепетала вона. — А Люда, вона така тендітна, їй завжди було важче.
Ця фраза стала останньою краплею. Віра подивилася на матір, потім на сестру. І вперше в житті вона не побачила рідних людей. Вона побачила двох чужих, егоїстичних жінок, які побудували свій комфорт на її поступках.
— Ти маєш рацію, мамо, — сказала Віра, і в її голосі дзвенів холод. — Я сильна. Я впоралася тоді і впораюся зараз, — вона повернулася до сестри. — Можеш продавати квартиру. Можеш здавати маму у свій пансіонат. Роби що хочеш. Це вже не моя проблема.
— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Люда.
— Ми з Андрієм і Кирилом виїжджаємо. Завтра ж. Наша квартира вільна. А ви… ви розбирайтеся самі. Ти хотіла розв’язати проблему цивілізовано? Розв’язуй. Тепер у тебе для цього всі можливості. Мама, квартира, гроші. Тільки мене у цій схемі більше немає.
Вона розвернулася і пішла у свою кімнату. Віра чула, як за спиною щось казала Люда, як заплакала мати. Але їй було все одно. Всередині була випалена пустеля. Образа була настільки сильною, що вже не відчувалися ніякі емоції.
Андрій знайшов її на ліжку. Віна сиділа й дивилася в одну точку. Вона мовчки простягнула йому виписку. Він прочитав, і його зазвичай спокійне обличчя скам’яніло. Він сів поруч і просто обняв дружину за плечі. Жодних слів не було потрібно.
Наступного дня вони почали збирати речі. Люда намагалася прорватися до них, кричала щось про те, що Віра поводиться як дитина, що вона маніпулює. Сестра не відповідала, просто методично укладала книги в коробки. Зінаїда Петрівна сиділа у своєму кріслі, зіщулившись. Вона дивилася на Віру благальними очима, але та уникала її погляду. Вона більше не могла дивитися в ці очі, які так довго їй брехали.
Коли остання коробка була винесена, Віра востаннє оглянула квартиру. Стіни, які були її фортецею, тепер здавалися чужими. Вона підійшла до дверей.
— Віра! Доню! Не йди! — почувся за спиною слабкий голос матері.
Жінка на секунду завмерла. Потім, не обертаючись, вона відчинила двері і вийшла на сходи, де її чекав чоловік. Вона зачинила за собою двері. Не на замок. Просто прикрила. У своє минуле.
Вони спускалися сходами мовчки. На вулиці моросив дрібний холодний дощ. Андрій відчинив перед Вірою дверцята машини. Вона сіла, подивилася на вікна своєї колишньої квартири. В одному з них маячила постать Люди. В іншому, темному, нікого не було.
— Усе буде добре, — тихо сказав Андрій, заводячи мотор.
Віра не відповіла. Вона знала, що «добре», як колись, вже не буде. Буде по-іншому. Буде життя без вічного почуття провини, без спроб заслужити любов. Життя, де є тільки її сім’я — вона, її чоловік і її син. Це було важке, але необхідне звільнення.
