— Хто там? — голос Вікторії Павлівни лунав рівно.
Мовчання. Потім почувся тихий і знайомий чоловічий голос:
— Віко, це я. Борис. Відчини.
Вікторія завмерла, притиснувши долоню до серця. Ні, не може бути. Їй почулося. Минуло п’ять років, відколи вона востаннє чула цей голос телефоном. Тоді він звучав бадьоро, самовпевнено, навіть трохи нетерпляче. Він дзвонив, щоб повідомити: документи на розлучення готові, їй залишилося тільки приїхати й підписати. Жінка не приїхала. Їх розлучили без неї.
А тепер цей тембр, у якому ледь відлунювали колишні нотки, звучав інакше.
— Іди геть, — сказала вона так само рівно, лише тихіше.
— Віко, прошу. На вулиці дощ. Я змок.
Дощ і справді був сильним. Вікторія глянула на свої руки. Сухі, але ще міцні. Ці руки перегорнули тонни книжок у районній бібліотеці, де вона пропрацювала майже сорок років. Ці руки виростили двох дітей, перемили гори пелюшок, зліпили тисячі котлет і пиріжків — для нього, для Бориса. А потім саме ці руки складали його валізу, коли він, не дивлячись їй у вічі, оголосив, що йде. До іншої. Молодшої. До тієї, з якою, як він сказав, життя знову заграє яскравими барвами.
Вона повільно підійшла до дверей і глянула у вічко. На тьмяно освітленому сходовому майданчику стояв чоловік у темному пальті, з якого стікала вода. Сиве, рідке волосся злиплося на лобі. Обличчя стало сірим, з глибокими складками біля рота. Це був не той доглянутий, повний сил шістдесятирічний Борис, який колись злітав назустріч новому щастю. Він дуже змінився.
Жінка подумала: “Ось вона, ціна зради. Отримав своє”. Але прийшла інша думка: “Прожила з цим чоловіком чотири десятиліття, виховувала дітей і онуків, не можна лишати його за дверима в такому стані”.
Замок клацнув. Вона прочинила двері, залишивши накинутий ланцюжок.
— Що тобі треба?
Борис підняв на неї очі. Погляд був розгублений.
— Впусти, — благав він. — Будь ласка. Мені більше нікуди йти.
Вона без слів відчинила ланцюжок і відступила вглиб передпокою. Він зайшов, притиснувся спиною до дверей, ніби не мав сил стояти. З пальта на підлогу капнула невелика калюжка. У ніс вдарив неприємний запах сирості, несвіжого одягу і ще чогось — лікарського.
— Роздягайся, — кинула жінка, не дивлячись на нього. — У ванну.
Вікторія пішла на кухню, поставила чайник. Руки тремтіли. Навіщо вона впустила його? Навіщо? Щоб знову зануритися в ті спогади, які їй так важко забути всі ці п’ять років?
Коли він з’явився на кухні, жінка ледь не розсміялася, але вчасно стрималася. Борис одягнув її махровий халат, який виглядав коротким. Жінка поставила перед чоловіком чашку чаю й тарілку з бутербродами. Він сів за стіл, на своє колишнє місце й почав їсти. Вона дивилася на його руки, і не відчувала нічого. Порожнеча. Наче висушена пустеля там, де колись був квітучий сад.
— Дякую, — сказав він, допивши чай. — Ти врятувала мене.
— Я тебе не рятувала. Я впустила, щоб ти не захворів, на вулиці дощ. Вранці ти підеш.
Чоловік підвів на неї погляд:
— Віко, мені нікуди йти. Марина мене вигнала.
— А мені до того що? — її голос був холодний, мов лід. — Твоя Марина — твої проблеми. Ти сам обрав це життя.
— Я помилився. Я усе зрозумів. Вона забрала все. Квартиру, яку ми купували… вона була на неї записана. Гроші, що я вклав у її справу… все згасло. Я залишився ні з чим.
Він говорив довго, плутаючись, дорікав на долю, на молоду коханку, на несправедливість життя. Вікторія слухала мовчки, відсторонено. Вона бачила перед собою не каяття чоловіка, а людину, яка прийшла туди, де колись було тепло й сито, бо в інших місцях його не прийняли.
— Сорок років, Борисе, — тихо сказала вона, коли він затих. — Ми прожили сорок років. У нас діти, онуки. Ти перекреслив усе це в один день. Пам’ятаєш, що ти мені тоді сказав? «Я втомився від цих буднів, від твого не задоволенного обличчя. Я хочу жити, а не доживати». Отож живи. Як хочеш. Але без мене.
— Але я твій чоловік.
— Ти мій колишній чоловік. По документах. А по суті — чужа людина, яка колись помилково жила в моїй квартирі.
Вона встала.
— Постелю тобі на дивані у вітальні. Вранці, щоб тебе тут більше не було.
Вночі вона не спала. Лежала й прислухалася до його кашлю з сусідньої кімнати. Пригадувала, як він йшов. Він не сварився. Просто поставив перед фактом. Склав речі, викликав таксі. Не обійняв на прощання, не подивився на неї. Ніби вона була предметом меблів. А найважче, згодом з’ясувалося, що, готуючись до свого нового життя, він узяв величезний кредит під заставу їхньої дачі. Дачі, яку колись будував її батько. Гроші він вклав у «перспективний бізнес» своєї нової жінки. Бізнес прогорів, а борг залишився. Їй, Вікторії. Довелося продати дачу, єдине, що пов’язувало її з батьками й дитинством, щоб розплатитися з банком. Діти допомогли, звісно. Син Андрій приніс конверт з грошима. Донька Ольга плакала разом з нею, згадуючи батька зовсім недобрим словом.
А він жодного разу не подзвонив за ці п’ять років. Не спитав, як вона. Як діти. Ніби їх ніколи не було в його житті. І ось тепер він тут. Хворий, нікому не потрібний.
Вранці чоловік не пішов. Коли Вікторія зайшла до вітальні, він лежав на дивані, важко дихав і дивився в стелю.
— Я не можу встати, — прошепотів він. — Все крутиться. Подзвони лікарю.
Вікторія довго дивилася на нього. Часом серце просило — просто виставити його на вулицю. Викликати поліцію, якщо треба. Але щось її стримувало.
Жінка мовчки набрала номер їхнього сімейного лікаря. Жінка погодилася оглянути хворого, але тільки ввечері прийшла до них. Добре знала цю сім’ю й поважала жінку.
— Тиск високий, — сказала вона Вікторії у коридорі. — Йому потрібен спокій і догляд.
Вікторія тільки кивнула. Вона знала, що тепер почнеться інше, нескінченні відвідини лікарів, рецепти й ліки. Тільки цього разу все має бути інакше.
Через кілька днів чоловіку не стало легше. Його поклали у лікарню. Діти приїхали відразу ж, щойно Вікторія їм подзвонила. Ольга плакала. Андрій був похмурим.
— Що тепер? — запитала Ольга, дивлячись на матір.
— Тепер його лікуватимуть. А далі буде видно. Ймовірно, потрібен буде спеціальний догляд. Пансіонат.
— Та це ж великі гроші! — зойкнула Ольга.
— Продамо щось, — різко сказав Андрій. — Розберемося.
Вони по черзі чергували у лікарні. Вікторія не ходила. Сказала дітям, що не може. Вони не наполягали.
За два тижні Борису стало трохи легше. Перше, що він сказав Ользі, було: «Віка». Він просив, аби вона прийшла. Ольга передала це матері.
— Мамо, він просить тебе. Будь ласка, сходи. Це для нього важливо.
— А для мене — ні, — відповіла Вікторія.
Дочка була наполегливою. Вона дзвонила щодня, благала, плакала. І одного дня Вікторія здалася. Не для нього. Для доньки. Щоб та нарешті від неї відчепилася.
Жінка зайшла у палату. Борис лежав на ліжку біля вікна, побачив її й спробував підвестися.
— Віко, — вимовив він.
Вона підійшла й зупинилася біля ліжка.
— Навіщо кликав?
Він дивився на неї, й в очах стояли сльози.
— Пробач.
Одне слово. Те, на яке вона чекала п’ять років тому. Те, що тепер не мало жодного значення.
— Ти зрадив мене після сорока років шлюбу, а тепер повернувся? Думаєш, я прийму? — вона промовила це тихо, майже сама до себе, дивлячись не на нього, а кудись у вікно, за яким починався новий день.
Вона не відповіла на його «пробач». Просто дивилася на чоловіка, з яким її вже нічого не єднало. У душі Вікторії не було ані образи, ані докорів, лише тиша. Глибока, холодна, остаточна. Вона повернулася й вийшла з палати, не озирнувшись.
Надворі сяяло сонце. Вікторія Павлівна йшла вулицею, вдихаючи свіже повітря, але почувалася ніяково. Спливли якісь старі образи, життя з Борисом, малі діти. Все згадалося, навіть те, що жінка так наполегливо намагалася забути всі ці п’ять років. Легше чомусь не ставало.
Минали тижні. Борис повільно одужував. Діти бачили, що йому потрібен постійний догляд, а пансіонат обходився надто дорого.
— Мамо, треба вирішувати, — зітхала Ольга. — Йому нікуди йти. Може до тебе?
— Я сказала: ні, — відповідала Вікторія твердо.
— Але він наш батько! — обурювалася донька. — Тобі легко, ти образилася, а нам що робити?
— То собі забирайте, — суворо мовила мати.
Вона знала, що діти не потягнуть доглядати батька. У дочки мала дитина й однокімнатна квартира. Там місця ледь на її сім’ю вистачає. А син винаймає житло й платить іпотеку. Його дружина не погодиться бути нянькою для свекра. Вона й своїм батькам не надто допомагає.
Андрій мовчав. Лише разом з сестрою їздив до лікарні, допомагав батькові вставати, купував ліки й все, що потрібно.
Нарешті Бориса виписали. Андрій мовчки привіз його до матері в квартиру:
— Мамо, — тихо сказав син, коли вона відчинила двері, — вибору немає. Йому потрібен дім. І за законом він має право тут жити.
Вікторія остовпіла. Борис стояв поруч й опирався на синове плече.
— Не смій… — тільки й змогла прошепотіти вона.
Але Андрій мовчки провів батька всередину. Поклав його речі на диван, допоміг сісти.
Квартира, яку Вікторія відчувала своєю — тихою, чистою, вільною, — знову наповнилася чужою присутністю. Жінка стояла біля дверей, стискаючи руками косяк, і розуміла: тепер все зміниться.
— Добре, — погодилася мати. — Можеш жити на своїх квадратних метрах, поки що. Але на більше і не розраховуй.
Чоловік промовчав. Йому було достатньо тільки її згоди.
Поступово життя почало змінюватися. Вікторія готувала не тільки на себе, а й пропонувала теплий обід Борису. Їй все одно варити суп на одного чи на двох. Поступово вони почали й вечеряти разом. Іноді навіть обговорювали серіал.
Якось Борис сказав:
— Я тебе тоді образив. Не мав чинити так. І з дачею підвів, забравши гроші, і з дітьми не спілкувався скільки років. А тепер, бачиш, як сталося, що я нікому не потрібен. Пробач мені за все.
Жінка нічого тоді не сказала, тільки усміхнулася. Вікторія так і не прийняла чоловіка назад, попри те, що вони мешкали разом в одній квартирі, няньчили спільних онуків та спілкувалися з власними дітьми. Десь у глибині душі жінці було образливо за зраду чоловіка, а Борис ніяк не міг пробачити собі, що тоді залишив сім’ю заради коханки.
