— Ти мені поясни, Лесю, навіщо жінці гроші? Ось скажи чесно, — запитала майбутня свекруха. — Тому що в мене своє життя, — відповіла Леся спокійно. — Життя у жінки — це сім’я. Чоловік, діти, порядок у домі. А твоя «робота» — це порожнеча, без неї можна обійтися.
— Ти мені поясни, Лесю, — голос Галини Вікторівни здригнувся, ніби в ньому зібралася вся гіркота її особистої біографії, — навіщо жінці гроші? Ось скажи чесно.
— Тому що в мене своє життя, — відповіла Леся спокійно, хоча всередині вже пульсувало те саме шаленство, яке ніяк не в’язалося з чаєм та мереживними серветками.
— Життя? — перепитала майбутня свекруха, підвівши брови. — Життя у жінки — це сім’я. Чоловік, діти, порядок у домі. А твоя «робота» — це порожнеча, фантики, лушпиння.
Костянтин, який до цього сидів тихо, мов школяр на іспиті, ніяково смикнув плечем:
— Мам, давай без цього…
— Ні, Костю, — різко перебила мати, — я маю сказати. Тому що потім буде пізно.
Повітря в кімнаті стало в’язким, як кисіль, яким поперхнулися і гості, і господарі. Леся вже знала — розмова йтиме до кінця. Вона завжди підозрювала, що за гладенькою посмішкою Галини Вікторівни ховається ціла армія невисловлених вироків. І ось вони, ці вироки, летіли зараз у її бік, мов гострі голки.
«Відповідати рівню», «присвятити себе», «бути вдячною».
Кожне слово різало слух.
— Знаєте, — промовила Леся повільно, — у мене іноді таке відчуття, що ви бачите в мені не живу людину, а проєкт. Проєкт під назвою «Ідеальна дружина для Кості».
— А хіба це погано? — Галина Вікторівна примружилася. — Хіба погано бути кращою версією себе заради чоловіка, якого любиш?
— Погано — забути, хто ти є.
Запала тиша. Навіть годинник на стіні — той самий, з бронзовими стрілками, куплений ще у минулому столітті — наче завмер, боячись втрутитися. І ось тут, у цій глухій тиші, пролунав новий голос. Глухий, із хрипотою.
— Пані, а можна я теж скажу?
Всі здригнулися. У дверях кухні стояв дядько Олег — сусід знизу. Людина-головоломка: чи то колишній музикант, чи то колишній сантехнік, чи то колишній чоловік трьох жінок одночасно. Ніхто до ладу не знав. Але він завжди з’являвся в неочікувано, як персонаж, якого автор забув вчасно вивести з сюжету.
— Вибачте, я почув, — він розвів руками, в яких тримав наполовину порожню пляшку, — ви тут сперечаєтеся про долю жінки. А я вам ось що скажу: жоден чоловік, навіть найбагатший, не вартий того, щоб жінка відмовлялася від своєї роботи.
Галина Вікторівна зблідла:
— Хто вас сюди кликав?
— Ніхто. Але в мене стеля тече, я прийшов скаржитися, — він показав на пляму на своїй сорочці. — А тут, дивлюся, у вас театр. Ну, думаю, посиджу в залі.
Леся вперше за вечір усміхнулася. Цей чоловік, з безглуздою сивиною й очима, в яких жили одночасно втома й іронія, раптом став для неї союзником.
— Дякую, Олеже, — сказала вона тихо.
— Не дякуй, — він махнув рукою. — Я тричі одружений був. Усі три рази жінки поступалися заради мене чимось. Роботою, подругами, собою. А потім йшли від мене. Тож не раджу.
— Та що ви розумієте в сім’ї! — схопилася Галина Вікторівна. — Ви ж… — і вона осіклася, не знайшовши відповідного слова, щоб позначити чужого, непотрібного, але дуже настирливого свідка.
Костянтин тим часом мовчав. Обличчя його стало якимось тьмяним, наче фарби змило дощем. Він то дивився на матір, то на Лесю, і наче обирав, кого зрадити першим.
— Костю, — нарешті сказала Леся, і в її голосі продзвеніла сталь, — скажи чесно: якщо я продовжу працювати, це буде для тебе проблемою?
Наречений притиснув долоню до скроні, зітхнув і пробурмотів:
— Лесю… я просто хочу, щоб усе було… правильно.
— Правильно для кого? — різко спитала вона.
— Для нас, — втрутилася Галина Вікторівна. — Для сім’ї.
Але в цю мить Леся відчула, як усе в ній — і розум, і серце, і та сама гордість, яку вона звикла ховати — стало на повний зріст. Вечір, який починався з чаю і ввічливих посмішок, перетворювався на суд. І на лаві підсудних сиділа саме вона. Тільки от Леся раптом зрозуміла: вона зовсім не обвинувачена. Вона — єдина людина, у якої вистачить сил винести вирок.
— Я не буду вашою «правильною» невісткою, — сказала вона твердо. — І якщо це умова — бути зручною та покірною, то я йду.
Костянтин підвів голову:
— Що ти верзеш?
— Правду, Костю. Я не хочу перетворюватися на тінь твоєї матері.
Галина Вікторівна скочила, вдаривши долонею по столу:
— Ти невдячна дівка! Я ростила сина, берегла його, щоб він був щасливий, а ти…
— А я хочу, щоб щаслива була я, — перебила Леся.
Слова повисли в повітрі. Важкі, невідворотні, як вирок. Сусід Олег тихо свиснув і відступив до дверей. Костянтин опустив очі, наче вперше побачив, що його життя пішло не туди. А Галина Вікторівна… Вона мовчала. І це мовчання було важчим за крик. Леся розуміла: далі все зміниться. Але як саме — про це вона поки не знала.
— Ти ж розумієш, що спалила мости? — сусід Олег запитав з якимось лукавим співчуттям.
Леся вийшла до нього, загорнувшись у тонкий кардиган. У квартирі стало душно — надто багато слів, надто багато чужих голосів.
— Розумію, — сказала вона. — Але краще зараз, ніж потім, коли буде пізно.
Олег усміхнувся, струсив попіл:
— Пізно завжди приходить раптово. Але знаєш, ти смілива. Зазвичай жінки мовчать, терплять. А ти — раз! — і двері зачинила.
— Мені важко, — зізналася Леся.
— Важко — значить живеш.
Ніч видалася неспокійною. Вона переверталася в ліжку, слухала, як у трубах гримить вода, як за вікном гудуть рідкісні машини. Костя не телефонував. І це мовчання виявилося гучнішим за всі його слова.
Під ранок Леся заснула, але сон був рваний, тривожний. Їй снилося, ніби вона йде нескінченним коридором, а двері ліворуч і праворуч зачиняються одна за одною.
Уранці пролунав дзвінок. Вона подумала — Костя. Але на порозі стояла дівчина в яскравому пальті кольору вишні, з розкуйовдженим волоссям і очима, в яких жили зухвалість і байдужість до чужих правил.
— Привіт. Ти, мабуть, Леся?
— Так, а ви?..
— Аня. Двоюрідна сестра Кості.
Леся кліпнула: вперше чула, що в нареченого є двоюрідна сестра.
— Мені сказали, ти влаштувала сварку. Вирішила перевірити, чи правда ти така, як про тебе кажуть, — дівчина всміхнулася надто широко, але очі її залишалися холодними.
— Ну що ж, перевіряй, — відповіла Леся і відчинила двері.
На кухні вони сиділи, як старі знайомі, хоча кожна фраза була випробуванням.
— Знаєш, — сказала Аня, намотуючи волосся на палець, — я завжди вважала, що Костя — мамин синок. Ти перша, хто пішов проти цієї сімейки. І, чесно кажучи, я за тебе.
— Правда?
— Так. Я теж втекла від них. Моя мати — сестра Галини Вікторівни — така сама. Хотіла видати мене заміж за якогось «надійного» чоловіка з банку. Я втекла до Ужгорода, жила з художником, потім із барменом. Дурниці творила. Але знаєш, я хоч відчувала, що дихаю.
Леся слухала і розуміла: ось вона, ще одна жертва сімейних «цінностей».
— Ти правильно зробила, що відрізала, — продовжила Аня. — Але будь обережна. Ця сімейка мстива. Вони звикли, що все за їхніми правилами. Якщо хтось вибивається — потім мають проблем багато.
— Мстива? — Леся нахмурилася.
— Ага. Вони почнуть дзвонити твоїм батькам, колегам, можуть навіть на роботі грязі розвести. Ти їх не знаєш.
У цю мить задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Галина Вікторівна». Леся скинула дзвінок. Але телефон задзвонив знову. І знову.
— Бачиш? — усміхнулася Аня. — Це тільки початок.
День тягнувся довго. Леся намагалася працювати з дому, але в голові шумів чужий голос: «Ти повинна… Ти зобов’язана…»
Увечері зателефонувала мама.
— Лесенько, до нас приходила Галина Вікторівна. Сказала, що ти розірвала заручини. Це правда?
— Правда.
— Але чому? Ти ж любила Костю.
— Я і зараз його люблю. Але любити і жити за чужими правилами — різні речі.
— А якщо ти помиляєшся? — мама говорила обережно, але в її голосі чулося начторрденність.
— Краще помилятися на свободі, ніж прожити «правильно» в клітці, — відповіла Леся.
Увечері повернувся сусід Олег. Прийшов із гітарою.
— Думаю, тобі зараз потрібен не психолог, а трохи музики, — сказав він і вмостився просто на підлозі.
Він співав старі дворові пісні. Голос був хрипкий, гітара розстроєна, але в цих звуках було більше правди, ніж у всіх розмовах за останні дні.
— Олеже, — сказала Леся, коли він замовк, — як ви думаєте, я вчинила правильно?
Він подивився на неї серйозно, без звичної усмішки:
— Правильно і неправильно — це вигадали такі, як Галина Вікторівна. А в тебе є тільки твоє життя. І якщо ти його не відвоюєш — ніхто не відвоює.
Але наступного ранку ситуація стала ще важчою. Костя все-таки прийшов. Не сам — із матір’ю. Вони стояли в дверях, як прокурори.
— Ми прийшли миритися, — сказав Костянтин. — Але мир буде на умовах сім’ї.
Леся мовчки дивилася на них. І вперше зрозуміла: любові тут більше немає. Залишилася тільки боротьба за владу. Галина Вікторівна простягнула пакет із її ж весільною сукнею.
— Візьми. Може, передумаєш. Ще не пізно.
Леся взяла пакет. Розгорнула. Біла сукня, важка, чужа, як саван. І раптом, не думаючи, виставила її за двері.
— Я звільняюся, — відповіла Леся.
Костянтин зблід, мати схопилася за серце.
А Леся стояла і думала, що все тільки починається. Це був кінець весілля. Але початок її власної історії.
