— Ти мені простирадла крохмальні плямиш, артистка театрів! — кричала Ганна через паркан. — А ви, Ганно Петрівно, душите мою естетику своїм запахом гною та вередливістю! — відповідала Софія, поправляючи солом’яний капелюшок.
Протистояння між Ганною та Софією розпочалася тридцять два роки тому, у сонячний вівторок, який мав стати днем оновлення. Петро, покійний чоловік Ганни, вирішив замінити старий перекошений пліт на добротний паркан із дубових дощок. Він копав ями для стовпів, вимірюючи все «на око», як звик робити в лісі.
— Петре, зупинися! — почувся пронизливий голос Софії Марківни, яка вилетіла з хати, озброєна залізною рулеткою та кадастровим планом 1984 року. — Ти що робиш, іроде? Ти ж заліз на мій квітник! Тут рівно десять сантиметрів моєї законної землі!
— Та які там сантиметри, Марківно? — відмахнувся Петро. — Глянь, паркан рівно йде, по ниточці!
— По твоїй ниточці, а не по закону! — верещала Софія. — Ганно! Втихомир свого загарбника, бо я викличу поліцію, сільраду і міжнародний трибунал!
Ганна Петрівна, яка саме виносила відро з помиями, зупинилася, вперла руки в боки і видала фразу, що стала початком тридцятирічної облоги:
— Твої десять сантиметрів, Софійко, — це курячий сміх. Але якщо тобі так хочеться судитися за клаптик пилу, то знай: відсьогодні цей паркан — це стіна між нами. І не дай Боже твоїм котам хоч хвостом махнути на моїй половині!
З того дня дубові дошки стали державним кордоном. Ганна щоранку виходила на «інспекцію». Вона не просто полола грядки, вона патрулювала лінію розмежування. Якщо хоч одна гілочка розкішних англійських троянд Софії перетинала повітряний простір над парканом Ганни, та нещадно відтинала її секатором.
— Софіє! Забирай свій віник! — кричала Ганна, перекидаючи обрізану гілку назад. — Не сміти на моїй стерильній території! У мене тут картопля елітна, їй твої буржуазні аромати тільки шкодять!
— Ви — варвар, Ганно Петрівно! — відповідала Софія, змахуючи сльозу з обличчя. — Це не віник, це «Девід Остін»! У вас замість душі — кочерга, а замість серця — суханий корінь хрону!
У відповідь Софія Марківна вмикала на повну гучність класичну музику — зазвичай «Реквієм» Моцарта або щось дуже експресивне від Вагнера — знаючи, що Ганна, вихована на частушках і звуках бензопили, сприймає це як особисту катування. Більше того, Софія навмисно обприскувала свої квіти водою саме тоді, коли вітер дув у бік сусідки, щоб дрібні бризки летіли на білосніжні, викрохмалені простирадла, які Ганна вивішувала на мотузках.
Вони знали одна про одну все. Ганна знала, що у Софії в четвер закінчуються таблетки від тиску. Софія знала, що Ганна плаче ночами в подушку на річницю смерті Петра. Але вони ніколи не використовували це знання для співчуття. Це була розвідка. Кожна чекала, що інша першою «зламається» і попросить допомоги.
Тієї весни природа вирішила поставити крапку в їхніх суперечках. Річка, що зазвичай була мирним потічком за городами, через різке танення снігів у горах перетворилася на ревуче чудовисько. Вода прийшла о другій годині ночі.
Ганна Петрівна прокинулася від дивного звуку — ніби хтось лизав поріг її хати. Вона опустила ноги з ліжка і миттєво відсмикнула їх: підлога була вкрита крижаною водою.
— Господи помилуй… — прошепотіла вона, кидаючись до вікна.
У світлі повного місяця вона побачила апокаліпсис. Її ідеальний город, де кожна цибулинка сиділа на своєму місці, зник під брудною рідиною. Але погляд Ганни мимоволі перемістився ліворуч. Будинок Софії стояв у низині. Там вода вже сягала віконних рам.
— Софія! — закричала Ганна, вискакуючи на веранду. — Софійко, ти жива?!
Відповіді не було. Тільки шум води і тріск поламаних дерев. Ганна, не роздумуючи, взула високі рибальські чоботи чоловіка, накинула стару куфайку і схопила важку сокиру. Долаючи опір течії, вона побрела до того самого клятого паркану. Вода тиснула, намагаючись збити її з ніг, але Ганна була міцною жінкою.
Вона побачила Софію на веранді її хати. Та стояла на кухонному столі, який вже почав плавати. У руках Софія притискала старий чемоданчик і кота, який несамовито нявчав. Очі жінки були розширені від жаху, вона навіть не кричала — вона заціпеніла.
— Злізай, Марківно! Руки давай! — кричала Ганна. — Я не можу… Ганно, мої книги… моє піаніно… воно ж під водою! — Софія заридала, втрачаючи рівновагу.
Ганна зрозуміла, що хвіртка, через яку вони колись ходили одна до одної (ще до суперечки за десять сантиметрів), тепер забита річковим сміттям та мулом. Відчинити її було неможливо.
Ганна Петрівна подивилася на дубовий паркан. Петро ставив його «на віки». Кожна дошка була прибита з любов’ю і злістю на сусідку. Це був ідол їхньої ворожнечі.
— Та гори воно синім полум’ям! — вигукнула Ганна і замахнулася сокирою. Перший удар відгукнувся болем у плечах. Другий — розщепив суху деревину. Вона била з такою люттю, ніби трощила не паркан, а власну самотність і тридцять років дурості. Тріски летіли у брудну воду. Десять сантиметрів, двадцять, метр… Вона прорубала широкий прохід у «священному кордоні».
Вона схопила Софію за руку, буквально зняла її зі столу і потягла за собою. Софія була легкою, як пташка, вона лише міцніше притискала до себе чемоданчик. Коли вони дісталися хати Ганни, яка була на пагорбі, обидві були мокрі до нитки і сині від холоду.
Ганна затягла сусідку на горище, бо вода вже заходила в кімнати. Вона розтерла Софію горілкою, загорнула в три ковдри і примусила випити стакан гарячого чаю з малиною.
— Ти свій паркан розрубала… — тихо промовила Софія, дивлячись у темряву. — Свій ідеальний дубовий паркан. Сокирою…
— Та замовкни ти вже, — буркнула Ганна, ховаючи тремтячі руки. — Новий поставимо. Чи не поставимо. Побачимо. Пей чай, артистка, бо запалення легень отримаєш, хто мене тоді дратуватиме своїм Бахом?
Коли через три дні вода нарешті пішла, двір представляв собою жахливе видовище. Сад Софії був похований під товстим шаром сірого мулу. Її вишукані троянди стирчали з бруду, як поламані пальці. Але найгірше було в хаті: вода зіпсувала підлогу, меблі та частину її дорогоцінної бібліотеки.
Ганна Петрівна стояла біля пролому в паркані. До неї підійшла Софія. Вона була без капелюшка, волосся розтріпане, але погляд… погляд був іншим.
— Ганно, — Софія простягнула їй той самий чемоданчик, який рятувала. — Тут немає золота. Тут фотографії мого сина, який поїхав до Канади і не дзвонить уже п’ять років. І листи моєї мами. Це все, що в мене залишилося справжнього. Дякую, що врятувала це.
Ганна відвернулася, вдаючи, що дуже уважно розглядає пошкоджену дошку. — Ти, Марківно, мені тут драми не розводь. У мене вся картопля згнила, от де трагедія. Їсти що будемо взимку? Твої листи?
— Я маю заощадження, Ганно. Ми купимо картоплю. Разом.
У цей момент до двору під’їхав позашляховик. З нього вийшов Степан, син Ганни. Він привіз інструменти, дошки та нову сітку-рабицю.
— Ну що, мамо, — сказав він, оцінюючи масштаби руйнування. — Бачу, паркан ваш не витримав стихії. Зараз я поставлю новий, бетонний фундамент заллємо, щоб жоден сантиметр не загубився. Де там твоя рулетка, Софіє Марківно? Давайте відміряти.
Ганна Петрівна подивилася на сина, потім на Софію, яка зіщулилася від згадки про рулетку. Вона побачила порожній простір між хатами. Там було світло. Там було видно небо.
— Не треба паркану, Степане, — раптом сказала Ганна. Голос її був твердим. — Як це не треба? — Степан аж присів від здивування. — Ви ж за ці десять сантиметрів ледь не стрілялися! Я вже й дошки купив, і стовпи замовив…
— Дошки використаєш, щоб Софії підлогу перестелити, — Ганна кивнула в бік сусідської хати. — А замість паркану… зроби одну низьку огорожу для квітів. Щоб кури не заходили. А межу… межу ми з Софією Марківною самі проведемо.
Наступні два місяці село спостерігало за дивом, яке місцеві назвали «Великим замиренням». Ганна Петрівна, яка раніше не підходила до квітів ближче, ніж з сапкою, тепер під керівництвом Софії вчилася розрізняти сорти півоній. Софія Марківна, у свою чергу, наділа старі штани Ганни і допомагала чистити погріб, не боячись забруднити свої «манікюрні ручки».
— Слухай, Марківно, — Ганна витирала піт із чола, сидячи на лавці біля того місця, де колись стояв паркан. — А я ж тоді, в дев’яностому, спеціально ті дошки на твою сторону хилила. Щоб показати, хто в лісі господар. Петро мій казав: «Ганно, ми ж залізаємо на чуже». А я йому: «Пиляй, Петре, вона бібліотекарка, вона тільки в книжках смілива».
Софія тихо засміялася, розливаючи холодний компот. — А я, Ганнусю, рулетку підпиляла. На три сантиметри. Спеціально, щоб у мене «завжди було більше». Мені було так самотньо в цій порожній хаті, що ця боротьба з тобою була моїм єдиним способом відчувати, що я ще комусь потрібна. Навіть якщо це потреба мене ненавидіти.
Вони подивилися одна на одну. Дві жінки, які витратили кращі роки життя на охорону десяти сантиметрів пилу, коли поруч був живий чоловік, з яким можна було просто випити чаю.
Через рік Степан, приїхавши в гості, не впізнав материне обійстя. Між будинками не було жодної стіни. Тільки рівна зелена трава і довга, нескінченна клумба, де чорнобривці Ганни мирно перепліталися з вишуканими ліліями Софії. Це була найгарніша межа в світі — межа, яка не розділяла, а з’єднувала.
Вони тепер щовечора пили чай на спільній веранді. Софія читала вголос французьку поезію, а Ганна, хоч і бурчала для вигляду, що «нічого не розуміє в цих римах», насправді засинала під мелодійний голос сусідки з посмішкою на обличчі.
— Слухай, Ганно, — сказала якось Софія, закриваючи книгу. — А де ж тепер ті десять сантиметрів моєї землі? Куди вони поділися?
Ганна Петрівна подивилася на свої натруджені руки, потім на квітучий сад. — Вони тепер скрізь, Софійко. Вони в кожній квітці, яку ми разом полили. Там, де закінчується паркан, починається людяність. А на десяти сантиметрах кохання не побудуєш — там можна тільки могилу для власної душі викопати. Добре, що ми встигли з неї вилізти.
Степан стояв біля машини і дивився на них. Він зрозумів, що його мати нарешті стала щасливою. Бо виявилося, що найбільша власність людини — це не земля, а серце сусіда, яке б’ється в унісон з твоїм за вечірнім чаєм.
