«Ти можеш мати дітей, але тобі не дають народити!» — сказала знахарка, яка прийшла до мого будинку серед ночі…
Три тихі удари у двері, коротка пауза — і ще три. Оксана різко сіла на ліжку. Той, хто стукав, не поспішав і не намагався розбудити сусідів. Здавалося, він точно знав, що вона не спить і зараз підійде.
За вікнами гуділа річка, яка вийшла з берегів. Вода вже дісталася лазні, старий міст знесло, а електрика зникла ще ввечері. Степан другу добу чергував біля греблі. Оксана залишалася сама в темному будинку, відрізаному від звичного світу. Вона прислухалася, сподіваючись розрізнити знайомі кроки чи голос чоловіка, але чула тільки воду.
Стук повторився в тому самому розміреному ритмі. Оксана намацала халат, запалила гасову лампу й вийшла до сіней. Полум’я здригнулося, тіні ковзнули по стінах. Коли вночі трапляється біда, у двері гатять відчайдушно. А тут людина терпляче чекала, ніби принесла звістку, з якою не можна було піти назад.
— Оксано Григорівно, відчини, — пролунав старечий голос із хрипотою. — Поговорити треба, до світанку.
Вона завмерла, притиснувши лампу до грудей. Так її називали тільки в школі. У селі вона була Ксюшею, Оксаною, Степановою дружиною. На залитому водою ґанку хлюпнула вода, але незнайомка не відступила й не попросила пустити її погрітися.
Потім жінка назвала своє ім’я: Євдокія Матвіївна. Оксана мимоволі наблизилася до дверей. Про стару знахарку тут говорили пошепки. Одні таємно ходили до неї по трави, інші хрестилися від самого її імені. Її хата стояла в лісі, за сім кілометрів звідси, а тепер дорогу до неї затопило.
Оксана підняла лампу вище, ніби могла розгледіти гостю крізь дошки. Старенька подолала цей шлях уночі, під час повені, заради розмови з нею. Від цього ставало ще страшніше. Дев’ять років Оксана чекала зовсім інших слів: від лікарів, після чергового обстеження, після чергової марної надії. Але щоразу чула одне й те саме — треба змиритися.
Вона поклала долоню на холодну дверну ручку. За порогом стихло хлюпання.
Євдокія знову заговорила — чітко, без найменшого сумніву, і Оксана завмерла, так і не встигнувши відсунути засув:
— Ти можеш мати дітей, але тобі не дають народити!
— Хто не дає? — запитала Оксана.
— Твій чоловік. Сам просив, щоб ти залишалася при ньому. Зробили йому, як він хотів.
Оксана опустила лампу. Жовте світло впало на поріг, на її босі щиколотки, на моток мотузки біля стіни. Ідучи на греблю, Степан поклав його поруч із чоботами й наказав не прибирати. Тоді вода ще не дісталася нижніх городів.
— Степан? Ви про мого Степана говорите?
— Іншого в тебе немає.
У відповіді не було ні злості, ні торжества. Старенька говорила втомлено, як говорять про давню чужу помилку, яку тепер доведеться виправляти.
— Хоч підніміться. Ви ж стоїте у воді.
— Мені й тут добре. Ти слухай.
Оксана подивилася їй за спину. За хвірткою нічого не можна було розгледіти. Ліхтар на стовпі не горів, зникли й рідкісні вогники будинків за річкою. У темряві поскрипувало дерево. Мабуть, городом тягнуло дошки або чийсь паркан.
— Він до вас ходив?
— До мене. Не хлопчик уже був, розумів, чого просить. Хотів, щоб ти нікуди від нього не поділася. Щоб завжди до нього поверталася.
— Навіщо для цього… — Оксана не договорила. Їй стало соромно за саме запитання. Вона стояла вночі перед незнайомою жінкою й уже намагалася зрозуміти, як влаштоване чаклунство, наче це була така сама неприємна, але звична річ, як чергове направлення на обстеження.
— У бездітної одна турбота, — сказала Євдокія. — А в тієї, що народить, усе життя піде інакше. Він це розумів.
Із будинку потягнуло холодом. Оксана щільніше запахнула халат.
Останніми роками вони зі Степаном майже перестали говорити про дітей. Він запитував, коли їй їхати до районного центру, чи потрібна машина, скільки взяти грошей. Вона відповідала так само коротко. Раніше він сидів із нею в лікарняних коридорах, жартував, приносив із буфету несмачні пиріжки. Потім дедалі частіше знаходилися справи, від яких не можна було відійти. Востаннє Оксана повернулася пізно, застала його за ремонтом насосної станції й кілька хвилин простояла поруч, перш ніж він витер руки й запитав, що сказали лікарі.
Тепер вона згадала це з такою образою, наче повернулася з тієї поїздки лише годину тому.
— Він теж хотів дитину.
— Тобі казав.
— Не тільки казав.
Євдокія трохи нахилила голову. Оксана чекала, що та почне сперечатися, наводити докази, але старенька мовчала. І тепер Оксані довелося самій перебирати в пам’яті роки, шукати, за що вхопитися. Степан, який розглядав маленький велосипед біля магазину. Степан із сусідським немовлям на руках — незграбний, нерухомий, боявся поворухнутися. Степан, який якось роздратовано кинув: «Скільки можна ходити по одному й тому самому колу?»
— Чому ви прийшли лише тепер?
— Мій дім вода забирає. Усього із собою не понесеш. Є дещо, що треба залишити.
— І що я маю зробити?
— До лазні дійти. Під полицею біля дальньої стіни піднімеш дошку. Там твоє зав’язане. Розв’яжеш власними руками, поки вода стоїть під будинком. Вода піде — знову не підступишся.
Оксана мимоволі повернулася в бік городу. Лазні не було видно. Ще ввечері вона розрізняла білу стіну й верхню половину дверей, а тепер темрява зрівняла все.
— Там же води скільки!
— Проведу. Знаю, де мілко.
— Ви ж не місцева.
— Воду я знаю, — відповіла старенька.
Оксана поставила лампу на лаву. Треба було зателефонувати Степанові. Вона навіть зробила крок до будинку, але Євдокія заговорила їй услід:
— Лізою ти її назвала.
Оксана зупинилася.
— Що?
— Свою дівчинку. Лізонькою. Просила: «Дай нам Лізоньку, я все віддам». Забула?
У сінях стало чути, як потріскує ґніт.
Чотири роки тому, після чергової поїздки до лікарні, Оксана не пішла додому від автобусної зупинки. Спустилася до старих кладок, де влітку полоскали доріжки, й просиділа там до темряви. Степан того дня працював. Ніхто не знав, де вона була. Вона плакала, схилившись майже до самої води, й говорила те, чого не дозволяла собі ні вдома, ні перед лікарями. Про дівчинку. Про ім’я, яке чомусь уже кілька місяців жило в її голові. Про те, що більше нічого не проситиме.
Оксана пам’ятала ті слова. Навіть те, як важко було вимовляти їх, коли перехопило горло.
— Ви там були?
— Чула.
— Де?
Євдокія простягнула руку. Рукав пальта закривав долоню.
— Ходімо, доню. Скоро світатиме.
Оксана подивилася на ту руку й раптом відчула, як сильно втомилася. Навіть від власної обережності. Від необхідності щоразу бути розсудливою, не сподіватися завчасно, не плакати перед чужими людьми. Тут їй обіцяли не чекати. Тут казали, що треба пройти через власний город, підняти знайому дошку й щось зробити самій.
Вона намацала ногою чобіт, але замість того, щоб узутися, усе-таки повернулася до спальні по телефон. Мережа зникла ще ввечері. Оксана спробувала зателефонувати Степанові, почекала, поки згасне напис про з’єднання, і постояла біля вікна, піднявши телефон. Нічого не змінилося.
Коли вона повернулася, Євдокія стояла на тому самому місці.
— Не відповідає? Він тобі зараз не помічник.
— Немає зв’язку.
— І добре. Менше заважатимуть.
Оксана сіла на край лави й натягнула перший чобіт. Під халатом на ній була тонка нічна сорочка. Треба було хоча б одягнути штани, взяти куртку. До лазні — менше двадцяти кроків, але вона раптом дуже виразно уявила холодну воду вище халяв.
— Що він вам приніс? — запитала вона, не підводячи голови.
— Твою річ. Без речі такого не зробиш.
— Яку?
— Ту, що носила при тілі.
Оксана перестала натягувати другий чобіт.
У школі в неї був хлопець, який, не вивчивши уроку, завжди чекав на підказку у запитанні. Вона починала фразу, а він упевнено підхоплював останнє слово. Тепер вона почула ту саму готовність. Старенька нічого не назвала сама.
— Білу хустку? Ту, в якій я вінчалася?
— Її, голубонько. На шовку міцніше тримається.
Оксана повільно випросталася.
— Я не вінчалася.
Євдокія не відповіла. Вода тихо вдарила об сходинку.
— Та й такої хустки в мене ніколи не було.
— Значить, він мені так сказав.
— Але річ мала бути моєю. Ви ж самі щойно сказали.
Старенька підняла обличчя. Тепер світло падало їй просто в очі, і вона більше не мружилася.
— Будеш вгадувати чи народжувати? Тобі ж допомогти прийшли.
Оксана витягла ногу з чобота. Їй хотілося негайно грюкнути дверима, але слідом за страхом прийшла жалість: перед нею стояла літня людина, промокла, можливо, замерзла настільки, що втратила здоровий глузд.
— Я до лазні не піду. Заходьте. Посидите тут, дочекаємося човна.
— Час змарнуєш.
— Я нікуди з вами не піду.
— А Лізоньку залишиш?
Оксана взялася за двері. Старенька не підвелася, не спробувала притримати стулку. Лише дивилася знизу, і на її обличчі з’явився такий терплячий, майже лагідний вираз, що Оксана із силою зачинила двері й засунула засув.
Деякий час надворі було тихо. Вона стояла, притиснувши долоню до дощок, і відчувала, як калатає серце.
А потім заплакала дитина.
Тоненько, із захлинанням на вдиху. Звук долинав із боку лазні.
Оксана відняла руку від дверей. Плач стих, почувся шелест, ніби хтось провів мокрою долонькою по стіні.
— Мамо, холодно.
Вона заплющила очі.
Дитини в неї не було. У лазні ніхто не міг називати її мамою. Треба було повторити це хоча б раз, але думка не трималася в голові. Замість неї виник страшний, простий сумнів: а раптом там справді хтось є? Якщо старенька привела дівчинку й залишила у воді?
Оксана кинулася на кухню. Звідси було видно город. Вона відсунула фіранку, піднесла лампу до шибки й побачила лише власне зблідле обличчя. Довелося поставити лампу на підлогу й відчинити кватирку.
— Хто там? — крикнула вона. — Як тебе звати?
— Мамо, забери мене.
— Ти з бабусею прийшла? Де вона?
У відповідь пролунали три удари. Пауза. Ще три.
Оксана відсахнулася. Стукали у двері сіней, але дитячий голос і далі долинав від лазні.
— Оксано Григорівно, відчини.
Слова були ті самі. Навіть коротка пауза після по батькові повторилася. Тільки тепер їх промовила дитина.
Вона зачинила кватирку. Засув не потрапляв у паз, і довелося притримати тремтливу руку другою.
Із спальні Оксана принесла штани й светр. Одягалася стоячи, двічі заплутавшись у рукавах. Потім дістала із шафи сумку, поклала туди документи, телефон і папку з результатами обстежень. Папка не вміщалася й заважала застебнути блискавку. Вона витягла її, розправила загнутий кут і поклала зверху.
Надворі й далі плакали. Іноді плач припинявся, і тоді Оксана прислухалася ще болісніше, ніж раніше.
Вона вже наділа куртку, коли біля будинку так сильно хлюпнуло, ніби у воду впало щось важке.
— Ксюшо!
Вона відразу впізнала Степана, але все одно не поворухнулася. Стояла посеред кухні із сумкою в руці.
— Ксюшо, ти вдома? Відгукнися!
Голос долинав з-за рогу будинку. Оксана підбігла до вікна, підняла лампу. Внизу майнула рука, вчепилася в край обшивки й зісковзнула.
— Степане?
— Не виходь! Ґанок підмило. Стій там!
Він з’явився у смузі світла. Вода доходила йому до грудей, а часом піднімалася до підборіддя. Степан намагався розвернутися до стіни, але течія притискала його боком. Однією рукою він тримався за щось під водою.
Оксана кинулася до сіней, але не до дверей. Схопила моток мотузки. Кінець зачепився за чобіт і потягнув його за собою. Вона вирвала мотузку, обкрутила її навколо товстої стійки, на якій трималася балка сіней, і зав’язала так, як уміла, перевіривши вузол усією своєю вагою.
— Ксюшо, не виходь! — знову крикнув Степан.
— Я тут! Біля вікна!
Кухонна рама давно розбухла. Влітку Степан збирався її підстругати, але потім відклав. Оксана смикнула за обидві ручки, вдарила долонею по нижньому краю. Рама піддалася з тріском. В обличчя війнуло річковою водою, сирою деревиною та землею.
Вона кинула кінець мотузки. Той упав надто далеко від стіни. Степан потягнувся, і течія відразу розвернула його.
— Не тягнися! Зачекай!
Оксана вибрала мотузку назад. Знизу, зовсім близько, пролунав голос:
— Степане, я тут. Іди до мене.
Це був її голос.
Вона завмерла, тримаючи мокрий кінець обома руками. Сама вона зараз мовчала.
Біля того місця, де раніше починалися сходинки, стояла Євдокія. Вода піднялася їй майже до пояса. Старенька дивилася повз вікно, на Степана, і ледь ворушила губами.
— Я тут, Степане. Допоможи мені.
Оксана не закричала. Страх на мить став таким сильним, що на крик забракло повітря. Вона лише ще раз кинула мотузку, тепер ближче до чоловіка, і швидко заговорила, намагаючись, щоб він почув кожне слово:
— Степане, дивись на лампу. Я на кухні. Мотузка праворуч від тебе. Візьми правою рукою.
Він повернув голову. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім пальці зімкнулися на мотузці.
— Тримає? — прохрипів він.
— До стійки прив’язала.
— Відійди трохи від вікна.
Оксана відступила, не випускаючи мотузки, хоча розуміла, що зараз утримує його не вона. Степан підтягнувся, намацав ногами стіну. З води виринуло його плече. Він не міг одразу дотягнутися до підвіконня, зісковзував і важко дихав.
Старенька підняла обличчя до Оксани.
— Мамо, — попросила вона дитячим голосом. — А мене?
Оксана вчепилася в край підвіконня. Їй хотілося подивитися вниз і ще раз переконатися, що там немає дитини. Вона змусила себе стежити за рукою Степана. Коли він зміг зачепитися ліктем за раму, схопила його за комір куртки й потягнула. Він допомагав собі другою рукою, вилаявся від болю й нарешті перевалився всередину.
Вони обоє впали на кухонну підлогу. Під Степаном швидко розтікалася калюжа.
— Ногу, — видихнув він. — Витягни ногу.
Оксана підвелася навколішки й допомогла йому протягнути крізь вікно чобіт, який зачепився. Потім зачинила раму. Щільно закрити її вже не вдавалося, тож вона притиснула стулки стільцем.
Степан сидів біля стіни, кашляв і ніяк не міг розстебнути куртку. Оксана опустилася поруч, відвела його руки й сама впоралася з ґудзиками.
— Як ти там опинився? — запитала вона.
Він подивився на неї з таким здивуванням, ніби запитання було безглуздим.
— Ти ж кликала.
Оксана не відповіла.
— Човен біля верхньої хвіртки залишив. Ішов до сіней, почув тебе біля лазні. Ти кричала, що не можеш вийти. Я й… — Він провів долонею по мокрому обличчю. — Там стежку змило. Зробив крок — і провалився.
За дверима знову постукали. Три рази, а потім ще три.
Степан різко повернув голову.
— Там хтось є?
— Не відчиняй.
Він спробував підвестися, але Оксана втримала його за рукав.
— Вислухай мене. Будь ласка. Там не людина.
Він подивився на її руку, потім на обличчя. Знадвору тихо заплакали.
Оксана побачила, як змінився його вираз.
— Дитина?
— Це вона. Я бачила. Степане, вона твоїм… моїм голосом кликала тебе. Просто біля вікна стояла й кликала.
Він так і залишився сидіти.
Оксана принесла йому сухий одяг. Поки він перевдягався, вона розповіла про Євдокію, про вузол під дошкою, про білу хустку. Про Лізу спочатку не змогла. Довелося зупинитися, перевести подих і почати цю частину спочатку.
Степан слухав, опустивши голову. Мокрі шкарпетки лежали біля його ніг. Одну він машинально вивернув, наче збирався викрутити, але так і тримав у руці.
— Ти повірила, що я це з тобою зробив?
Оксана подивилася на нього.
— Коли вона назвала ім’я… Я не знала, що й думати.
— А про мене ти знала?
Вона відвела погляд. Запитання було справедливим, і від цього ставало ще важче.
— Я повірила, — нарешті сказала вона. — На якийсь час повірила.
Степан кинув шкарпетку до мокрого одягу. Кілька секунд вони мовчали.
— Я чув тебе біля лазні, — промовив він. — Ти говорила точнісінько як зараз. Я навіть спочатку не подумав підійти до вікна.
Він надів суху сорочку й почав застібати її, пропускаючи ґудзики. Оксана хотіла поправити, але він упорався сам.
Дитячий плач змінився тихим покликом:
— Оксано Григорівно…
Вона затулила вуха долонями. Степан підвівся, трохи постояв, тримаючись за стіл, і обережно визирнув в інше вікно.
— Човен на місці. До нього дістанемося через веранду. Там вище, звідти я й прийшов.
— Зараз?
— Зараз. Поки ще можемо.
Оксана кивнула й узяла сумку. Папка знову вислизнула, кілька аркушів упали на підлогу. Вона поспіхом зібрала їх. Один устиг намокнути з краю. На ньому розпливалася синя печатка, і Оксана раптом заплакала — зло, беззвучно, притискаючи аркуш до светра.
Степан нахилився по прозорий файл, якого вона не помітила біля стільця.
— Давай сюди. Я понесу.
Вона віддала йому папку. Нічого не хотілося говорити. Ані про те, що дитина їм досі потрібна, ані про те, як страшно було почути слово «мамо» й зрозуміти, що воно звернене до неї.
Через вікно веранди Степан спочатку передав сумку. Потім вибрався сам. Тут вода стояла нижче колін і майже не текла: її стримували будинок і густий ряд кущів біля паркану. Він перевіряв ногою кожен крок, перш ніж дозволяв Оксані рухатися слідом.
Коли вони дісталися човна, з боку ґанку пролунав голос Євдокії:
— Залишиш мене тут? Я ж заради тебе крізь воду йшла.
Оксана вхопилася за борт. Човен хитнувся, і Степан наказав їй не поспішати.
— Доню, — покликали з темряви. — До світанку ще можна.
Оксана сіла на лаву. Під ногами перекочувалася порожня пластикова пляшка. Вона підняла її, засунула під лаву й узялася обома руками за борти, щоб вони перестали тремтіти.
Степан відв’язав човен. Довго не вдавалося розвернути його між кущами й парканом. Весло чіплялося за дріт, під днищем шкребло. Оксана тримала лампу низько, освітлюючи воду перед носом човна.
Коли будинок залишився позаду, звідти закричали. Спочатку дитина, потім старенька, а потім сама Оксана. Голоси перекривали один одного, кликали Степана, просили повернутися. Він різко смикнув веслом, і човен хитнуло.
— Тут глибше, — сказала Оксана. — Візьми лівіше. Там була канава.
Він послухався. Вони обоє дивилися вперед.
Небо поступово сіріло. На воді проступили дахи сараїв, повалені дерева, чиїсь ворота, що застрягли між стовпами. За поворотом з’явилося світло. На високій ділянці дороги стояла вантажівка, біля неї рухалися люди в дощовиках. Хтось помітив човен і пішов назустріч із ліхтарем.
Голосів більше не було чути.
До школи їх доправили разом із літнім подружжям і двома жінками із сумками. Оксана сиділа в кузові поруч зі Степаном і тримала папку на колінах. Іноді їй здавалося, що крізь шум двигуна хтось її кличе. Вона підводила голову, прислухалася. Степан нічого не питав, лише теж обертався.
У шкільному коридорі пахло мокрим одягом. На підвіконнях лежали чужі шапки й рукавички. Біля їдальні поставили стіл, за яким записували прибулих. Оксана впізнала завгоспа, вчительку молодших класів, жінку із сільради. Усі були заклопотані, і через це знайомі обличчя здавалися незвично чужими.
— Із верхньої вулиці людей привозили? — запитала вона, поки Степан розмовляв із чоловіком, який приймав човни.
— Ще вчора. Зараз нижню вулицю вивозять. А тобі хто потрібен?
— Євдокія Матвіївна.
Жінка із сільради підняла очі.
— У п’ятому кабінеті. Тільки вона сердита, усю ніч нікому спати не давала. Усе додому збиралася.
Оксана не відразу зрушила з місця.
— Вона всю ніч була тут?
— Із вечора. Я сама її влаштовувала. А що сталося?
— Мені треба поговорити.
У п’ятому кабінеті між партами поставили розкладачки. На одній сиділа маленька старенька в шерстяній кофті й намагалася просунути ногу у валянок. Темне пальто висіло на спинці стільця, поруч лежала знайома хустка.
Оксана зупинилася у дверях.
Те саме обличчя. Ті самі складки біля рота. Тільки ця жінка важко дихала від незручного руху й сердилася на власну неслухняну ногу.
— Чого стала? — запитала вона. — Допоможи, якщо руки вільні.
Оксана підійшла, присіла навпочіпки й притримала валянок. Старенька сперлася на її плече. Долоня була сухою, теплою, важкою.
— Ви вночі виходили зі школи?
— Куди я звідси піду? Двері в кінці коридору покажуть, а потім шукай дорогу назад. Усю ніч лампочки горять, нічого не розбереш.
Оксана обережно вивільнила плече.
— Ви мене знаєте?
Євдокія придивилася.
— Учителька? Може, й бачила. Ти скажи, чого тобі треба.
Усе, про що Оксана приготувалася запитати, переплуталося. Вона стояла перед старенькою й бачила, як та розтирає коліно, як озирається, шукаючи другий валянок. Хотілося вимагати пояснень, змусити її повторити хоча б одне з нічних слів. Але жінка дивилася на неї зі звичайним, трохи роздратованим очікуванням.
— У мене немає дітей, — сказала Оксана. — Уже дев’ять років.
Євдокія перестала розтирати коліно.
— Таке буває.
— Ви можете знати… Чи можна це виправити?
Старенька довго дивилася на неї. Потім похитала головою.
— Звідки мені знати, доню? Я тебе вперше бачу.
Оксана опустила очі. Вона все ще чекала на продовження. На умови, обіцянки, упевнене пояснення, чому стільки років нічого не виходило. Євдокія мовчала.
— Дякую, — сказала Оксана й вийшла.
Степан чекав біля реєстраційного столу. На ньому була чужа суха куртка, закоротка в рукавах. Він помітив Оксану, хотів щось запитати, але подивився їй в обличчя й посунувся, звільняючи місце поруч.
Жінка із сільради знайшла потрібний рядок.
— Адресу записала. Тепер скільки вас прибуло?
Оксана поклала папку на край столу.
— Двоє, — сказала вона. — Я і чоловік.
Оксана згодом наважилася розповісти цю історію Євдокії Матвіївні. Але збагнути, що то за нечисть приходила до її дому тієї ночі, не могла. Мабуть, місцева відьма намагалася врятуватися.
