— Тату, ти взагалі себе чуєш? Ти серйозно зібрався віддати шліфмашину дядькові Колі? Це ж твій інструмент! Ти про нього мріяв і працював на ньому багато років! — Аліна стояла на ґанку, стискаючи косяк дверей так, ніби він був для неї єдиною опорою.
Її обличчя, зазвичай м’яке та усміхнене, наразі виглядало обуреним.
Федір Володимирович, високий, трохи сутулий чоловік із сивиною у густому волоссі, не обернувся. Він повільно, з якимось урочистим сумом, провів пальцями по відполірованій дерев’яній ручці рубанка.
— Це не «дяді Колі», Аліночко. Це моєму братові, а братові треба допомагати. У нього ремонт, а нормального інструменту немає. Купить якусь дешеву дрібницю — буде проблеми потім мати.
— Нехай відразу купує нормальний! — голос Аліни здригнувся. — Це ж твій робочий інструмент, пам’ять! Ти ним всю дачу побудував!
З дому вийшла Світлана Анатоліївна. Жінка з втомленим, але твердим обличчям витерла руки рушником. Її погляд ковзнув по розкладених у дворі інструментах, а потім зупинився на чоловікові та дочці. У її очах читалася втома.
— Федоре, Аліна має рацію. Навіщо це? Нарешті купили нормальну машину, організували гараж, розклали все по поличках. Ідилію, захотів порушити?
Федір Володимирович нарешті підняв на дружину й доньку очі. У його погляді не було образи. Було щось відсторонене, театрально-сумне, ніби він грав роль мудрого патріарха з якогось фільму.
— Яка ідилія, Свєто? Я нічого не порушую, я… ділюся. Справжнє багатство не в речах, а у добрих справах. У пам’яті, яку ти залишиш.
— Яку пам’ять? Пам’ять про те, що ти все роздав і пішов на той світ у майці? — Світлана Анатоліївна кинула рушник на поручні ґанку. — Родичам все, родичам. А вони останні пару років лише свої проблеми й розв’язували. А ми збирали гроші. Ми з тобою на двох роботах працювали, Аліна підробляла під час сесії. Це ж наша спільна праця! І так взяти й все роздати!
— Саме тому я й маю право розпоряджатися цим! — голос Федора Володимировича задзвенів, вперше з’явилися нотки роздратування. — Я глава сім’ї й хочу, щоб про мене згадували з теплом.
— Тату, ти дуже добрий і щедрий. Возив нас у Туреччину, платив за моє навчання в інституті, мамі шубу купив, — відповіла Аліна. — Це нормальне життя! А це… — вона махнула рукою на інструменти, — це показуха! Ти хочеш, щоб тебе хвалили. Зараз подзвониш дядькові Миколі, він п’ять хвилин поїть тебе чаєм, десять хвилин розказує, який ти чудовий, а ти потім місяць ходиш й світишся. Ціна цьому світінню — твій інструмент. А завтра що? Мотоцикл віддаси?
Федір Володимирович задумався. Він справді про це думав. Його доглянутий мотоцикл, хоч і не новий, був обіцяний племіннику — студенту-першокурснику, який «так мріяв про байк».
— Мотоцикл… — почав він невпевнено. — Сашку він потрібніший. Мені важко їздити на ньому, а хлопцю — саме те. Нехай користується, поки молодий.
У дворі настала тиша. Світлана Анатоліївна зблідла, а Аліна мимоволі відкрила рота від здивування.
— Ти… ти обіцяв йому? Мотоцикл? Федоре, як ти міг? — голос дружини став тихим. — Це не просто річ. Ми на ньому на пляж їздили. Пам’ятаєш? Дощ, ми промокли до нитки, сміялися як діти… Це наша пам’ять. Не та, яку ти для когось влаштовуєш, а справжня! Ти що, зібрався роздати всі наші спогади родичам?
— Я створюю нові! — вперто сказав Федір. — Для Сашки поїздка на мотоциклі стане спогадом на все життя.
— Для Сашки спогадом буде те, як він дівчат кататиме! — обурилася Аліна. — Тату, зупинися!
Але Федір Володимирович не думав зупинятися. Йому подобалася роль людини, що піднялася над матеріальним, святого, який роздає добро. Чоловіка не слухали, не розуміли — отже, він мав рацію, він був вище побутових дрібниць.
— Ви просто не бачите далі свого носа! — сказав він, піднімаючи голову. — Ви чіпляєтеся за залізяки, а я даю людям можливість, допомагаю! Машину, наприклад, я віддам сестрі Світлані. Її автомобіль от-от розвалиться, а на новий немає грошей…
Автомобіль подружжя купило десять років тому ціною неймовірних зусиль. Світлана Анатоліївна повільно опустилася зі ступенів ґанку. Жінка підійшла до чоловіка впритул і подивилася йому прямо в очі з порожнечею та розчаруванням.
— Добре, Федоре. Ти хочеш бути благородним? Будь ним!
— Нарешті ти мене зрозуміла, — засяяв Федір Володимирович.
— Абсолютно, — холодним тоном відповіла жінка. — Роздавай все. Але почни з себе. Віддай двоюрідному брату Вадиму ту дрібницю, що він хотів, віддай дачу тітці Тамарі, яка мерзне у своєму будинку, а сам йди ночувати у підвал. Будь святим і благородним. А ми з Аліною інші, ми чіпляємося за «залізо» і будемо жити у нашому затишному, теплому раю, але самі!
Вона розвернулася й пішла назад у дім. Федір Володимирович очікував сварки, навіть сліз, але не цього холодного сарказму. Чоловік хотів роздавати речі, а не себе. Речі були безпечним способом підвищити власну самооцінку в очах інших. Він міг продати їх, але не хотів. Напевно, сподівався більше добрих справ зробити, щоб совість очистити. До того ж з віком чоловіку важко було користуватися інструментом, а водити він не міг, зір не дозволяв й реакція була не така швидка, як потрібно.
Пропозиція Світлани була справжньою, безкорисливою відмовою від себе, і вона йому не подобалася. Аліна підійшла до рубанка і взяла його в руки.
— Ти знаєш, тату, чому мама так сказала? — тихо запитала вона. — Тому що ти роздаєш не своє. Ти роздаєш наше. Цей рубанок — я пам’ятаю, як ти стругав ним дошки. Пам’ятаю запах стружки. Для дядька Миколи — це буде просто шматок заліза на один ремонт. Для мене — шматок мого дитинства. Мотоцикл — це мамині руки, що обнімали тебе за талію, і її сміх. Для Сашки — це просто байк…
Вона поклала рубанок на місце і пішла слідом за мамою. Федір Володимирович залишився сам у дворі.
Через кілька хвилин він зайшов у гараж і підійшов до мотоцикла, що стояв під навісом.
Обережно, з якоюсь невпевненістю, провів по ньому рукою. З боку вулиці пролунав сигнал.
До двору під’їхав дядько Микола на своєму автомобілі. Він весело вискочив з машини, потираючи руки.
— Ну що, Федю, я за шліфувальною машинкою! Чудово, що віддаєш її мені! Я було хотів китайську брати, а вона, кажуть, ламається майже одразу, а в тебе речі — на віки! — він поплескав брата по руці й потягнувся до інструмента.
— Так, забирай! — задоволено всміхнувся чоловік. — Може, ще щось треба?
— Слухай, — зам’явся дядько Микола, — можеш дати бензопилу, бо моя зламалась? У тебе ж наче дві було?
— Точно! — пожвавішав Федір Володимирович і побіг у гараж.
За кілька хвилин він повернувся з майже новенькою бензопилою. Щасливий, простягнув її братові. За всім, що відбувалося у дворі, з вікна будинку стежили дві пари розгублених очей.
— От чоловік! Усе розбазарює! — не витримала Світлана Анатоліївна й постукала у вікно.
Погляди чоловіків одразу звернулися до неї. Жінка відчинила хвіртку й закричала на весь двір:
— Коля, віддай-но нам свій мотоблок! Ти ж ним усе одно не користуєшся…
Дядько Микола почервонів, закліпав очима, а тоді рішуче випалив:
— Ні, він мені потрібен.
— А нам потрібна шліфмашина, не забудь повернути! — прокричала Світлана Анатоліївна. — І бензопилу теж!
— Мені їх Федя подарував, — процідив чоловік і глянув на брата, чекаючи підтримки.
— Ну так… — трохи знітився Федір Володимирович. — Я ж подарував…
— Та невже? А ти не забув, на чиї гроші все це куплено? Половина — моя! — підвищила голос жінка. — Я нічого не дарувала. Тож віддавай половину вартості інструментів!
Дядько Микола розгубився. Він зовсім не очікував, що жінка почне вимагати з нього гроші. Адже його план був простий: безплатно отримувати все, що довелося б купувати.
Поступливий Федір Володимирович, який у свої шістдесят два роки вирішив стати «самою щедрістю», зблід.
— Свєта, ти що? — насупився чоловік. — Я ж машинку й пилку Колі подарував. У нас іще є.
— Половину вартості — і вони його! — рішуче заявила Світлана Анатоліївна.
Федір Володимирович не очікував, що дружина стоятиме на своєму.
— Та ну тебе, — махнув рукою чоловік. — Коля, забирай!
— Я зараз тобі «заберу»! — вигукнула жінка й, відскочивши від вікна, вибігла на ґанок.
Побачивши брата чоловіка з пилкою та машинкою в руках, вона кинулася до нього, дорогою схопивши поліно.
— Верни все на місце! — зажадала Світлана Анатоліївна. — Я свого дозволу не давала! А ти, чоловіче, спершу доведи, що все це куплено на твої гроші! Та взагалі, якщо зараз щось віддаси Колі, то збирай свої речі і йди жити на дачу!
— З якого це дива? — отетерів Федір Володимирович. — Це ж і мій дім теж! Я тут стільки зробив…
— А інструменти куплені й на мої гроші також, і тебе це чомусь не хвилює! — обурилася жінка.
Дядько Микола, бачачи, що ситуація загострюється, залишивши інструменти, швидким кроком рушив до свого автомобіля.
— Коля, — окликнув його Федір, але дружина так глянула на нього, що він передумав щось говорити.
Коли родич зник з очей, Світлана Анатоліївна поставила чоловікові умову:
— Ще раз щось комусь віддаси — житимеш на дачі! Будинок цей записаний на мене, і все решта мене не цікавить! Зрозумів?
Федір Володимирович мовчки кивнув, думаючи над тим, як її переконати. Він не хотів перед родичами виглядати тим, хто не тримає слова. Але також добре знав: Світлана Анатоліївна своє слово стримає й переселить його на дачу. Майбутні холоди аж ніяк не сприяли тому, щоб перебиратися.
Світлана Анатоліївна ще довго грюкала дверцятами шаф на кухні, заспокоюючи себе, а Федір мовчки сидів поруч. Він розумів: тепер будь-яка його «щедрість» могла коштувати йому тепла дому. І хоч як хотілося довести родичам, що він щедрий, усе ж сильніше було бажання залишитися під одним дахом із дружиною.
Тож відтоді інструменти лежали на місці, а Федір лише зітхав, проводжаючи поглядом автомобіль брата, що підстрибував на ямах.
