Випадково почувши в маршрутці, як чоловік відгукується про дружину, Наталка вирішила провчити його
Наталка притулилася чолом до холодного скла маршрутки і заплющила очі.
Жовтневе сонце пробивалося крізь запорошене вікно, а за вікном миготіли вулиці — сірі панельки, рідкісні вантажівки з заводу і автівки, що шурхотіли листям кленів на асфальті.
Вона поверталася з ярмарку, де цілих три години вибирала мікрохвильовку — нову техніку завезли, японську, всі нахвалювали. Зрештою купила «Шарп», майже місячна зарплата пішла, зате тепер не треба вечорами стояти біля плити, розігріваючи вечерю.
У технопарку робота виснажувала: то бази даних збоять на старому сервері, то клієнти телефонують з претензіями, то начальство вимагає звіти до вчорашнього дня.
Маршрутка пригальмувала біля зупинки.
Двері з грюкотом розчахнулися, впускаючи порцію свіжого повітря разом із трійцею мужиків.
Наталка впізнала їхні голоси раніше, ніж повернула голову — заводські дружки чоловіка, Сергій, Вітьок і ще хтось третій.
— Слухай, Олеже, а ти чого взагалі вдома робиш цілими днями? — зареготав Сергій, плюхаючись на сидіння посередині салону. — Мабуть, на дивані лежиш, пивко попиваєш?
Вранці чоловік сказав, що їде на зустріч із колишніми колегами по заводу, мовляв, може, підробіток який знайдуть. Після скорочення в червні все ніяк не міг влаштуватися — то зарплата маленька, то графік не підходить, то начальство «не вселяє довіри».
— Та ви чого, мужики! — голос Олега пролунав голосно, з вдаваною веселістю. — У мене жінка знає своє місце. Я їй одразу пояснив, як тільки розписалися: ти, кажу, жінка, а я мужик. Я гроші приношу, а ти вдома порядок наводь, їсти готуй. От і живемо душа в душу.
Сергій присвиснув.
— Везе тобі, Олеже. А гроші звідки, якщо ти з заводу пішов?
— Підробітки різні, — Олег притишив голос, але Наталка все одно чула кожне слово. — Тут допоможу, там підсоблю. Мужик завжди прогодує сім’ю, було б бажання. Головне — щоб жінка не виступала, права не качала.
— Точно! — підхопив Вітьок. — А то моя вічно ниє: мовляв, я втомилася, сам працюй. Треба було одразу рамки ставити, як ти.
Наталка повільно повернула голову. Олег сидів спиною до неї, у тій самій куртці-бомбері, яку вона купила йому на минулий Новий рік. Півтори тисячі віддала, хоча могла собі нові кеди взяти.
— Я ось учора прийшов, — провадив Олег, розгойдуючись на сидінні, — а з мене чоботи стягла і ноги розім’яла. Отак треба! Жінка повинна чоловіка поважати, а не командувати ним.
Наталка пашіла від обурення. Вона вчора на роботі була до дев’ятої, прийшла — він на дивані лежав, телевізор дивився. Вона сама яєчню посмажила, бо в холодильнику більше нічого не було.
— Красава, мужик, — Сергій ляснув Олега по плечу. — Тримай її в їжакових рукавицях, а то вони зараз зовсім очманіли. Рівноправ’я їм подавай, незалежність.
Олег розреготався.
Наталка відвернулася до вікна і стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.
На наступній зупинці мужики вийшли, продовжуючи реготати над якимось жартом.
Тиждень тому вона повернулася додому раніше звичайного.
У технопарку вимкнули світло, типова локальна аварія на старій підстанції.
За вікнами вже сутеніло, лампочки в під’їзді миготіли, а в квартирі пахло свіжозавареним чаєм.
Зайшла і одразу почула голоси на кухні. Олег та його мати, Людмила Петрівна, щось обговорювали тихо, але напружено, під шипіння газової плити.
— Ти на неї подивися, Олеже, — говорила свекруха. — Кар’єристка. Робота, робота, робота. А дім? А сім’я? Ти он без шматка хліба сидиш, мабуть, поки вона там по офісах бігає.
Наталка застигла в передпокої, стягуючи боти на платформі.
— Та нормально, мам, — Олег мимрив щось невиразне. — Наталка старається.
— Старається! — фиркнула Людмила Петрівна. — У мій час жінки вдома сиділи і дітей народжували. А ця? Носиться як навіжена, а про сім’ю забула? Сором один. Це не по-християнськи!
Наталка увійшла на кухню. Свекруха сиділа за столом, попивала чай. Олег тупцяв біля вікна, витріщившись на двір.
— Добрий вечір, — Наталка постаралася усміхнутися, але вийшло криво.
— Ось і хазяєчка явилася, — свекруха окинула її поглядом з голови до ніг. — Чого це ти так рано? Звільнили, чи що?
— Світло вимкнули на роботі.
— Ага, значить, відпочити вирішила. А Олег вдома з ранку до вечора квартиру прибирає, готує. Соромота.
Наталка подивилася на чоловіка. Він відводив очі, вивчав щось за вікном — голубів на сусідньому даху чи хмари. Мовчав.
— Я піду в кімнату, — сказала Наталка і вийшла, відчуваючи, як ноги підкошуються.
У спальні вона лягла на ліжко і витріщилася в стелю. Старі радянські шпалери з дрібними квіточками розпливалися перед очима. Усередині все клекотіло: образа, злість, безпорадність. Але вона стрималася, не заплакала, не закричала. Просто лежала і слухала, як за стіною свекруха продовжує щось втирати Олегу про «правильних дружин» і «сімейні цінності».
Зараз, сидячи в маршрутці і дивлячись на вулиці, Наталка раптом зрозуміла — весь цей час Олег брехав. Не тільки їй, а й друзям, і матері, і, мабуть, самому собі. Він не «підробляв» — він узагалі нічого не робив, окрім домашніх справ, а потім видавав себе за голову сім’ї, щоб не втратити обличчя.
Вона вийшла на зупинці біля технопарку і повільно пішла до під’їзду панельки. Коробка з мікрохвильовкою відтягувала руки, але Наталка не помічала важкості — вона вирішила провчити чоловіка.
Післязавтра річниця їхнього весілля — чотири роки, як вони розписалися в РАЦСі, у скромній залі.
Олег уже тиждень носився зі своїм телефоном, обдзвонював друзів, кликав у гості й обіцяв «шикарний вечір» з шашликом.
Наталка мовчки кивала, коли він питав, чи не проти вона гостей. Тепер вона була тільки «за».
Олег чаклував на кухні, помішуючи щось на сковороді. На ньому був синій фартух із написом «Справжній мужик готує сам».
— О, прийшла! — він обернувся, усміхаючись. — Дивись, картопельку з грибами роблю. На ярмарку вчора білі гриби свіжі купив. Продавщиця хвалила, казала, сама збирала.
Наталка поставила коробку з мікрохвильовкою на підлогу і притулилася до одвірка.
— Олеже, а ти сьогодні з кимось зустрічався?
Він застиг із лопаткою в руці.
— Ну… так, із мужиками бачився. У Сергія посиділи. А що?
— Просто спитала.
Вона пройшла в спальню, зачинила двері і дістала з шафи старий фотоальбом.
Весільно-святкові фото, поїздка на Чорне море, новорічні свята…
А ось і те, що треба. Фотографії останніх місяців. Олег біля плити, у тому самому синьому фартусі. Олег розвішує білизну на балконі, прищіпка в зубах. Олег із лійкою поливає фіалки на підвіконні. Олег пилососить килим у вітальні, шнур обвився навколо ноги.
Наталка завжди любила фотографувати. У неї навіть «Зеніт» був, старий плівковий, який в універі з собою тягала. Але рік тому Олег подарував їй цифрову мильницю «Соні», компактну і сріблясту. Зручна штука: клацнув — і одразу на комп’ютер можна скинути. Усі фотографії вона друкувала у фотосалоні, складала в альбом із метеликами на обкладинці — думала, просто пам’ять. Тепер ці кадри знадобляться для зовсім іншого.
Наталка витягла з альбому штук двадцять найпоказовіших фотографій і сховала у висувну шухляду письмового столу. Потім дістала блокнот і почала складати список гостей.
Прийдуть Сергій із дружиною Оленою, Вітьок, ще двоє корешів із заводу. Людмила Петрівна. Подруга Наталки Катя, вона точно підтримає. І сусідка тітка Валя, яка вічно Олега нахвалює: «Який у тебе, Наталочко, чоловік золотий! І підлогу миє, і готує. Мій би так — щастя було б».
Щастя. Наталка всміхнулася і закрила блокнот.
Наступного дня вона прокинулася о шостій ранку, хоча субота і можна було поспати.
Олег хропів, розкинувшись на половині ліжка. Наталка тихо одяглася і вийшла з квартири.
Ранок був прохолодним, стояв туман. Над річкою клубочилися сірі хмари, а на міському пляжі пару рибалок уже сиділи з вудками.
Наталка дійшла до цілодобового магазину і купила продукти: ковбасу, сир, хліб, печиво. Нехай буде скромно, але зі смаком.
Потім зайшла в магазин, де продавалися не тільки касети й диски, а й різні дрібнички для свят — свічки, гірлянди, листівки. Наталка купила велику рамку для фотографій, золотаву, під старовину. У неї можна було вставити одразу десять знімків.
Продавщиця, дівчина років двадцяти з пірсингом у носі, усміхнулася їй.
— Фотовиставку робите?
— Щось таке, — Наталка розрахувалася і вийшла на вулицю.
Олег сидів на кухні, пив каву з турки в старій фаянсовій кружці і читав свіжий номер місцевої газети, розкладеної на столі. На першій шпальті — стаття про нові автобуси, а в оголошеннях миготіли вакансії.
— Ти куди пропала? — він підвів голову. — Я прокинувся — тебе нема.
— За продуктами ходила. На річницю завтра. Ти ж гостей покликав, от я й вирішила підготуватися.
— Так? — він засяяв. — Молодець! А я думав, ти забула.
— Ні, Олеже, я нічого не забула. Узагалі нічого.
Він не вловив іронії в її голосі і знову втупився в газету. Наталка пройшла в спальню і почала готуватися.
День річниці видався приємним, як для жовтня, — плюс дванадцять, сонце пробивалося крізь хмари, легкий вітерець ніс прохолоду. У вікно тяглися запахи осені — прілого листя, диму з труб, річкової води з легким присмаком риби.
О шостій вечора почали збиратися гості.
Першою прийшла Людмила Петрівна, у темно-сірому костюмі і з важкою сумкою, набитою домашніми пиріжками.
— Ну що? Накрила хоч пристойно? — вона окинула стіл оцінювальним поглядом. — А то в тебе вічно все абияк, нашвидкуруч.
Наталка всміхнулася.
— Усе буде добре. Проходьте, розташовуйтесь.
Слідом підтяглися Сергій із Оленою, Вітьок, ще двоє заводських — Андрюха і Сашко. Вони гомоніли, сміялися, обіймали Олега, вітали з річницею. Принесли пляшки, коробку цукерок.
Катя з’явилася останньою — з рудим волоссям, яке вона нещодавно пофарбувала в салоні в яскравий мідний відтінок. У джинсах і яскравому топі з відкритими плечима вона обняла Наталку і прошепотіла на вухо:
— Ти чого така загадкова? Щось задумала?
— Побачиш, — Наталка підморгнула.
Тітка Валя, сусідка з третього поверху, теж зазирнула «на вогник», принесла банку малинового варення і довго примовляла, який Олег молодець, що допоміг їй минулого тижня шафу посунути.
Компанія розсілася за столом у вітальні. Олег сидів на чолі, задоволений і радісний. Розмови потекли рікою — згадували весілля чотири роки тому, поїздку на море, спільних знайомих.
— Ну що, Олеже, як тобі сімейне життя? — Сергій відкинувся на спинку стільця. — Не жалкуєш, що одружився?
— Та ти що! — Олег розреготався. — Наталка в мене золота жінка, я ж казав. Дружина повинна чоловіка поважати, а я її забезпечую. От і живемо душа в душу.
Людмила Петрівна кивнула з виглядом знавця.
— Правильно, Олеже. Чоловік — голова сім’ї, а жінка — берегиня домашнього вогнища.
Наталка мовчки слухал. Усередині все кипіло, але зовні вона залишалася спокійною. Час настав.
— Олеже, дорогенький, — вона встала, привертаючи увагу гостей. — Я хочу сказати тобі і всім присутнім дещо важливе.
Розмови стихли. Усі повернулися до неї.
— Сьогодні річниця нашого весілля, — провадила Наталка, дістаючи з-за спини золотаву рамку з фотографіями. — І я вирішила підготувати особливий подарунок.
Олег усміхнувся, потираючи руки.
— Ну-ну, цікаво!
Наталка поставила рамку на стіл, розвернувши її обличчям до гостей.
Кілька фотографій, акуратно вставлених у віконця. Олег у фартусі біля плити. Олег миє підлогу. Олег із лійкою біля квітів. Олег розвішує білизну. Олег пилососить. Олег витирає пил. Олег на кухні, замішує тісто. Олег пере білизну. Олег прасує сорочку. Олег миє вікна.
Тиша запала гробова. Сергій поперхнувся. Олена хіхікнула, прикриваючи рота рукою. Вітьок присвиснув.
— Це що? — пробурмотів Олег.
— Це, дорогенький, фотоальбом нашого сімейного життя, — Наталка всміхнулася. — Хочу, щоб усі побачили, хто насправді в нашій сім’ї «забезпечує» і «поважає».
Наталка дістала з кишені джинсів складений аркуш і розгорнула його.
— А тепер послухайте, будь ласка, — вона почала читати. — Олеже, ти вчора в маршрутці сказав своїм друзям, що тримаєш мене в їжакових рукавицях. Що я тобі капці приношу, вечерю готую, борщі варю.
Сергій опустив очі. Вітьок зіщулився в кріслі.
— Хочу внести ясність, — провадила Наталка. — Останні шість місяців, відколи тебе скоротили на заводі, я одна заробляю гроші. Я плачу за квартиру, за їжу, за одяг. Я працюю з ранку до вечора в технопарку, поки ти лежиш на дивані й дивишся телевізор. А домашні справи ти робиш не тому, що ти такий турботливий, а тому що більше робити нічого.
Олег сидів червоний як рак і мовчав.
— І ще, — Наталка повернулася до свекрухи. — Людмило Петрівно, минулого тижня ви назвали мене кар’єристкою і сказали, що я забула про сімейні цінності. То ось, знаєте, які в мене цінності? Не брехати, не виставляти себе кимось, ким ти не є, і не дозволяти принижувати себе за спиною.
Людмила Петрівна відкрила рота, але нічого не сказала.
Наталка дістала з коробки ще один згорток і поклала перед Олегом.
Він повільно розгорнув папір. Усередині лежав рожевий фартух із вишитим написом «Найкраща хазяєчка».
— Це тобі, — Наталка нахилилася до нього. — Щоб більше не брехав ні мені, ні друзям, ні собі. Якщо хочеш бути домогосподарем — будь ним із гідністю, а не прикидайся головою сім’ї.
Гості мовчали. Катька стримувала сміх, прикусивши губу. Тітка Валя дивилася на Олега з неприхованим розчаруванням. Сергій колупав виделкою салат, не підводячи очей.
Наталка сіла на своє місце і налила собі ще шампанського.
— А тепер, Олеже, у мене до тебе питання, — вона зробила ковток і подивилася чоловікові прямо в очі. — Ти хочеш залишитися зі мною?
Він кивнув, не в змозі вимовити ані слова.
— Тоді слухай уважно. Із завтрашнього дня ти починаєш шукати роботу. Нормальну, стабільну, із зарплатою. Не важливо, на заводі, в магазині або вантажником — але ти працюєш. За місяць я хочу бачити твою першу зарплату. Інакше я подаю на розлучення.
Тиша.
— І ще, — додала Наталка. — Ти прямо зараз, при всіх, перепрошуєш у мене за те, що набрехав своїм друзям. І більше ніколи, чуєш, ніколи не смієш говорити про мене гидоти.
Олег проковтнув. Руки в нього тремтіли.
— Наталко… я… вибач, — він говорив тихо, ледь чутно. — Вибач мені. Не треба було… не повинен був…
— Голосніше, — Наталка не зводила з нього погляду. — Щоб усі почули.
— Вибач мені! — вигукнув Олег, схоплюючись зі стільця. — Я винен! Я не повинен був так говорити про тебе! Ти права, я брехав, я….
Наталка кивнула.
— Прийнято. Сідай.
Він упав назад на стілець, витираючи спітнілого лоба.
Людмила Петрівна встала, взяла сумку і попрямувала до виходу.
— Я піду, — буркнула вона, не дивлячись ні на кого.
— До побачення, Людмило Петрівно, — Наталка провела її до дверей.
Гості почали потроху розходитися. Сергій і Вітьок пішли, пробурмотівши щось невиразне. Андрюха з Сашком теж заметушилися. Залишилися тільки Катька і тітка Валя.
— Наталко, ти мені подобаєшся, — Катька обняла подругу. — Таке не кожна наважиться.
— Дякую, — Наталка всміхнулася.
Тітка Валя похитала головою.
— Молодець, дівчино. Мужиків треба в рамках тримати, а то зовсім борзіють.
Коли всі розійшлися, Олег сидів на кухні, витріщившись у стіну. Наталка підійшла до нього і поклала руку на плече.
— Олеже, я не хочу тебе принижувати. Я хочу, щоб ти був чесним. Зі мною, із собою, з усіма. Якщо тобі важко знайти роботу — скажи, ми разом щось придумаємо. Але не бреши мені більше.
Він кивнув, не підводячи голови.
— Я постараюся. Обіцяю.
Наталка вийшла на балкон і подивилася на нічне місто. Вогні мерехтіли вдалині, річка тихо шуміла внизу. Прохолодний вітерець тріпав волосся.
За тиждень Олег влаштувався вантажником на продуктову базу — важка робота, але стабільна. Зарплата невелика, але він ходив щодня о шостій ранку, не скаржився, приносив конверт додому і навіть додав пару сотень на комуналку.
Людмила Петрівна більше не заходила в гості, образилася після тієї сварки на кухні. Олег телефонував їй по вихідних, але розмови були короткими й натягнутими — про погоду та «все нормально».
Наталка продовжувала працювати в технопарку, де після тієї аварії на підстанції світло вмикали з перебоями, але терпимо.
Якось увечері, повертаючись додому в маршрутці, вона знову побачила Сергія і Вітька. Вони сиділи в кутку, перемовлялися пошепки про щось своє, мабуть, про ту історію з Олегом. Коли Сергій помітив її, знітився, почервонів і відвернувся до вікна.
Наталка всміхнулася про себе і вийшла на своїй зупинці біля панельки.
Вдома її зустрів Олег із вечерею — гречка з курятиною, простенько, але смачно, із солоними огірками з банки. Він накрив на стіл, приніс чай у склянках з підсклянниками — старався, як міг.
— Як минув день? — спитав він.
— Нормально, — Наталка сіла за стіл. — Втомилася, звісно, але нічого.
Вони вечеряли мовчки, але тиша була іншою — не напруженою, не фальшивою. Спокійною. Майже затишною.
