— Ти нам більше не потрібна — сказали діти й поїхали

— Ти нам більше не потрібна — сказали діти й поїхали

— Мамо, ну навіщо ти знов так? Ми ж домовлялися! — Марина роздратовано викладала з пакетів продукти, які привезла матері.

— Донечко, я просто хотіла допомогти. Думала, вам з Павликом буде приємно, якщо я зв’яжу внучці светр до зими, — Ганна Петрівна сиділа біля вікна, смикаючи спиці тонкими пальцями.

— Насті чотирнадцять років. Вона не вдягне бабусин светр, зрозумій ти нарешті! У неї є свій стиль. Зараз молодь носить зовсім інший одяг.

Ганна Петрівна важко зітхнула, відклавши недов’язаний рожевий светрик убік. Усередині щось болісно стиснулося. Невже її подарунок настільки поганий? Вона старалася обрати сучасний візерунок, пряжу пом’якше.

— А коли ви прийдете на чай? Я пирога спечу. З яблуками, як Настенька любить.

Марина на мить завмерла перед холодильником, потім зачинила дверцята сильніше, ніж треба.

— Мамо, у нас зовсім немає часу на чаювання. У Насті підготовка до іспитів, у Павлика проєкт горить, я на роботі зранку до ночі. Ми ж говорили про це минулого разу.

— Так, звісно, — Ганна Петрівна розгладила складку на своїй домашній сукні. — Я просто подумала, може, в неділю…

— Не починай, — обірвала Марина. — У неділю ми їдемо на дачу до Ольги та Сергія. У Сашка день народження, забула?

— Сашку вже шістнадцять, — усміхнулася Ганна Петрівна. — Як швидко ростуть діти. А мене ви з собою візьмете?

Марина нахмурилася, ніби ця пропозиція застала її зненацька.

— Мамо, там буде тільки молодь. Тобі буде нудно. Та й дорога важка.

— Я не втомлюся, — поспішила запевнити Ганна Петрівна. — А торт я можу спекти. Пам’ятаєш, як Сашенька любив мій медовик?

— Вони замовили торт у кондитерській. Сучасний, із фотодруком.

Ганна Петрівна кивнула і знову взялася за спиці, щоб приховати розчарування. Діти виросли, онуки теж. Вони живуть своїм життям, де їй, здається, місця все менше.

Марина глянула на годинник і заквапилася:

— Мені пора. Продукти я розклала. Рис не вари, від нього в тебе тиск стрибає. І пам’ятай про таблетки ввечері.

— Дякую, донечко, — Ганна Петрівна провела доньку до дверей, обняла на прощання. Марина напружилася, ніби їй неприємний дотик матері, і швидко вислизнула з обіймів.

— Бувай, мам. Зателефоную на тижні.

Двері зачинилися. Ганна Петрівна ще кілька секунд стояла в передпокої, прислухаючись до віддалених кроків доньки. Потім повільно повернулася в кімнату. Квартира, де колись дзвенів дитячий сміх, тепер здавалася їй надто тихою і порожньою.

Вона підійшла до серванта, відчинила дверцята, дістала родинний альбом. Ось Сергій і Марина маленькі, в пісочниці. Ось вони на морі — чоловік тоді ще був живий, і вони всі разом збирали на поїздку до моря. Ось перші шкільні лінійки, випускні. А ось весілля… і маленькі онуки на руках у бабусі. Коли Настенька народилася, Ганна Петрівна одразу пішла з роботи, хоча до пенсії лишалося ще три роки. Марина з Павлом були такі раді, що є кому сидіти з малечею. Сашу вона теж няньчила, хоч не так багато — Ольга справлялася сама.

Дзвінок у двері вирвав її зі спогадів. На порозі стояла Тамара Михайлівна, сусідка з третього поверху.

— Аню, ти уявляєш, знову гарячу воду відключили! Без попередження! — з порога заявила вона. — Чаєм почастуєш? У мене посуд помити нічим.

— Звісно, проходь, — зраділа Ганна Петрівна. — Я якраз хотіла пирога пекти, але тепер, бачиш, ні з ким чай пити буде…

— Марина заїжджала? — Тамара Михайлівна роззулася й пройшла на кухню. — Я її машину у дворі бачила.

— Продукти привезла, — кивнула Ганна Петрівна, дістаючи чашки. — Поспішала, як завжди. Каже, зовсім часу немає.

— Усі вони так кажуть, — махнула рукою сусідка. — У мого Вітьки взагалі справ невпроворіт, як його слухати. А як онуків до села на все літо відправити, то одразу час знайшовся — і мене відвезти, і потім забрати. Ти б до своїх у гості напросилася, чим вдома самій сидіти.

— Я намагалася, — зітхнула Ганна Петрівна, розставляючи чашки. — Але в них якісь свої плани завжди.

— А ти не питай, а скажи: «У суботу прийду, онучку провідати хочу». І все. Що вони, рідну матір не пустять?

Ганна Петрівна промовчала. Тамара не знала, що минулого разу, коли вона приїхала без попередження, Марина була так невдоволена, що потім тиждень не телефонувала. Сказала, що в них були гості з роботи Павла, а тут вона зі своїми пиріжками нагрянула.

Тамара Михайлівна розлила чай, присунула до себе вазочку з цукерками.

— А я от думаю на Новий рік до сестри поїхати. Там тепло, компанія. А то тут що? Сидиш сама біля телевізора, куранти б’ють, а привітати нікому.

— Марина обіцяла на Новий рік мене забрати, — поспішила сказати Ганна Петрівна. — Вони завжди вдома святкують, із Сергіїною родиною разом.

— Ну дай Боже, — кивнула Тамара Михайлівна, але в голосі її чулося сумнів. — А то говорити вони всі майстри, а як до діла дійде…

Після того, як сусідка пішла, Ганна Петрівна таки спекла яблучний пиріг. Невеликий, на чотири порції. Одну з’їла сама, дві загорнула для сусідів, із якими іноді перекидалася парою слів біля під’їзду. Четверту залишила на завтра.

Увечері зателефонував син.

— Мам, привіт, як ти там? — голос Сергія звучав бадьоро, але відсторонено.

— Добре, синку. Марина сьогодні приїжджала, продукти привезла. Як Олечка, як Сашенька?

— Нормально все. Слухай, мам, тут така справа… Пам’ятаєш, ми говорили про дачу?

Ганна Петрівна напружилася. Дача, що лишилася від чоловіка, була оформлена на неї. Невелика ділянка з старим, але міцним будинком. Колись вони всією родиною проводили там кожне літо. Потім діти виросли, чоловік помер, а вона стала їздити все рідше — важко одній підтримувати лад.

— Так, пам’ятаю, — обережно відповіла вона.

— Загалом, там така історія. У нас із Ольгою з’явилася можливість збудувати будинок більший, у гарному місці. Але потрібні гроші на перший внесок. Ми подумали — може, продати дачу? Ти ж однаково туди майже не їздиш.

Ганна Петрівна мовчала, стискаючи трубку. Цього вона не очікувала. Дача була останнім, що лишилося від їхнього сімейного життя з Миколою. Там усе нагадувало про нього — веранда, яку він сам прибудував, яблуні, посаджені його руками.

— Сергію, але ж… це пам’ять про тата. І я думала, може, онуки…

— Мам, — у голосі сина з’явилися нетерплячі нотки. — Які онуки? Сашка на дачу ні ногою, йому комп’ютерні ігри подавай. А твоя дача розвалюється потроху, того й гляди дах упаде. Краще продати зараз, поки ще щось вартує. Частину грошей тобі віддамо, звісно.

— Я подумаю, — тихо відповіла Ганна Петрівна.

— Мам, тут думати нічого. Пропозиція хороша, люди вже дивилися ділянку. Завтра документи треба підписати. Я заїду за тобою о десятій, добре?

Наступного дня Сергій, як і обіцяв, приїхав. Був незвично уважний, навіть допоміг вдягнути пальто. По дорозі в ріелторську контору розповідав про майбутній будинок, про те, яка там буде велика гостьова кімната.

— Ти зможеш приїжджати на всі вихідні, мам. Місце шикарне, повітря чисте. Не те що твоя дача біля шосе.

Ганна Петрівна слухала й кивала. У глибині душі вона розуміла, що ніхто не возитиме її кожні вихідні за місто. І кімната гостьова пустуватиме. Але перечити синові не хотілося. Він так запалився цією ідеєю.

У конторі вона підписала всі папери. Молодий чоловік у костюмі щось пояснював про податки й терміни, але вона майже не слухала. Перед очима стояла тераса їхнього дачного будиночка, де вони з Миколою пили чай по вечорах, спостерігаючи захід сонця.

— От і чудово, — Сергій був задоволений, коли вони вийшли. — Післязавтра будуть гроші. Твою частку я одразу на твою картку переведу.

— Добре, синку, — вона спробувала усміхнутися. — Ти сьогодні не поспішаєш? Може, заїдемо до мене на чай? Я вчора пирога спекла.

Сергій подивився на годинник.

— Не можу, мам. У мене зустріч за півгодини. Давай якось іншим разом.

Він висадив її біля під’їзду й поїхав, помахавши рукою. Ганна Петрівна повільно піднялася на свій поверх. Двері навпроти відчинилися — сусідка Клавдія Степанівна виглянула в коридор.

— Петрівно, ти пирогом учора частувала — пальчики оближеш! Не поділишся рецептом? У мене онуки на вихідні приїдуть.

Ганна Петрівна усміхнулася. Хоч комусь її страва припала до душі.

За кілька днів зателефонувала Марина. Голос був схвильований.

— Мамо, чому ти слухавку не береш? Я тобі на домашній дзвонила.

— Я в магазин виходила, донечко.

— А, ну добре. Слухай, мам, у нас така новина! Павлику запропонували контракт у закордоном, на три роки мінімум. Зарплата вдвічі більша, квартира службова. Ми вирішили погоджуватися.

Ганна Петрівна сіла на стілець, відчувши, як підкошуються ноги.

— Але ж це так далеко…

— Не так уже й далеко. Літаком усього три години. Будемо прилітати на свята.

— А як же Настенька? У неї школа, друзі…

— Для Насті це чудовий шанс. Там гімназія з хіміко-біологічним ухилом, а вона хоче в медичний потім. Усе складається просто ідеально.

— Але коли ви їдете? — Ганна Петрівна з усіх сил старалася, щоб голос звучав спокійно.

— За два тижні. Зараз документи оформлюємо, речі збираємо. Часу взагалі немає! Але перед від’їздом обов’язково заїдемо попрощатися.

Два тижні пролетіли як один день. Ганна Петрівна чекала, що діти заїдуть, як обіцяли. Щоранку вона прокидалася з думкою, що сьогодні побачить онучку, спече її улюблений пиріг. Але телефон мовчав.

Нарешті, за день до від’їзду, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояли Марина з Павлом. Настя залишилася в машині — болить голова, пояснила Марина. Вони просиділи в неї насилу півгодини, випили чаю наспіх, відмовилися від пирога — дієта.

— Мам, ми тобі кнопковий телефон купили, — Марина дістала з сумки коробку. — Тут усе просто, розберешся. Будемо зв’язуватися. І ось ще, — вона простягла аркуш паперу. — Це номери моїх подруг тут, Віки та Свєти. Якщо щось трапиться, дзвони їм, вони допоможуть.

— А хіба Сергій…

— У Сергія тепер будинок за містом, сама знаєш. Йому складно буде до тебе часто їздити. Але ти не хвилюйся, дівчата надійні.

Коли вони прощалися, Марина раптом обняла її міцніше звичайного й шепнула на вухо:

— Ти тільки не хворій, добре? Нам буде спокійніше.

Того ж вечора зателефонував Сергій.

— Мам, ми завтра переїжджаємо в новий будинок. Знаєш, там стільки клопоту, голова обертом. Ольга каже, що перший час буде складно приймати гостей. Ти не ображайся, добре? Як тільки влаштуємося, одразу тебе запросимо.

— Звісно, синку. Я розумію.

Потяглися дні, наповнені тишею. Марина дзвонила раз на тиждень, розмови були короткими. Сергій взагалі майже не виходив на зв’язок — зайнятий ремонтом. З онуками поговорити як слід не вдавалося — то уроки, то тренування, то друзі.

Ганна Петрівна намагалася заповнити порожнечу як могла. Записалася в бібліотеку, стала ходити на зустрічі клубу любителів поезії при районному будинку культури. Познайомилася з новими людьми — такими ж самотніми пенсіонерами, як вона сама.

Одного вечора, коли вона поверталася з чергової зустрічі, задзвонив телефон. Марина.

— Мам, привіт. Як ти?

— Добре, донечко. Щойно з поетичного вечора. Уявляєш, я навіть свій вірш прочитала. Усі хвалили.

— Це чудово, — неуважно відповіла Марина. — Слухай, у нас тут така можливість з’явилася… Загалом, Павлику пропонують переведення до Канади. Уявляєш? Це такий шанс для всіх нас! Настя зможе навчатися в справжньому західному університеті.

Ганна Петрівна мовчала, відчуваючи, як холоне всередині.

— Мамо? Ти чуєш?

— Так, донечко. Я чую. Канада — це дуже далеко.

— Так, але там такі можливості! Ми вже майже вирішили. Якщо все вийде, будемо переїжджати за три місяці.

— А як же я? — тихо спитала Ганна Петрівна.

— У якому сенсі?

— Я ж зовсім сама лишуся. Сергій зайнятий, рідко телефонує. А тепер і ви…

— Мамо, ну що ти починаєш? — у голосі Марини з’явилося роздратування. — Ти ж не маленька дівчинка. У тебе своє життя, у нас своє. Ми не можемо відмовлятися від такої можливості тільки тому, що ти будеш сумувати.

— Я розумію, — Ганна Петрівна проковтнула клубок у горлі. — Просто подумала, може, я могла б поїхати з вами?

На тому кінці дроту зависла пауза.

— Мамо, це неможливо, — нарешті сказала Марина. — По-перше, з візою будуть проблеми. По-друге, ми знімаємо невелику квартиру, там просто немає місця. По-третє, ти ж не знаєш мови. Як ти там житимеш?

— Я можу вивчити…

— Мамо, — тепер голос Марини звучав утомлено, ніби пояснювала щось маленькій дитині. — Тобі шістдесят сім. Які мови? Яка еміграція? Ти тут на пенсію живеш, у своїй квартирі. Тут твої подруги, твоє звичне життя. Там тобі буде тільки гірше.

Ганна Петрівна відчувала, як до очей підступають сльози, але стрималася.

— Так, мабуть, ти маєш рацію.

— Ну от і добре, — з полегшенням видихнула Марина. — Ми ще нічого не вирішили остаточно. Будемо тримати тебе в курсі.

За тиждень зателефонував Сергій. Говорив сухо, по-діловому.

— Мам, тут така справа. Ми з Маринкою порадилися… Загалом, вони їдуть до Канади, ти знаєш. А ми подумали — може, має сенс твою квартиру здавати? Буде додатковий дохід. А ти могла б переїхати в будинок для людей похилого віку. Там, знаєш, зараз дуже пристойні умови. Триразове харчування, медсестра цілодобово, дозвілля організоване.

— Дім для людей похилого віку? — перепитала Ганна Петрівна, не вірячи своїм вухам.

— Не лякайся так одразу, це не те, що ти думаєш. Сучасний пансіонат для літніх людей. Там переважно інтелігентні люди живуть, твого віку. Спілкування, заходи. Тобі не буде самотньо.

— А моя квартира?

— Ми б здавали її, а гроші частково йшли б на оплату пансіонату, частково — тобі на картку. Усе чесно.

Ганна Петрівна заплющила очі. Ось, значить, як. Її хочуть відправити в будинок для людей похилого віку, щоб звільнити квартиру.

— Сергію, я не хочу в пансіонат. Я хочу жити вдома.

— Мам, але ти зрозумій, тобі ж там буде краще! За тобою нагляд, не треба готувати, прибирати. А тут ти сама. Раптом щось трапиться?

— Нічого не трапиться. Я чудово справляюся сама.

— Мам, не впирайся. Ми ж про тебе думаємо.

— Ні, Сергію. Ви думаєте про мою квартиру, — вона сама не очікувала, що скаже це вголос.

— Що? — у голосі сина почулося обурення. — Ти що таке говориш? Ми, між іншим, хвилюємося! Маринка до Канади їде, я за містом. Хто за тобою наглядатиме?

— Я сама за собою нагляну. Мені не потрібен наглядач.

— От знову ти все ускладнюєш. Завжди з тобою так. Стараєшся для неї, а у відповідь… — він не договорив. — Добре, заспокойся й подумай як слід. Я зателефоную завтра.

Але він не зателефонував ні завтра, ні післязавтра. Ганна Петрівна чекала дзвінка три дні, а потім наважилася сама набрати номер сина. Відповіла Ольга, сказала, що Сергія немає вдома.

— Передай йому, будь ласка, що мама дзвонила, — попросила Ганна Петрівна.

— Добре, — сухо відповіла невістка й одразу попрощалася.

Ще за тиждень зателефонувала Марина.

— Мамо, ми відлітаємо післязавтра. Документи вже готові.

— Так скоро? А як же попрощатися?

— Ми дуже зайняті, мамо. Сама розумієш, переїзд, стільки клопоту. Але ми обов’язково будемо дзвонити по відеозв’язку. І, можливо, за рік прилетимо у відпустку.

— Донечко, але як же так? Я навіть обняти вас на прощання не зможу?

— Мамо, ну що ти знову драматизуєш? Це ж не назавжди. Просто на кілька років. Колись ми обов’язково повернемося.

— Колись, — відлунням озвалася Ганна Петрівна.

— І ще, мамо… Ми тут із Сергієм говорили. Щодо пансіонату. Це справді хороший варіант. Тобі не варто відкидати його одразу.

— Марино, я нікуди не поїду зі свого дому.

— Ну добре, добре, — квапливо сказала донька. — Не будемо зараз про це. Просто подумай на дозвіллі, гаразд?

У день від’їзду Марина не зателефонувала. Ганна Петрівна весь день просиділа біля телефону, але той мовчав. Увечері вона не витримала й сама набрала номер доньки. Абонент був недоступний. Мабуть, уже в літаку.

Сергій зателефонував за три дні.

— Мам, ти як там? Не хворієш?

— Усе добре, синку. Марина долетіла нормально?

— Так, вони вже влаштувалися. Квартиру зняли, Настю до школи визначили. Усе добре.

— Я рада. А ти чому не заїжджаєш? Я пирога спекла.

Сергій помовчав.

— Мам, у мене зараз дуже багато роботи. І будинок новий, ти ж знаєш. Стільки клопоту, голова обертом.

— Розумію, — тихо сказала вона. — Але може, на вихідних? Я б онука провідала. Так скучила за Сашком.

— У Сашка змагання. Він у секцію хокейну записався. І взагалі, мам, зрозумій, нам зараз не до візитів. Як звільнимося, одразу приїдемо, обіцяю.

Але вони не приїхали ні за тиждень, ні за місяць. Дзвінки ставали все рідшими й коротшими. А потім сталося те, чого Ганна Петрівна боялася найбільше. Сергій зателефонував і сказав, що їм із Ольгою запропонували роботу в іншому місті.

— Це чудова можливість, мам. Сашка зможе вступити до хорошого вишу потім. Та й взагалі — це перспективи.

— А як же будинок? Ви ж тільки збудували.

— Здаватимемо. Або продамо, ще не вирішили.

— І коли ви їдете? — серце Ганни Петрівни калатало десь у горлі.

— За місяць приблизно. Зараз документи оформлюємо.

— Синку, а мене навідаєте перед від’їздом?

Сергій відкашлявся.

— Розумієш, мам… У нас зовсім немає часу на візити. Стільки клопоту з переїздом. Може, пізніше приїдемо як-небудь.

— Сергію, — Ганна Петрівна зібрала всю свою рішучість. — Я хочу поговорити з тобою серйозно. Про пансіонат. Я не збираюся туди переїжджати, розумієш? Це мій дім, тут я жила з вашим батьком, тут ви виросли. Тут усі мої спогади.

— Мам, починається… Ми ж просто запропонували варіант. Для твого ж блага.

— Для мого блага було б краще, якби ви не забували, що у вас є мати.

— Що? — його голос став жорстким. — Ми що, забуваємо? Я дзвоню, Маринка з Канади пише. Ми гроші тобі переказуємо. Що ще потрібно?

— Мені потрібні мої діти й онуки, а не гроші.

— Мам, ми вже дорослі. У нас своє життя. Ти не можеш вимагати, щоб ми постійно сиділи біля тебе. Часи змінилися. Зараз усі роз’їжджаються.

— Я не вимагаю сидіти біля мене. Я прошу не забувати, що я жива.

— Ну все, знову мелодрама. Я піду, у мене справ по горло. Зв’яжемося потім, — і він відключився, не дослухавши.

У день від’їзду Сергій таки приїхав, але сам і всього на півгодини. Привіз коробку цукерок, поцілував у щоку, як чужу. Говорив відсторонено, ніби виконуючи неприємну обов’язковість.

— Ти як, мам, справляєшся?

— Справляюся, — вона намагалася усміхатися. — А де Ольга? Де Сашко?

— Вони вдома, речі пакують. Часу обмаль.

Коли він ішов, вона раптом зрозуміла, що більше не побачить сина дуже довго. Можливо, ніколи. У горлі застряг клубок.

— Сергію, — покликала вона. — Синку, невже я вам більше не потрібна?

Він обернувся в дверях, на мить завагався. Потім промовив, не дивлячись їй у вічі:

— Мам, ну що за дурниці? Просто в усіх своє життя. Ти ж розумієш.

— Розумію, — кивнула вона. — Я все розумію, синку.

Він пішов, а вона ще довго стояла в дверях, дивлячись на порожній коридор. Потім повільно повернулася в кімнату, сіла на диван. Навколо було тихо. Тільки годинник цокав на стіні — старий, ще від Миколи. Він любив механічні годинники, казав, що в них є душа.

Вона підійшла до телефону, набрала номер Тамари Михайлівни.

— Тамаро, привіт. Пам’ятаєш, ти говорила про поїздку до сестри на Новий рік? Можна до тебе приєднатися?

Голос сусідки звучав здивовано, але радісно:

— Аню? Звісно, можна! Сестра буде рада. У неї будинок великий, місця всім вистачить. А що, передумала з дітьми зустрічати?

— Так, — Ганна Петрівна відчула, як на душі стає легше. — Вирішила сама про себе подбати. Дітям зараз не до мене. У них своє життя.

— От і правильно! — схвалила Тамара. — Ти ще молода, чого вдома киснути? Заодно й інше місто подивишся, там гарно. А до дітей потім самі попросяться, от побачиш. Як онуки підростуть, так і згадають про бабусю.

— Можливо, — усміхнулася Ганна Петрівна. — Але я вирішила більше не чекати. У мене теж має бути своє життя, правда?

Вона поклала слухавку й підійшла до вікна. За шибкою падав перший сніг. Починалася нова зима і, здається, нове життя. Без дітей, але, можливо, не така вже й самотня.