— Я трьох виростила — сиди й учися.
— Свекруха приїхала на місяць, але вилетіла з квартири за 20 хвилин.
У замку клацнув ключ. Катя мало не випустила сина — малюкові п’ять днів, годування тільки налагодилось, вона сиділа в самій нічній сорочці й намагалася зрозуміти, чи правильно дитинау приклала. Андрій на роботі. Хто там?
У коридорі загриміло. Щось важке. Потім ще.
— Катюшо, приймай гостей.
Голос чоловіка. Катя машинально схопила халат, не встигла зав’язати — до кімнати зайшла свекруха. За нею Андрій тягнув дві валізи та здоровенну сумку.
— Ой, ну ти даєш, у чому сидиш? — Галина Петрівна окинула невістку поглядом з ніг до голови. — Вся нарозхрист, а в квартирі протяг. Хочеш застудити і себе і дитину?
— Який протяг? Усе зачинено.
— Андрійку, зачини кватирку на кухні, я ж просила. І капці мені дай, свої забула.
Катя дивилася на валізи. Дві. Великих. І сумка.
— Андрію, що відбувається?
Чоловік сяяв так, наче привіз їй путівку до санаторію.
— Мама взяла відпустку. Цілий місяць буде нам допомагати. Сюрприз.
Галина Петрівна тридцять два роки відпрацювала завучем. Виростила трьох. Молодший, Андрій, був її улюбленцем, хоча вона ніколи б у цьому не зізналася вголос. Коли він одружився з Катею три роки тому, свекруха прийняла невістку рівно — без захоплень, але й без війни. Приїжджала раз на місяць, привозила варення, давала поради щодо ремонту й їхала назад. Дві години на електричці — зручна відстань. Досить близько, щоб не сваритися. Досить далеко, щоб не душити.
Тепер ці дві години схлопнулися в нуль.
— Андрійко подзвонив позавчора, розповів, як ти тут сама справляєшся, — свекруха вже розгулювала квартирою, проводячи пальцем по полицях. — Перша дитина, досвіду жодного, мама твоя далеко, допомогти нікому. От я й вирішила: беру відпустку, приїду, всього тебе навчу.
— Навчите чого?
— Всього. Годувати, сповивати, купати. Ти ж нічого не вмієш.
— У пологовому показували.
— Ті дівчатка самі нічого не тямлять, — свекруха махнула рукою. — Я трьох виростила, Катю. Трьох. Без усяких інтернетів.
Андрій повернувся з кухні.
— Кватирку зачинив. Мам, ходімо, покажу, де ти спатимеш.
— У дитячій? — Катя відчула, як усередині щось стислося.
— Ну так, там же диван.
— Там ліжечко. Там Мишко спить.
— Та ліжечко маленьке, місця вистачить. Мама буде поруч, якщо що — одразу допоможе.
Катя уявила: ніч, вона годує сина, а свекруха коментує кожен рух. О третій ночі. Кожної ночі. Місяць.
— Ні.
— Що — ні?
— Так не піде.
Галина Петрівна вже розпаковувалася в дитячій. Грюкала дверцятами шафи, щось перекладала, бурчала собі під ніс.
— Андрію, можна тебе?
Чоловік зайшов у спальню. Катя сиділа на ліжку, Мишко сопів у неї на руках.
— Ти при своєму розумі?
— Кать, ну що ти.
— Я що? Ти привіз матір без попередження. На місяць. У мене шви. Молоко тільки прийшло. Я ходжу по дому в чому попало, тому що інакше не можу. Мені треба час звикнути до дитини. Самій.
— Мама хоче допомогти.
— Мені не потрібна допомога.
— Вона їхала дві години. Вона вже розпакувалася.
— Нехай запаковується.
Андрій витріщився на неї.
— Це моя мати.
— Я в курсі.
— Я не можу її вигнати.
— Тоді я поїду.
— Куди?
— До своїх.
— З грудним немовлям? Ти що, з глузду з’їхала?
— З грудним немовлям.
У двері просунулася Галина Петрівна.
— Діти, я заважаю? Мішеньку, чого ти не спиш, зайчику?
Вона простягла руки до онука. Катя відсунулась.
— Він тільки поїв, його в ліжечко треба.
— Давай віднесу. Покажу, як правильно вкладати. Ти, певно, на руках тягаєш? Не привчай, потім намучишся.
— Галино Петрівно, я сама.
— Катю, що ти як чужа? Я ж бабуся, не з вулиці прийшла.
— Дайте нам п’ять хвилин. Наодинці.
Свекруха підтиснула губи.
— Як скажеш. Андрійку, я на кухні. Там, до речі, посуд немитий, але я мовчу.
Вийшла. Катя втупилася в чоловіка.
— Чув?
— Що?
— Посуд немитий. Я з пологового тиждень тому. Сплю по дві години. А вона посуд рахує.
— Вона просто сказала.
— Це початок. За годину вона скаже, що я неправильно годую. За дві — що не так тримаю. За три — що взагалі не годжуся в матері. Місяць я не витримаю.
— Перебільшуєш.
— Катю, ти неправильно тримаєш, — долинуло з кухні. — Голівку вище треба. І халат застебни, застудиш усе.
Катя подивилася на чоловіка. Він розвів руками.
— Вона піклується.
Катя поклала сина в ліжечко. Дістала телефон. Написала Андрію. Він стояв за два метри.
«У тебе 15 хвилин викликати мамі таксі. Або я викликаю собі й сину і їду до батьків. Час пішов».
Андрій прочитав. Підвів очі.
— Серйозно?
Катя дістала з шафи дорожню сумку. Почала складати Мишкові речі.
— Поклади сумку.
Не поклала.
— Це шантаж.
Не відповіла.
— Ти хочеш, щоб я вигнав рідну матір?
Пачка підгузків. Пелюшки. Бодіки.
— Чотирнадцять хвилин.
— Ти нікуди не поїдеш. Куди ти подінешся з немовлям? Якесь безглуздя.
— Мама вилетить найближчим рейсом. Зустріне на вокзалі. Я вже написала.
— Їй написала раніше, ніж мені?
— Тобі писати марно. Ти все одно не чуєш.
Андрій схопився за голову.
— Давай нормально поговоримо.
— Ми три роки нормально говоримо. Три роки ти повторюєш, що мама — то мама, і відмовити їй не можна. Три роки вона приїжджає без дзвінка й учить мене жити. Я терпіла — раз на місяць, на пару годин. Але місяць під одним дахом — ні.
— Вона хоче допомогти.
— Нехай приїжджає на день. Зранку до вечора. Щодня, якщо так треба. Але ночувати — у себе.
— Їй дві години їхати.
— Значить, не щодня. Раз на тиждень. На вихідних.
Мовчання.
— Дванадцять хвилин.
У дверях виросла Галина Петрівна.
— Ви тут шепочетесь, а в мене питання. Де сіль? Хотіла суп поставити.
— Мамо, зачекай.
— Андрійку, мені готувати треба. Катю, де сіль?
Катя застебнула сумку.
— У шафці над плитою.
— А чого вона там? Сіль має на столі стояти, під рукою.
— Це моя кухня. Сіль там, де мені зручно.
Свекруха похитала головою.
— Ти народила — а я трьох виростила. Сиди й учися. І не огризайся. Я допомогти приїхала, а ти хамиш.
— Я не хамлю.
— Хамиш. Андрійку, чув? Вона мені вказує, де солі місце.
Катя подивилася на чоловіка. Той стояв між дружиною і матір’ю, і по обличчю було видно — хотів крізь землю провалитися.
— Мамо, треба поговорити.
— Кажи.
— Наодинці.
— Від Каті секретів не тримаю. При ній кажи.
Катя підняла сумку.
— Десять хвилин.
— Куди це ти зібралася? — Галина Петрівна помітила сумку.
— На вокзал.
— Що? Андрію, що відбувається?
Чоловік узяв матір під лікоть і вивів на кухню. Катя чула голоси, спочатку тихі, потім гучніші.
— Вона тебе шантажує, не бачиш?
— Мамо, вона втомилася.
— А я не втомилася? Дві години в електричці тряслася. Відпустку взяла. Грошей на подарунки скільки витратила. І що — виганяйте Галину Петрівну?
— Ніхто не виганяє.
— А що тоді?
— Катя хоче сама. Розібратися. Перший час.
— Дурниці. Перший час якраз допомога потрібна. Вона не справляється, видно ж. Посуд горою, у квартирі безлад, сама розхристана.
— Вона тільки з пологового.
— І що? Я після Сашка на третій день підлогу мила. А вона розляглася пані.
Катя підійшла до дверей кухні.
— Сім хвилин.
Галина Петрівна розвернулася.
— Давай як дорослі поговоримо. Я розумію, тобі важко. Гормони, недосип. Але це минеться. А я тут, щоб допомогти.
— Мені не потрібна допомога в такому вигляді.
— У якому вигляді?
— Коли ви живете в мене вдома, критикуєте кожен крок і вчите мене бути матір’ю.
— Я не критикую.
— Посуд немитий. Ходжу розхристана. Сіль не там стоїть. Це за перші двадцять хвилин. Що буде за тиждень?
Галина Петрівна спалахнула.
— Андрію, чуєш, як вона зі мною?
— Мамо, Катя має рацію.
Свекруха завмерла.
— Що?
— Треба було подзвонити. Спитати. Попередити.
— Я хотіла сюрприз зробити.
— Сюрприз не вдався.
Галина Петрівна сіла на табуретку. Наче з неї повітря випустили.
— Отак, значить. Усе життя на вас поклала. Трьох підняла. Андрійкові інститут допомагала закінчити. Квартиру цю, між іншим, ми з батьком перший внесок давали.
— Мамо, це інше.
— Ні, це те саме. Я стараюся, а ти мене виганяєш. На старість літ. Заради цієї.
— Мамо.
— А що? Вона тебе проти мене налаштовує. З першого дня. Я ж бачу.
Катя стояла в дверях.
— Я не налаштовую. Я хочу сама розібратися з дитиною. Зі своєю дитиною.
— Він і мій також. Внук мій.
— Внук. Не син.
Свекруха підвелася.
— Андрію. Вибирай. Або я, або вона.
Тиша.
Три роки тому, коли вони тільки починали зустрічатися, Андрій сказав: «Мама — це святе. Якщо доведеться вибирати, виберу маму». Катя тоді посміялася. Думала, жартує.
Андрій дивився в підлогу.
— Мамо, не треба ультиматумів.
— Я хочу знати, де моє місце в цій сім’ї.
— Твоє місце у себе вдома. У твоїй квартирі. Звідки ти можеш приїжджати до нас у гості. У гості, мамо. Не на місяць.
Галина Петрівна схопилася за серце.
— Андрійку, що ти кажеш?
— Правду.
Валізу свекруха збирала мовчки. Катя сиділа в спальні з Мишком, слухала, як грюкають дверцята шафи, як рухаються меблі, як Галина Петрівна бурчить собі під ніс.
Андрій викликав таксі. Тупцював у коридорі.
— Мамо, машина за п’ять хвилин.
— Чую.
— Давай проведу.
— Не треба. Сама дійду.
Вона вийшла з дитячої з валізами. Глянула на двері спальні.
— Передай дружині, що вона ще пошкодує. Дитина захворіє, рук не вистачить, посуд горою — згадає, як мене виставила. І не сподівайся, що прибіжу за першим дзвінком.
— Мамо.
— Все. Я тебе виростила, вивчила, квартиру допомогла взяти. А ти мене як собаку. Через бабу.
Двері грюкнули так, що зі стелі посипалася штукатурка.
Андрій пройшов на кухню. Загримів посудом. Зашуміла вода.
Катя вклала Мишка й вийшла.
Чоловік стояв біля раковини, мив тарілки. Мовчки.
— Злишся?
— Не знаю.
— Я не хотіла так.
— Але вийшло так.
— Вона б мене зжерла за місяць.
Не відповів. Тер губкою одну й ту саму тарілку.
— Ти чув її? Посуд, розхристана, сіль. За двадцять хвилин. Уяви тридцять днів.
— Вона така. Вона так любить.
— Це не любов, Андрію. Це контроль.
Він поставив тарілку. Взяв наступну.
— Вона моя мати.
— Знаю.
— Плакала в таксі. Водій написав.
Катя притулилася до одвірка.
— Мені її шкода.
— Правда?
— Правда. Але я не шкодую, що так вийшло.
Андрій обернувся.
— Вона може не пробачити.
— Може.
— І тебе це не хвилює?
Катя помовчала секунду.
— Мене хвилює син. Мій дім. Моє право вирішувати, як тут жити. Якщо для цього треба, щоб твоя мама образилася — значить, так і буде.
Вночі Мишко прокидався о другій. О четвертій. О шостій. Катя годувала, заколисувала, міняла підгузки. Андрій спав у сусідній кімнаті — сама попросила, щоб хоч хтось із них висипався.
О сьомій ранку вона сиділа на кухні з охололим чаєм. Свекруха мала рацію в одному: їй важко. Руки тремтять від недосипу. Спина ниє. І жодної допомоги.
Але це її вибір.
Взяла телефон. Відкрила чат із мамою.
«Мам, можеш приїхати? На тиждень. Просто побути поруч. Без порад. Без критики. Просто поруч».
Мама відповіла за хвилину — вона завжди вставала рано.
«Дивлюся квитки».
Андрій вийшов о дев’ятій.
— Як ніч?
— Як завжди.
— Зовсім не спала?
— Уривками.
Сів навпроти. Помовчав.
— Я всю ніч думав.
— І що?
— Потрібні правила.
— Які?
— Про маму. Взагалі про гостей. Щоб такого більше не було.
— Кажи.
— Жодних сюрпризів. Будь-який візит — після дзвінка. Щонайменше за день.
— Гаразд.
— Якщо хтось хоче ночувати — вирішуємо разом. Обоє.
— Гаразд.
— Я з мамою поговорю. Поясню, що це не проти неї.
Катя дивилася на чоловіка. Синці під очима, плечі опущені.
— Вона дзвонила?
— Тричі. Не взяв.
— Чому?
— Не знав, що казати. Я вчора був на твоєму боці. Але вона моя мати. Плаче через мене.
— Вона плаче, бо не отримала, чого хотіла. Це різне.
Андрій потер обличчя долонями.
— Ти жорсткіша, ніж я думав.
— Я стала жорсткішою, коли народила. Інстинкт, мабуть. Захищати своє.
— Мене захищаєш?
— І тебе. Від невміння сказати «ні».
Мама Каті приїхала через два дні. Зайшла, обійняла доньку, глянула на внука, схлипнула.
— Маленький який. Гарний. Катю, молодець.
Вона готувала, мила, прала — і жодного разу не сказала, що Катя робить щось не так. Коли годування не ладналося, просто підкладала подушку. Коли Мишко не засинав, гойдала коляску, поки Катя відсипалася.
На четвертий день Катя сказала:
— Мам, я тебе люблю за це.
— За що?
— За те, що не вчиш жити.
Мама всміхнулася.
— Я свої помилки з тобою зробила. Тобі п’ятнадцять було, коли я зрозуміла — не можна тиснути. Пам’ятаєш музичку?
— Коли ти змушувала ходити на фортепіано, а я прогулювала?
— Я тоді так кричала. А потім дійшло: чим сильніше тиснеш, тим сильніший опір. З того часу мовчу.
— Галина Петрівна цього не розуміє.
— Кожен у своєму темпі вчиться. Може, і вона колись.
За тиждень подзвонив Андрій із роботи.
— Мама хоче приїхати. На день. Подивитися на внука.
— Коли?
— У суботу.
Мама відїжджала в п’ятницю.
— Нехай приїжджає.
— Впевнена?
— Один день — нормально.
Галина Петрівна приїхала вранці. Роззулася, дістала з сумки свої капці.
— Здрастуй, Катю.
— Здрастуйте.
Пауза.
— Я хотіла вибачитися.
Катя мало не сіла повз стілець.
— За що?
— Що не подзвонила. Що влізла без дозволу. Андрій пояснив. Не одразу дійшло, але потім подумала — мабуть, він має рацію.
Катя мовчала.
— Я ж хотіла як краще. Думала, тобі потрібна допомога. А ти хотіла сама.
— Так.
— Тепер буду знати.
Свекруха пройшла до ліжечка. Постояла. Погладила внука по щоці.
— Гарний хлопчик. Весь в Андрійка.
Катя промовчала.
Увечері Галина Петрівна поїхала. Андрій спитав:
— Ну як?
— Нормально.
— Правда?
— Правда. Трималася. Тільки двічі сказала, що я не так роблю.
— А ти?
— Промовчала.
Андрій обійняв її.
— Дякую, що дала їй шанс.
Катя поклала голову йому на плече. Мишко спав. У квартирі було тихо.
— Якщо вона знову захоче на місяць — відповідь та сама.
— Знаю.
— Це не обговорюється.
— Зрозумів.
Катя прикрила очі. Попереду ще багато розмов. Багато моментів, коли доведеться казати «ні». Багато образ, які доведеться розгрібати.
Мишко заворушився в ліжечку, і вона пішла до нього.
