— Ти не можеш розділяти сім’ю! — сестра Артема з обуренням вимагала віддати їй кімнату.
Вікторія мимоволі здригнулася. Напруга в повітрі була майже відчутною. Вона зусиллям волі стримувала роздратування, намагаючись не видати свого стану перед Ларисою.
— Віко, — мовила та, вивчаючи її поглядом. — Нам треба поговорити серйозно.
— Про що саме? — обережно спитала Вікторія, відклавши каталог весільних суконь.
— Про наші сімейні традиції, — Лариса сіла навпроти. — Ми завжди жили великою родиною. Мама, я, Артем… А тепер ще й ти.
Вікторія насупила брови:
— Ти маєш на увазі, що ми з Артемом після весілля маємо жити у вас?
— Саме так! — з впевненістю кивнула Лариса. — У нас великий будинок, місця вистачить усім. Навіщо ті складнощі з окремим житлом?
— Річ не у просторі, — спокійно відповіла Вікторія. — А в особистих межах. У своїй домівці формуються здорові стосунки.
— Межі? — перекривила обличчя Лариса. — Ми ж одна сім’я! Родичі!
— І саме тому нам варто жити окремо. Щоб залишитися родичами, а не сваритися.
— Це нісенітниця! — змахнула рукою Лариса. — Колись усі жили разом, і ніхто не скаржився!
Вікторія підвелася й почала ходити кімнатою:
— Я не хочу бути під щоденним контролем свекрухи.
— Контролем?! — обурилась Лариса. — Мама — мудра жінка, вона навчить тебе бути хорошою дружиною!
— Я справлюся й без «вказівок». Дякую, — холодно відрізала Вікторія.
— Надто вже ти впевнена в собі, — прищурилась Лариса. — У нашій родині жінки слухають старших!
— А в моїй родині жінки вміють думати самостійно, — спокійно відповіла Вікторія.
— Ось бачиш! — зірвалася Лариса. — Ти думаєш тільки про себе! А сім’я — це компроміси!
— Компроміси — так. Але не повне підкорення чужій волі.
— Чужій?! — вигукнула Лариса. — Ми ж скоро станемо ріднею!
— Ріднею, але не хазяями моєї долі.
— То навіщо ти виходиш заміж?! Живи тоді сама!
— Я виходжу заміж за Артема. Не за всю вашу сім’ю.
— Артем — частина нашої родини! І ти станеш нею!
— Частина — так. Додаток до вашої родини — ні, — твердо сказала Вікторія.
— Яка ж ти горда… — прошипіла Лариса.
— Я просто інакше думаю. І маю на це право, — втомлено відповіла Віка.
— О, побачимо, що скаже Артем, — сказала зовиця.
У цей момент у кімнату зайшов Артем і зупинився на порозі, вловивши напруження.
— Що тут відбувається?
— Твоя наречена відмовляється жити з нами! — випалила Лариса. — Вважає, що ми їй не рівня!
— Це неправда! — обурено вигукнула Вікторія.
Розмова нічим не закінчилася. Лариса перевертала слова Вікторії, а Артем стояв розгублено, не знаючи кому вірити. Він міцно взяв наречену за руку і повів у кав’ярню, щоб провітритися і провести час наодинці.
Весілля було скромним, всі гроші пішли на його організацію, а зняти житло подружжя не встигло. Вікторія планувала заплатити оренду з тих грошей, що їм подарують, проте чоловік думав інакше.
— Ми ж домовлялися, Артеме, — спокійно, але твердо сказала Вікторія. — Що будемо жити окремо.
— Ми… так, обговорювали, — пробурмотів він, — але ж ще до весілля був час, усе могло змінитися.
— Час не змінює принципів, — відповіла Віка. — Я не підпишусь на життя з твоєю мамою і сестрою.
— Не драматизуй, — спробував усміхнутися Артем. — Побачиш, усе буде добре.
…Але “добре” не настало.
Вікторія не спішила переїжджати до чоловіка, запрошуючи його переїхати до неї, проте Артем не погоджувався. Скільки б дружина не нагадувала про домовленість, Артем щоразу відкладав переїзд. Після весілля подружжя так і не визначилося, де буде жити. Весілля минуло, медовий місяць — як у казці, але повернення в реальність принесло неочікуване.
Минуло трохи більше тижня після повернення з медового місяця. Вікторія щодня сподівалась, що Артем нарешті зателефонує, скаже: «Переїжджаю, Віко, ми починаємо життя удвох». Але замість цього він писав щось загальне: «Сьогодні не встигаю, мама себе погано почуває», «Лариса має важливу співбесіду, треба підтримати», «Завтра точно поговоримо».
Та розмова не наступала.
Одного вечора пролунав дзвінок у двері. Вікторія відкрила — на порозі стояв Артем із двома валізами. Позаду — Лариса. Теж із речами.
— Що це? — запитала Віка, вже здогадуючись, але не бажаючи вірити.
— Ми з мамою подумали, що так буде краще, — почав Артем, уникнувши її погляду. — Ну, тимчасово. Поки не визначимось остаточно.
— Тимчасово? — повторила вона. — З мамою? А мама де?
— Вона приїде пізніше. Спочатку ми з Ларисою… приживемося.
Лариса вже пройшла вглиб квартири, озираючись, як у магазині меблів:
— Тут світло, але ліжко я б переставила. І, будь ласка, мені кімнату з вікнами на південь. Я люблю сонце.
Вікторія закрила очі на кілька секунд. Її власна квартира, куплена на її ім’я, з її ремонтом і спокоєм — раптом перестала бути територією безпеки. Вона жила там зі своєю матір’ю, забрала її з села. Вікторії було краще жити з мамою, ніж вкладати великі гроші у ремонт батьківського будинку.
Квартира у неї була невелика, двокімнатна. Вона добре у ній почувалася разом з мамою, але після весілля готова була винаймати житло разом з чоловіком, щоб не жити разом з родичами. Принаймні перші кілька років, щоб притертися одне до одного.
— Ви що, справді вважаєте, що оселитесь тут без мого дозволу? — спокійно, але твердо сказала вона.
Артем стенув плечима:
— Та не роби з цього трагедії. Це ж сім’я. Ти не можеш розділяти родину.
— Можу, Артеме. І мушу. Бо твоя “родина” не запитала, чи я хочу її під своїм дахом. Вона просто повелася, як господарі.
— Ми ж одружені, — заперечив він. — У нас спільне життя.
— Спільне життя — так. Але не спільне із твоєю сестрою та мамою.
— А як же компроміс?
— Компроміс — це коли обидві сторони погоджуються. А не коли одна виносить валізи, а друга мовчки здається. До того ж, де вас тут всіх розмістити? В одній кімнаті живе мама, інша моя. Якщо Артем не хоче винаймати житло, буде тут зі мною жити. Ларисо, я не можу поселити тебе на кухні.
Лариса обурено втрутилась:
— Ти хочеш нас вигнати? Мене — сестру твого чоловіка?
— Ні, Ларисо. Я хочу вас не впускати. Бо ви не частина мого вибору.
Артем зітхнув і зробив крок до дверей:
— Мені треба подумати.
— Іди. Подумай добре, — сказала Віка. — Бо якщо ти вийдеш із цієї квартири разом із нею, то назад — вже не повернешся.
Він не відповів. Просто вийшов.
Лариса глянула на Вікторію з викликом:
— Ти ще пошкодуєш.
— Можливо. Але тільки раз. А жити так щодня я не хочу.
Через два тижні у квартирі — тиша. Легка музика, чашка кави, Вікторія на балконі перегортала сторінки нового проєкту. Вона працювала, жила, дихала — вільно.
Артем намагався писати. Потім зателефонував. Але вона не відповіла. Того дня вона сказала собі правду: краще бути самій у своєму житті, ніж разом — у чужому сценарії.
Минув місяць мовчання. Вікторія не відповідала на повідомлення, не брала слухавку, не читала листи. Артем зник. Вона не знала, чи жив він у себе вдома, чи знімав житло.
Та одного дня, коли вона поверталася з роботи, він уже чекав біля під’їзду. У руках — ключі, а в очах — невпевненість.
— Привіт, — сказав тихо. — Можна хвилину?
Вона кивнула. Він мовчки простягнув їй ключі.
— Це від тієї квартири, яку ми мали подивитись до весілля. Я зняв її. Там дві кімнати, світло, гарний ремонт. І ніяких родичів.
Вікторія здивовано зупинилася.
— Живеш там?
— Уже тиждень. Сам. І багато думаю. Про нас. Про себе. Про помилки. Я ніколи не жив самостійно, Віко. Мама завжди вирішувала за мене. І я думав, що так правильно. Але тільки коли залишився наодинці з собою — зрозумів, чого хочу. І це не життя в домі, де моя сестра вирішує, яка в тебе має бути спальня.
— І що ти хочеш? — спокійно запитала вона.
— Жити з тобою. У нашому домі. Без вказівок. Без нав’язаних гостей. Якщо ще не пізно.
Вікторія довго мовчала.
— Це буде не твоя квартира. І не моя. Це буде наш простір. І кожен, хто переступить його поріг, буде туди запрошений. Домовляємося?
— Домовляємося, — твердо відповів Артем.
Життя в новій квартирі було зовсім іншим. Спокійні ранки з кавою, вечори з книжками й фільмами. Без чужих голосів, без критики, без “а мама сказала…”.
Вони сперечалися — як усі пари. Але вперше Артем не тікав за порадою до матері, а залишався, щоб говорити, слухати, домовлятися.
Лариса намагалася втрутитися — писала, що “відтягли брата з родини”, “мати плаче”, “ви всі егоїсти”. Але Артем не відповідав. І тільки якось увечері, коли вони разом готували вечерю, він сказав:
— Уперше я відчуваю, що ми — сім’я. І що я — не додаток до маминої волі. Дякую, що не здалася.
Вікторія усміхнулася. Вона багато плакала раніше. І багато разів хотіла здатися. Але ця вечеря — у власній кухні, зі справжнім партнером поруч — вартувала кожної краплі її сліз.
