— Ти не радій, — суворо сказав батько, передаючи на руки заціпенілому від захвату синові цуценя. — Це не наша собака. Ми йому потім хороших господарів знайдемо. Зрозумів?
В кімнаті, прикрашеній повітряними кулями, посеред купи коробок з подарунками і поруч зі столом, на якому було повно-повно цукерок, і стояв торт у два яруси, прикрашений свічками, сидів на підлозі й у всі горло ревів шестирічний Андрюша.
— Так, ситуація! — похитала головою бабуся хлопчика Клавдія. — Довели таки дитину, — суворо подивилася вона на його батьків.
Мати Андрюши, Наталя, склала руки. Вона перебувала в абсолютній розгубленості. Чоловік Олег, насупився суворо й спробував закликати сина до порядку.
— Годі плакати, — сказав він, — великий хлопець уже. — Ну чого тобі не подобається? Та якби мені в твоєму віці стільки всього подарували. — Він обвів широким жестом подарунки. — Я б з розуму зійшов від радості. А ти? Ех, невдячний, — махнув він рукою.
— А мені черепашку купили, — раптом повідомив один із гостей. Кирило, одноліток Андрійка й один із його приятелів по дворових іграх.
Андрій на хвилинку замовк, округлив оченята, потёр їх кулачками.
— А я хочу собаку, — він подивився на батьків, потім відвернувся від них, засопів носиком. — Хочу собаку справжню. — І він заплакав з новою силою.
— Ну все, — зітхнула бабуся. — Ось і повеселилися.
День народження Андрійка був довгоочікуваним святом для всього родинства, і його батьки обрали головним подарунком велику собаку-робота. Сучасна іграшка не тільки вміла гавкати й ходити, але й виляла хвостом, навчалася команд. Більш того, у неї був вбудований штучний інтелект, і нею можна було керувати зі смартфона.
Наталя й Олег вирішили, що це ідеальний варіант, щоб заспокоїти єдиного сина, який просто марив цією ідеєю. Хотів він собаку.
— Домашні тварини — це велика відповідальність, — серйозно сказала Наталя, коли на кухні з цього приводу був скликаний у котрий раз сімейний рада, але Андрюши на ньому, між іншим, не було. Не довіряли йому дорослі у таких важливих темах. — Виросте, нехай хоч зграю собак собі заводить.
— А ще собака — це шерсть, це гуляти з нею треба, — став загинати пальці голова родини. — І взагалі, нехай краще про навчання думає.
— Ви, звісно, його мама й тато, — замислено промовила Клавдія. — Вам і вирішувати. Але особисто в мій час вважалося, що домашні тварини корисні для загального розвитку дітей.
— Та заводили ж уже, — розвела руками Наталя. — Рибок і равликів.
— Вони йому не цікаві, — сказала Клавдія. — Віддали через тиждень.
— Так він і до собаки так само швидко втратить інтерес.
Наталя звела брови.
— Ні, я не допущу, щоб мій син виріс зіпсованим принцом. Не буде жодної собаки в домі.
— Правильно, — підтримав її чоловік. — Це ж ще лай. Вона може жувати взуття й взагалі… А раптом ми всі блохами обростемо?
І ось коли батьки вже думали, що проблема вирішена, виявилося, що ні. Після того дня народження Андрійка навіть не підходив до сучасної іграшки. Натомість грав цілими днями зі звичайними собачками-іграшками, які у нього в уявному місті заміняли всіх мешканців. Вівчарка була пекарем, болонка квітникаркою, пара мопсів — подружжям, що володіло палацом.
— Ну, нарешті на ринок вибираємось, — радісно сказала Наталя, коли в неділю вранці вони всією сім’єю стали сідати в машину Олега.
— Так, список у мене, гроші теж. Мамо, а ти з цим знайомим своїм, який мед продає, подзвонила? Він буде сьогодні на ринку. Олеже, — повернулася вона до чоловіка, — запам’ятай, спершу їдемо за м’ясом, потім за сиром, а ще треба обов’язково купити горіхів, потім у господарський відділ.
— Так, пам’ятаю, я пам’ятаю, — закатив очі чоловік за кермом. — Все, поїхали. Син-то пристебнутий?
— Пристібнутий, — відповіла бабуся, яка разом з онуком розташувалася на задньому сидінні.
Виїхали о 7:00 ранку, завчасно, по холодку, і щоб встигнути купити все найсвіжіше найпершими на ринку, що починав роботу о 8:00 ранку. Олег спритно вирулив із забитого перед їхньою панельною дев’ятиповерхівкою машинами двору, вставив свій потужний позашляховик у загальний потік авто й додав швидкості.
І взагалі-то Олег був акуратним водієм з більш ніж десятирічним стажем, але в якийсь момент він просто трішки відволікся. І тут на перехресті чомусь закричала якась бабуся на узбіччі. Щось стрибнуло щось перед машиною.
Наталя ахнула, коли чоловік різко вдарив по гальмах. Потім Олег вискочив із салону.
— Що трапилося? — зворушилася Клавдія. — Олеже, що там? — виглянула з вікна Наталя, а в наступне миттє теж вискочила з машини.
— Цуценя! — безкольоровим голосом прошепотів Олег, схиляючись над крихітним, не більшим за дрібну кішку песиком. — Пощастило-то як, — сказав він, ледь не плачучи.
— Ой, ой… — Наталя теж присіла поруч. — Що ж це за господарі такі, які біля дороги відпускають тварин?
Олег підвівся, тримаючи коричнево-рудуватого цуценя на руках. Той заскиглив тихенько.
— Все з ним добре, — поспішила дрібними кроками до них та сама бабуся з узбіччя. — Та він без господарів, — заговорила вона швидко. — Бездомний забрів до нас у двори, — махнула вона рукою в бік видимих поруч п’ятиповерхівок. — Маленький ще, життя не знає.
— Не треба, щоб він так носився, — вигукнула Наталя, її переповнювало обурення.
— Ніхто не міг підібрати. Він же зовсім маленький. — І вона, забувши про своє небажання, простягла руку й погладила песика по голові, почесала за вушком.
— Та не потрібен нікому, — знизала плечима бабуся. — Справа-то життєва. Ну, живе бездомний. Я йому каші іноді виношу, обрізки курячі.
Чоловік і дружина переглянулися.
— А давай, — раптом сказав Олег, і тон у нього був такий, ніби він у чомусь винуватий. — Віддамо його в притулок. А це все краще, ніж на вулиці, безпечніше.
— Тільки спершу давай все-таки до фахівця по тваринах, — сказала Наталя, і голос їй задрижав. — огляд зайвим не буде.
Коли вони повернулися в машину, то, Андрійко тут же обрушив свою увагу на песика.
— Ти не радій, — суворо сказав батько, передаючи на руки заціпенілому від захвату синові цуценя. — Це не наша собака. Ми йому потім хороших господарів знайдемо. Зрозумів?
— Що, на ринок уже не їдемо? — запитала Клавдія.
— Ой, мамо, — зітхнула Наталя. — Який уже тут ринок! Так, — взяла вона смартфон. — Подивимося, де тут найближче місце, де його можуть оглянути.
На прийомі виявилося, цуценя здорове, тільки зголодніло від бездомного життя.
— Ми це, — сказав Олег адміністратору, — його віддаватимемо в добрі руки, тільки пізніше. Нехай він отой погладшає, а то кому такий потрібен буде.
Теж Олег сказав синові, коли вони повернулися в машину. Але Андрюша, здається, батька зовсім не слухав. Він гладив цуценя, не міг від нього відірватися й розмовляв з ним.
— Хороший песик, — усе повторяв хлопчик. — Мій пес.
Батьки хлопчика переглянулися й разом подумали про те, що це буде дуже непросто. Пізніше відібрати цуценя у сина, віддати його іншим людям. Адже Андрійко засмутиться.
І ось, нарешті, усі повернулися додому. І взагалі-то спершу батьки думали, що вистачить того, щоб поставити цуценяті пару тарілок для води й їжі, докинути в коробку якісь непотрібні ганчірки йому на підстилку. Але потім Наталя не витримала.
— Я в зоомагазин, — сказала вона. — Все-таки сьогодні тварин прийнято тримати пристойно.
Повернулася вона через 2 години й із двома пакетами покупок. І це були не лише найпотрібніші речі, але й ще купа іграшок для цуценяти й аж цілих три нашийники.
— Просто не могла вибрати, який взяти, — зніяковівши усміхнулася вона, розвантажуючи пакети.
А потім увечері після вечері всією родиною сіли обговорювати кличку для цуценяти. Сварилися, ледь не посварилися, але зрештою зійшлися на імені Рекс. Це був вибір Андрійка.
— Слухай, — звернувся до дружини наступного ранку Олег. — Я все розумію, але тобі не здається, що це вже занадто? Ти купуєш купу всякого в зоомагазині, ми вибираємо ім’я для цуценяти. А адже ми, якщо ти не забула, збираємося його скоро віддавати. Я вважаю, що не можна допускати того, щоб Андрій прив’язувався до нього. Потім буде гірше.
— Ти правий, — зітхнула Наталя. — Значить, який тоді у нас план?
— Я вже придумав, — усміхнувся батько. — Пам’ятаєш, наш син мріяв ходити на карате? Ось і відведу його завтра ж на першу тренування. Він і відволічеться трішки. А ще ми з тобою могли б по черзі вигулювати цуценя.
— Андрюші не треба на прогулянки ці ходити тільки, — підняла палець Наталя. — І нехай Рекс спить у нашій кімнаті. Що скажеш?
— Дуже розумно, — кивнув Олег. — Зведемо контакти тварини та нашого сина до мінімуму, а там знайдемо цуценяті якнайшвидше новий дім.
І кілька днів подружжю здавалося, що все йде якнайкраще. Ні, Андрійко все ще часто гладив цуценя, грав із ним, але тепер у нього з’явилися й свої захоплення. Рекс виявився розумненьким і тримався на прогулянках поруч із Наталею, а в кімнаті подружжя не пустував. Спав тільки на своїй лежанці.
Зрештою Олег поспитував у знайомих, чи не потрібна кому собака, й розмістив оголошення в інтернеті. Але відповідних господарів не знаходилося. Тобто дзвонили по оголошенню різні люди, але всі вони здавалися Олегу й Наталії якимись підозрілими. Вони адже хотіли знайти цуценяті найкращих господарів, щоб не переживати за його долю.
А потім одного разу у вихідний день Наталя повернулася додому вся в сльозах.
— Рекс утік. Я відпустила його з повідка зовсім ненадовго, а він… — вона всхлипнула, — утік.
Вони тут же вирушили на пошуки, ходили по дворах, кликали голосно, кидалися з питаннями до перехожих.
— Добре, що Андрійка моя мама в гості повела на день народження до його друга, — сказала Наталя, коли вони з чоловіком, зовсім розгубившись знайти Рекса, поверталися додому. — Як думаєш, з ним усе буде добре?
— Сподіваюся, — зітхнув він. — Він симпатичний, маленький. Його обов’язково підберуть добрі люди. От ми ж не пройшли повз, так?
— Похолодання обіцяли, — дрижачим голосом сказала Наталя. — Злива й град. Рекс же такий крихітний ще. А як він у моїх ніг учора ліг, поки я серіал дивилася? Ти бачив? Я себе не пробачу, якщо з ним щось трапиться. — І вона заплакала.
Олег важко зітхнув. Вони з дружиною вже підходили до свого під’їзду, і тут просто їм під ноги з-під кущів викотився знайомий коричнево-рудий колобок.
— Рекс! — ахнула Наталя й тут же підхопила цуценя на руки. — Знайшовся! Ти куди втік, маленький? Я перелякалась.
Олег стояв поруч із посмішкою дивився на те, як його дружина розмовляє з цуценям. А потім він прийняв рішення й був упевнений, що дружина його схвалить.
— Я сьогодні видалю оголошення, — сказав він. — Гадаю, відповідні господарі для Рекса вже знайшлися.
— Правда, — кинула сяючий погляд дружина. — А знаєш, і я теж так думаю.
Щасливе подружжя повернулося додому й розповіло про своє рішення синові й Клавдії, як тільки ті прийшли додому.
— Так і знала, — усміхнулася по-доброму бабуся, — одного разу собака з’явиться в цьому домі.
Незабаром Рекс виріс у велику собаку. І всі в родині любили пса й ніколи не шкодували про те, що підібрали.
