Ганна, зігнувшись у три погибелі, виривала впертий пирій на городі своєї покійної свекрухи. Земля була сухою, а на душі — ще сухіше.
Вона витерла піт із чола тильним боком долоні й розігнулася. Навколо панувала сільська тиша, яку порушувало хіба що дзижчання бджіл.
Раптом хвіртка рипнула, і на стежці з’явився Матвій — вітчим її покійного чоловіка. Чоловік, якого вона звикла бачити частиною великої родинної мозаїки, але ніколи не сприймала окремо.
— Дай боже здоров’я, Ганнусю. Усе трудишся? — тихо промовив він, підходячи ближче. Його голос, спокійний і глибокий, завжди діяв на неї як заспокійливе.
— І вам здоров’я, Матвію Петровичу. Та от, треба ж молодим допомогти. Дочка заміж збирається, хату їм до ладу доводимо, — посміхнулася вона, спираючись на сапу.
Матвій помовчав, дивлячись на її втомлені, але все ще красиві очі. Йому було трохи за п’ятдесят — на дванадцять років старший за неї, міцний, з мудрим поглядом чоловік, який колись став опорою для її покійної свекрухи, а тепер сам залишився.
— Ганно, я довго думав… — Матвій зам’явся, що було зовсім на нього не схоже. — Навіщо нам обом кокувати на самоті? Ти жінка золота, життя твого я набачився — ворогу не побажаєш. Давай жити разом. Переїдемо до мене в рідне село, там у мене хата простора, сад. Почнемо все спочатку.
Ганна мало не впустила сапу. Серце кануло кудись у п’яти.
— Матвію Петровичу… Що ви таке кажете? Та ви ж мені… як свекор! Що люди в селі скажуть? Нас же живцем з’їдять!
— А нехай їдять, подавляться, — відрізав Матвій. — Ти дев’ять років пекло терпіла, поки твій покійний Тарас чарки рахував та кулаками махав. Тоді село мовчало, тільки шепталися за спиною. Хіба ти не заслужила бути щасливою?
Ці слова зачепили за живе, піднявши з глибини пам’яті все те, що Ганна так відчайдушно намагалася забути.
Дев’ять років першого шлюбу з Тарасом здавалися Ганні безкінечним, темним тунелем. Починалося все гарно, але оковита швидко витіснила з голови Тараса і кохання, і людську подобу.
Ганна досі здригалася, згадуючи їхню останню велику сварку, яка поставила крапку в усьому. Того вечора Тарас прийшов за північ, ледве тримаючись на ногах, і з порогу почав гатити кулаком у двері.
— Відчиняй, кажу! Де тебе чорти носять? — ревів він на всю вулицю.
Ганна, тремтячи від страху, притискала до себе малих донечок у кутку кімнати. Коли вона все ж відімкнула замок, Тарас ввалився до хати, дихаючи перегаром.
— О, з’явилася, царівна! — закричав він, замахуючись. — Знову мені мовчки докоряти будеш? Ти думаєш, якщо я гроші в хату приношу, то можеш мені тут умови ставити?
— Тарасе, схаменися! Діти ж дивляться, вони плачуть! — благала Ганна, закриваючи дівчаток собою. — Іди спати, прошу тебе, не чіпай нас!
— Я у своїй хаті господар! Що хочу, те й роблю! — кричав він, перекидаючи стілець. — Ти ніхто без мене, пропадеш під парканом!
Не тямичи себе від жаху, Ганна схопила дітей, навіть не взувшись як слід, і вискочила в нічну прохолоду. Вони бігли через город до хати її матері, Катерини. Але спокою не було й там.
За чверть години Тарас уже вибивав ногами двері тещі.
— Віддавай мою відьму, мамо! — горлав він. — Не лізьте в нашу сім’ю, бо і вам перепаде!
Катерина, маленька, але горда жінка, загородила собою прохід:
— Іди геть! Очі б мої тебе не бачили! Ти ж дитині життя занапастив, руки розпускаєш! Іди проспися, а тоді з’являйся!
— Ах ви ж так?! — Тарас з люттю штовхнув літню жінку. Вона не втрималася і впала, боляче вдарившись об одвірок.
Це був момент, коли всередині Ганни щось остаточно зламалося. Вона зрозуміла: ховатися більше ніде. Щоб не наражати матір на небезпеку, наступні місяці Ганна під час його нападів люті просто сиділа з дітьми на лавці під дощем або просилася на ніч до куми.
Свекруха, покійна Марія, плакала разом із Ганною. Її перший чоловік, батько Тараса, теж згорів від оковитої, тому вона розуміла невістку як ніхто.
Матвій, який тоді вже жив із Марією, ніколи не ліз у бійки, але завжди забирав дівчаток до себе, купував їм солодощі, катав на загривку і називав рідними внучками. Дівчата обожнювали «діда Матвія».
Коли Ганна подала на розлучення, Марія благала на колінах:
— Ганнусю, доню, не кидай його! Він же пропаде без тебе, зовсім зцідиться!
— Не можу більше, мамо, — плакала Ганна. — Або я піду, або він нас у землю зажене. Мені дітей рятувати треба.
Так і сталося. Після розлучення Тарас остаточно втратив людську подобу і за три роки пішов на той світ. Ганна ж продовжувала доглядати за свекрухою, аж поки й та не відійшла у засвіти, заповіла хату онукам.
Другий син Марії, заможний містянин, лише підтримав це рішення і попросив Ганну приглянути за вітчимом, Матвієм.
І ось тепер цей самий Матвій стояв перед нею на городі й пропонував заміжжя.
Коли про це дізналася мати Ганни, Катерина, у хаті зчинився справжній ураган. Такої сварки між матір’ю та дочкою село ще не чуло.
— Ти з’їхала глузду, Ганно?! — кричала Катерина, хапаючись за серце. — За свекра заміж?! Та це ж гріх який, сором на весь район! Що люди скажуть?! Нас пальцями при зустрічі тикати будуть!
— Мамо, який він мені свекор? — спокійно, але твердо відказала Ганна. — Він вітчим Тараса. Він чужа мені людина за законом, але рідна за душею!
— Мені байдуже до закону! — не вгамовувалася мати. — У селі всі знають його як твого свекра! Ти хочеш під старість років мою сиву голову в багнюку втоптати? Люди плюватимуть нам услід! «Подивіться, — скажуть, — свекра відхопила!».
— А коли Тарас мене ледь не погубив, де були ці люди?! — раптом вибухнула Ганна, і сльози бризнули з її очей. — Чому вони тоді мовчали? Чому ніхто не вийшов і не захистив мене, коли я з двома дітьми на лавці ночувала? Тоді їм було байдуже! А тепер у них язик свербить?!
— Ти не рівняй грішне з праведним! — кричала мати. — Одумайся, дочко! Твої ж власні діти тебе зневажатимуть
Але тут у кімнату зайшли доньки — дорослі, розумні дівчата. Старша підійшла до Ганни й обійняла її за плечі.
— Бабусю, припиніть, — тихо, але впевнено сказала вона. — Ми все чули. І ми — на боці мами. Дід Матвій для нас завжди був ближчим і добрішим за рідного батька. Якщо мама з ним щаслива, ми тільки «за». А на чужі язики нам начхати. Мій чоловік теж реготати з цього не буде, він Матвія поважає.
Мати безсило сіла на стілець, важко дихаючи:
— Робіть, що хочете… Але я на весілля не прийду і благословення мого не чекайте!
Вони не робили гучного весілля. Просто пішли й розписалися в РАЦСі. Щоб обірвати всі плітки та пересуди, Ганна продала свій старий будинок, і вони з Матвієм переїхали в його рідне село, що за п’ятдесят кілометрів звідти. Там їх ніхто не знав як «невістку та свекра» — для всіх вони стали просто новою, гарною сімейною парою.
Пройшло вже понад сім років.
Ганна сиділа на веранді їхнього нового будинку, загорнувшись у теплий плед. На столі чаділи дві чашки з ароматним трав’яним чаєм. З хати вийшов Матвій — сивий, але з тими ж теплими, закоханими очима, обійняв її за плечі й поцілував у скроню.
— Про що задумалася, Ганнусю? — запитав він.
— Та так, минуле згадала, — сумно посміхнулася вона, притискаючись до його міцного плеча. — Знаєш, Матвію, я зараз така щаслива, що інколи плакати хочеться від цього спокою. Ні криків, ні страху. Тільки одне серце крає…
— Що саме, рідна?
— Шкода мені тих дев’яти років, що я викинула на смітник із Тарасом. Терпіла, слухала дурні поради про те, що «якось воно буде, аби чоловік у хаті». Треба було бігти в перший же день, як він руку підняв. Скільки життєвих сил задарма пропало…
Матвій міцніше стиснув її в обіймах.
— Головне, Ганно, що ти свій берег таки знайшла. А минуле… нехай там і залишається. Попереду в нас ще багато добрих років.
Валентина Довга
