Вечірнє сонце ледь пробивалося крізь густі крони старих лип, що росли вздовж вузької вулички в селі. На подвір’ї старого будинку, де пахло свіжоскошеною травою і квітами з палісадника, сиділи дві жінки.
Ірина, висока, з коротким темним волоссям і суворим поглядом, різко жестикулювала, звертаючись до Галі, молодшої, з довгою русявою косою, яка задумливо дивилася кудись у далечінь.
— Галю, як тобі не соромно? Тетяна Іванівна тебе як рідну доньку ростила! — обурливо кинула Ірина, стискаючи в руках чашку з трав’яним чаєм.
Галя зітхнула, не відводячи погляду від горизонту, де небо вже починало червоніти. Її голос був тихим, але в ньому відчувалася стримана сила.
— Ірино, я вдячна Тетяні Іванівні. Ти ж знаєш, як багато вона для мене зробила. Але це ти забуваєш, що вона твоя рідна тітка.
Ірина різко поставила чашку на стіл, від чого та дзенькнула, ледь не розливши чай.
— Моя тітка чи ні, це не змінює того, що ти повелася невдячно! Вона все життя тобі віддавала, а ти тепер навіть не хочеш її провідати? Ти знаєш, як вона чекає на тебе? — Ірина нахилилася ближче, її очі блищали від обурення.
Галя нарешті повернула голову, її погляд був спокійним, але з ноткою болю.
— Ти не розумієш, Ірино. Я не можу просто так приїхати до неї. Є речі, про які ти не знаєш. І, можливо, не хочеш знати.
Ірина фиркнула, відкинувшись на спинку стільця.
— Які ще таємниці? Ти завжди була майстринею вигадувати виправдання. Що такого могло статися, щоб ти відмовилася від людини, яка замінила тобі матір?
Галя закусила губу. Її пальці нервово стискали край сукні. Вона знала, що Ірина не відступить, поки не отримає відповідь, але правда була надто складною, надто болючою. І все ж, можливо, настав час розповісти хоча б частину історії.
— Добре, — тихо сказала Галя. — Якщо ти так хочеш знати, я розповім. Але попереджаю: це не те, що ти очікуєш почути.
Ірина підняла брову, її гнів змішався з цікавістю.
— Ну, давай, розкажи. Я вся увага.
Галя народилася в Калинівці двадцять п’ять років тому. Її мати, Олена, була молодшою сестрою Тетяни Іванівни. Олена була бунтівною душею, завжди мріяла про велике місто, про життя, сповнене пригод і можливостей.
Але доля склалася інакше. Коли Галі було лише два роки, Олена зникла. Ні листа, ні дзвінка — просто одного дня вона не повернулася додому.
Тетяна Іванівна, яка на той час уже була вдовою, взяла Галю до себе. Вона виховувала її як рідну доньку, віддаючи всю свою любов і турботу.
— Я пам’ятаю, як Тетяна Іванівна щоночі читала мені казки, — почала Галя, її голос тремтів від спогадів. — Вона ніколи не скаржилася, хоча я знаю, що їй було важко. Вона працювала на двох роботах, щоб ми могли мати все необхідне. Але я завжди відчувала, що вона щось приховує.
Ірина насупилася.
— Приховує? Що ти маєш на увазі?
Галя зітхнула і продовжила.
— Коли мені було п’ятнадцять, я знайшла в її шафі стару скриньку. Там були листи. Листи від моєї мами. Вони були адресовані Тетяні Іванівні, але вона ніколи мені їх не показувала.
— Листи? — Ірина здивовано нахилилася вперед. — І що там було?
— Я прочитала лише один, — відповіла Галя. — Мама писала, що вона в місті, що їй важко, але вона не може повернутися. Вона просила Тетяну Іванівну не розповідати мені правду, поки я не буду готова. Але що це за правда, я так і не дізналася. Тетяна Іванівна застукала мене за читанням і дуже розлютилася. Вона сказала, що я ще замала, щоб зрозуміти, і забрала скриньку.
Ірина мовчала, переварюючи почуте. Її гнів потроху вщухав, поступаючись місцем сумнівам.
— І ти думаєш, що вона досі щось приховує? — запитала вона.
— Я не думаю, я знаю, — твердо сказала Галя. — Минулого року я отримала лист. Анонімний. У ньому було написано, що моя мама жива і що Тетяна Іванівна знає, де вона. Але коли я спробувала поговорити з нею про це, вона все заперечувала.
Сказала, що це якась дурна вигадка.
Ірина потерла скроні, ніби намагаючись зібрати думки докупи.
— Це звучить як якась мелодрама. Ти впевнена, що той лист не був жартом?
— Я не знаю, — зізналася Галя. — Але після того я почала помічати, як Тетяна Іванівна уникає розмов про мою маму. Вона змінює тему, нервує. І я не можу просто приїхати до неї і вдавати, що нічого не сталося. Мені потрібно знати правду.
Наступного дня Галя вирішила, що більше не може чекати. Вона зібрала свої речі й вирушила до старого будинку Тетяни Іванівни. Ірина, хоч і неохоче, погодилася поїхати з нею. Вона все ще вважала, що Галя перебільшує, але цікавість узяла гору.
Коли вони приїхали, Тетяна Іванівна зустріла їх на ґанку. Її обличчя, вкрите зморшками, але все ще гарне, освітила тепла посмішка.
— Галю, Ірино! Які гості! — вигукнула вона, розводячи руки. — Чому не попередили, я б пиріг спекла!
Галя змусила себе посміхнутися, але її серце калатало. Вона знала, що сьогодні має поставити всі крапки над “і”.
— Тітко, нам треба поговорити, — сказала вона, коли вони всілися за старим дерев’яним столом у кухні.
Тетяна Іванівна насторожилася, але кивнула.
— Звісно, доню. Про що?
Галя глибоко вдихнула і дістала з сумки пожовклий конверт — той самий анонімний лист.
— Я отримала це рік тому. Тут написано, що моя мама жива. І що ти знаєш, де вона.
Обличчя Тетяни Іванівни зблідло. Вона стисла губи, її руки затремтіли.
— Галю, я… — почала вона, але зупинилася, ніби шукаючи слова. — Хто тобі це надіслав?
— Я не знаю, — відповіла Галя. — Але я хочу знати правду. Ти приховувала від мене листи мами. Чому? Що ти знаєш?
Ірина, яка до цього мовчала, втрутилася:
— Тітко, якщо ти щось знаєш, скажи. Галя має право знати, що сталося з її матір’ю.
Тетяна Іванівна опустила очі. Її пальці нервово перебирали край скатертини.
— Це не так просто, — нарешті сказала вона. — Олена… вона зробила багато помилок. Я обіцяла їй, що захищу тебе, Галю. Від усього.
— Захистиш? Від правди? — Галя підвелася, її голос став різкішим. — Я вже не дитина! Я хочу знати, де моя мама і чому вона мене покинула!
Тетяна Іванівна зітхнула, її очі наповнилися сльозами.
— Добре, — тихо сказала вона. — Я розповім. Але обіцяй, що вислухаєш до кінця.
Тетяна Іванівна повільно встала і пішла до старої шафи в кутку кімнати. Вона дістала ту саму скриньку, яку Галя бачила в дитинстві. Відкривши її, вона витягла пожовклі листи й поклала їх на стіл.
— Олена була моєю молодшою сестрою, — почала вона. — Вона завжди була непосидючою, мріяла про щось більше, ніж наше село. Коли вона стала при надії тобою, Галю, вона була щаслива, але… вона не була готова бути матір’ю.
Галя слухала, затамувавши подих. Ірина сиділа поруч, стискаючи її руку.
— Після твоєї появи Олена почала змінюватися. Вона стала дратівливою, часто сварилася зі мною. Одного дня вона сказала, що їде до міста, шукати кращого життя. Я благала її залишитися, але вона не слухала. Вона залишила тебе зі мною і пообіцяла повернутися. Але не повернулася.
— А листи? — тихо запитала Галя.
Тетяна Іванівна кивнула.
— Вона писала мені кілька разів. Казала, що влаштувалася в місті, але життя там було важким. Вона потрапила в погану компанію, почала… — Тетяна Іванівна замовкла, ніби слова застрягли в горлі. — Вона почала вживати оковиту. Я намагалася її врятувати, їздила до неї, але вона не хотіла слухати. Вона просила не розповідати тобі, бо соромилася.
Галя відчула, як її серце стискається. Вона уявляла свою маму як сильну, красиву жінку, яка одного дня повернеться. Але правда була іншою.
— А що сталося потім? — запитала Ірина, її голос був м’яким, але наполегливим.
— Я втратила з нею зв’язок п’ять років тому, — відповіла Тетяна Іванівна. — Вона перестала писати, перестала відповідати на дзвінки. Я найняла людину, щоб її знайти, але… — вона зітхнула. — Мені сказали, що вона потрапила до лікарні. А потім зникла знову.
Галя закрила очі, намагаючись стримати сльози.
— Тобто ти не знаєш, жива вона чи ні? — запитала вона.
Тетяна Іванівна похитала головою.
— Я не знаю, Галю. Але я сподівалася, що одного дня вона повернеться. Я не хотіла, щоб ти росла з думкою, що твоя мама тебе покинула через те, що не любила. Вона любила тебе. Просто… вона не впоралася.
Мовчання заповнило кімнату. Галя дивилася на листи, які лежали перед нею, але не наважувалася їх торкнутися. Ірина, яка досі тримала її за руку, нарешті заговорила:
— Галю, я не знала. Вибач, що звинувачувала тебе. Я думала, ти просто…
— Усе гаразд, — перебила її Галя. — Я сама не знала, як усе пояснити.
Тетяна Іванівна підвела очі, її голос був тихим, але щирим.
— Галю, я ніколи не хотіла тебе обманювати. Я просто хотіла, щоб ти жила щасливо, без цього болю.
Галя кивнула, її очі були вологими.
— Я розумію, тітко. Але мені потрібно знати. Я хочу знайти її. Хоча б спробувати.
Тетяна Іванівна посміхнулася крізь сльози.
— Якщо ти цього хочеш, я допоможу. У мене є контакти людини, яка шукала її востаннє. Можливо, ми зможемо щось дізнатися.
Ірина посміхнулася, відчуваючи, як напруга між ними розчиняється.
— Ну, якщо ми вже всі тут, може, спечемо той пиріг? — запропонувала вона, намагаючись розрядити атмосферу.
Галя засміялася, витираючи сльози.
— Тільки якщо ти не спалиш його, як минулого разу.
Вони всі розсміялися, і в той момент здавалося, що стара рана нарешті почала гоїтися.
Наступні тижні Галя разом із Тетяною Іванівною почали пошуки. Вони зв’язалися з приватним детективом, який погодився допомогти.
Хоч надія була слабкою, Галя відчувала, що робить щось важливе. Вона не знала, чи знайде маму, але сам факт, що вона намагається, давав їй спокій.
Ірина стала частіше приїжджати до Калинівки, допомагаючи Галі та Тетяні Іванівні. Їхні стосунки, колись напружені через непорозуміння, зміцніли. Вони проводили вечори за розмовами, згадуючи старі часи, сміючись і плачучи разом.
Одного вечора, коли вони сиділи на тому ж ґанку, Галя сказала:
— Знаєте, я завжди думала, що правда мене зламає. Але вона зробила мене сильнішою. Дякую вам обом.
Тетяна Іванівна обійняла її, а Ірина додала:
— Ми сім’я, Галю. Що б не сталося, ми завжди будемо разом.
Сонце сідало за горизонтом, і в Калинівці запанувала тиша. Але це була не гнітюча тиша, а спокійна, сповнена надії. Галя знала, що попереду ще багато невідомого, але тепер вона була готова до цього.
З підтримкою своєї сім’ї вона могла подолати все.
Віра Лісова
