У селі, де традиції ще мали вагу, жила родина Мельників. Були в них дві доньки — старша Катерина та молодша на рік Ганна.
Обидві красуні, обидві працьовиті, і обидві, як на гріх, одночасно закохалися та отримали пропозиції руки і серця. Справа йшла до осені, весільного сезону, але в родині виникла дилема: кого видавати першою?
За давнім звичаєм, молодша не могла йти під вінець раніше за старшу, але Ганна наполягала, що її наречений уже восени має їхати на заробітки, тож чекати не може.
Катерина ж, як старша, ображено підтискала губи, вважаючи, що її черга — недоторканна.
Батько, Іван Петрович, втомлений щоденними суперечками доньок за вечерею, одного разу в серцях гримнув ложкою по столу: — Досить! Ви обидві тільки язиками плещете.
Ось що я скажу: яка з вас швидше вишиє собі справжній весільний рушник, з усіма візерунками, деревом роду та квітами, та й піде першою до шлюбу. Рушник — це доля, от нехай доля і вирішить!
Він сказав це, не подумавши, просто щоб виграти трохи часу і спокою. Але дівчата сприйняли це як офіційний старт змагання.
З того дня в хаті оселилася тиша, але тиша напружена, ніби наелектризована. Сестри розійшлися по різних кутках кімнати. Кожна розстелила біле полотно, кожна відкрила скриню з нитками муліне.
— Ти навіть вузол рівно не зав’яжеш, куди тобі до першого весілля, — кинула Катерина, пронизуючи голкою тканину. — Мої руки спритніші, Катрю. Поки ти будеш вираховувати хрестики, я вже на короваї буду стояти, — відказала Ганна, не піднімаючи очей.
Сварки тепер набули іншого вигляду. Вони не кричали, але кожен їхній діалог був сповнений шпильок. — Мамо, а чого це Катерина забрала червоні нитки? Мені на троянди не вистачає! — скаржилася молодша.
— Бо я почала перша! Бери рожеві, тобі все одно, — відрізала старша. — Рожеві? Це весільний рушник, а не дитяча сорочка! Ти навмисно хочеш, щоб мій рушник був не за каноном!
Мати лише зітхала, дивлячись, як доньки, замість того щоб ділитися секретами та допомагати одна одній, рахують кожну ниточку суперниці.
Вони прокидалися вдосвіта, лягали за північ. Пальці були поколені , очі червоні від напруги, але жодна не здавалася.
Минуло три тижні. Одного недільного ранку, коли сонце ледь торкнулося даху, у хаті пролунало два голоси одночасно: — Я закінчила! — Я готова!
Сестри вибігли в горницю, тримаючи в руках розгорнуті полотна. Обидва рушники були шедеврами. На обох розквітали пишні маки, співали півні та красувалося вигадливе “дерево життя”. Батько, який саме заходив до хати, застиг на порозі.
— Як це… одночасно? — пробурмотів він.
І тут почалася справжня буря. — Я вузлики закріпила на хвилину раніше! — кричала Ганна. — Я бачила, як ти ще останній листочок дошивала! — Неправда! — обличчя Катерини почервоніло від гніву.
— Ти просто кинула голку, а в тебе там нитка не заправлена! Подивіться на її виворіт, там же безлад! Хіба з таким рушником ідуть до вівтаря?
— Мій виворіт чистий, як твоя заздрість! — не вгавала Ганна. — Ти просто боїшся, що молодша сестра буде щасливішою. Ти все життя намагалася мене обійти, але зараз не вийде!
Батько сказав — хто швидше. Ми прийшли разом, але мій візерунок складніший, значить, я працювала інтенсивніше!
— Складніший? Та в тебе птахи на курей схожі! — Катерина вже ледь не плакала. — Це мій рушник гідний першого місця. Я старша, я маю право, а ти порушуєш усі закони природи й родини! Ти невдячна сестра!
Батько затиснув вуха руками. — Тихо! Обидві замовкніть!
Але дівчат було не зупинити. Вони почали згадувати все: хто кому в дитинстві ляльку зламав, хто більше роботи по дому робить, хто в батька улюблена донька.
Кожен рушник став прапором їхньої особистої суперечки. Вони стояли одна навпроти одної, тримаючи свої витвори, як зброю, і в їхніх очах було стільки образи, що здавалося, саме полотно зараз почорніє.
Зрештою, Іван Петрович забрав обидва рушники і замкнув їх у скрині. — Доки не навчитеся розмовляти як сестри, а не як торгові перекупки на базарі, ніякого весілля не буде. Ні першій, ні другій.
Ви за цими нитками рідність свою перестали бачити. Вишили рушники на щастя, а влаштували на них пекло.
В хаті запала мертва тиша. Сестри розійшлися по кутках. Весілля були відкладені, а рушники, створені в гніві та суперництві, ще довго лежали в темряві, нагадуючи про те, що перемога в сварці — це завжди поразка для любові.
Минув місяць від того пам’ятного ранку, коли скриня зачинилася, поховавши під важким замком мрії дівчат про білі сукні та весільні вінці.
У хаті Мельників панувала гнітюча атмосфера. Катерина та Ганна не розмовляли. Вони снідали за одним столом, але дивилися в різні боки.
Якщо одна заходила до кімнати, інша одразу виходила.
Звістка про те, що весілля відкладаються «до кращих часів», швидко облетіла село. Наречений Ганни, Василь, дедалі частіше забирався на край городу, намагаючись через тин розпитати кохану, що сталося.
— Ганнусю, час минає, мені скоро в дорогу. Що батько каже? — благав він. — Каже, що рушники в гніві шиті, щастя не принесуть, — відказувала вона крізь сльози. — А Катька не поступається, затялася, як камінь.
Тим часом Катерина бачила, як її наречений, спокійний і розсудливий Степан, дедалі більше похмуріє.
— Катрю, ми ж не в перегонах беремо участь, — казав він їй під час зустрічі біля криниці. — Навіщо ти так? Ну, пішла б Ганна першою, невже б від тебе сонце сховалося?
Катерина хотіла відповісти, що справа в справедливості, у черзі, у вікових традиціях… але слова застрягали в горлі. Вона бачила, як Ганна вночі тихо плаче в подушку, і в грудях щось боляче стискалося.
Адже ще рік тому вони разом збирали квіти в полі й обіцяли бути подружками на весіллях одна в одної.
Розв’язка прийшла несподівано. Одного вечора, коли батьків не було вдома, сестри пішли збирати яблука. Драбина була старою, і Катерина, піднявшись занадто високо, не втрималася.
Почувся тріск деревини, короткий зойк — і дівчина опинилася на землі, міцно притиснувши до себе забиту ногу.
Ганна, забувши про всі образи, кинулася до сестри. — Катрю! Рідненька, ти як? Жива? — вона впала на коліна поруч, її руки тремтіли. — Ой, Ганнусю, як боляче… — прошепотіла старша, зціпивши зуби.
Ганна допомогла їй підвестися, обійняла за плечі й буквально на собі дотягла до хати. Вона гріла воду, обмивала садна, шукала цілющу мазь.
Катерина дивилася на сестру, і раптом її захисна броня гордості тріснула. — Ганю… прости мене, — тихо сказала вона. — Яка ж я дурна.
Ті рушники… вони ж лише шматки полотна, а ми через них як вовки стали. Ганна зупинилася і теж розплакалася. — І ти мене прости.
Я так хотіла бути дорослою, так поспішала, що забула — ти ж моя старша сестра, мій захист. Нехай ти йдеш першою, я почекаю. Степан на тебе вже зачекався.
Коли батько повернувся додому, він застав доньок на лаві. Вони сиділи обнявшись. — Тату, — почала Катерина. — Віддай нам рушники. Ми не будемо сперечатися, хто перший.
Іван Петрович дістав ключі, відімкнув скриню і виклав два білосніжні витвори на стіл. — Знаєте, що я помітив? — сказав він, хитро примружившись.
— Ви так поспішали, що на кожному рушнику вишили по половині одного й того самого візерунка. Якщо їх покласти поруч — вони як одне ціле.
Сестри придивилися і справді ахнули. Це була правда: їхні орнаменти ідеально доповнювали один одного. — Значить так, — промовив батько.
— Весілля буде в один день. Подвійне свято на все село! І рушники ваші нехай лежать поруч. Будете ділити і радість, і горе, як сьогодні ділили образу.
Сварка зникла, як ранковий туман. Восени в селі справді гуляли неймовірне подвійне весілля.
Сестри йшли до шлюбу одночасно, тримаючи свої рушники, які тепер стали символом не суперництва, а великої любові, що виявилася сильнішою за будь-яку гордість.
Наталія Веселка
