— Ти нормальна взагалі? — Антон себе вже не контролював. — Це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно!
— Правда? — крижаним тоном запитала Лариса. — Тоді в чому справа? Збирай речі й йди. Виконуй синівський обов’язок…
Вони прожили разом понад тридцять років. Виростили двох дітей. Нещодавно син і донька обзавелися власними сім’ями й залишили батьківський дім. Лариса спочатку ніяк не могла звикнути, що вони з чоловіком залишилися вдвох. Вона з подивом виявила, що квартира надто про
Цілий рік жінка продовжувала готувати на чотирьох: на двох просто не вміла. А потім звикла. Купила маленькі каструльки, навчилася купувати менше продуктів і навіть завела собі нове хобі: розвела сукуленти. Їй завжди подобалися ці дивовижні, химерні рослини, до яких ніколи не доходили руки…
Словом, настало в Лариси спокійне, розмірене життя, в якому їй вистачало часу і на чоловіка, і на роботу, і на себе. І раптом, в одну мить, усе зруйнувалося.
Антон повідомив, що його мати, яка жила в передмісті, подарувала свій будинок доньці. А та вирішила його продати. І вже знайшла хорошого покупця. І тепер він, як син, зобов’язаний маму забрати до себе.
— Зачекай, — спочатку не зрозуміла Лариса. — Вона подарувала будинок твоїй сестрі, а доглядати її повинен ти?
— Так.
— А чому б твоїй мамі не переїхати до доньки?
— Ларисо, ти ж знаєш, що в сестри немає нормальних умов. Селище маленьке, лікарня далеко, нормальних лікарів не знайти. У нас із цим набагато простіше.
— Хіба твоя мама хвора?
— Ні, але вона ж не молодшає. Проблеми можуть початися будь-якої миті. Тобі чи не знати про це?
Лариса здригнулася. У голові промайнули картини тієї страшної пори, коли хворіли її батьки. Обоє йшли довго й важко… Лариса кілька років самовіддано доглядала спочатку за батьком, потім за матір’ю. Зараз вони з Антоном живуть у чотирикімнатній квартирі, яка дісталася їй у спадок…
— Так, я про це знаю, — відповіла нарешті Лариса. — Тільки все одно не розумію: чому твоя мати збирається жити з нами, коли в неї є рідна донька? Зауваж, я навіть не питаю, чому вона позбавила тебе спадщини.
— Позбавила й позбавила. Це її справа. А я не можу її кинути. Я ж єдиний син! Що тут незрозумілого?
— Це, якраз, зрозуміло. Просто… Ти тут живеш не один… Твоїй мамі не спало на думку хоча б поговорити зі мною? До речі, з тобою вона радилася, перш ніж віддати будинок доньці?
— Ні.
— Ясно. Вона просто поставила тебе до відома…
— Ну то й що? Вона впевнена.
— Вітаю. А як щодо мене?
— Ну… У вас же завжди були нормальні стосунки.
— Так. А якими ще вони могли бути, якщо я бачила її раз на рік, і два рази на рік чула телефоном? Її наше життя особливо не цікавило. Як і наші діти, між іншим…
— До чого це ти хилиш?
— Та ні до чого. Намагаюся пояснити, що жити з твоєю мамою я не буду.
— Як це не будеш? Чому?
— Не хочу.
— І все? Просто не хочеш?
— Так, не хочу. Не хочу я доглядати зовсім чужу для мене жінку! Я за своїми батьками сама доглядала, от і ви з сестрою самі справляйтеся. Може, не варто їй поки будинок продавати? Може, вона потерпить? Мама ж ще жива і якось справляється… Коротше: вирішуйте проблеми зі своєю матір’ю без мене.
— Ти нормальна взагалі? — Антон себе вже не контролював. — Це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно!
— Правда? — крижаним тоном запитала Лариса. — Тоді в чому справа? Збирай речі й іди. Виконуй синівський обов’язок…
— І зберу! — Антон вискочив в іншу кімнату…
Нікуди він того дня не пішов. Сидів, ображайся, а потім зробив вигляд, що нічого не сталося… Вранці, як ні в чому не бувало пішов на роботу. А ввечері, так, між іншим, заявив:
— Мама приїде в суботу. Привезе частину речей. Якийсь знайомий обіцяв допомогти. Тож, приготуй для неї кімнату…
Лариса нічого не відповіла…
Наступного дня, поки чоловік був на роботі, подзвонила дітям, усе розповіла. Сказала, що категорично відмовляється забирати їхню бабусю до себе. І оскільки, батько не збирається враховувати її думку, вона подає на розлучення. Завтра ж.
Повернувшись із роботи, Антон побачив на порозі квартири велику сумку. Ключ до замка не підійшов… Дзвонити й стукати Антон не став. Тільки подумав: «Немає в неї ні сорому, ні совісті»…
Поїхав до друга, пожив у нього тиждень, попив напоїв й зрозумів, що таке життя не для нього: треба будь-якими шляхами повертатися додому. Вирішив, що треба вмовити сестру зачекати з продажем будинку. Справді, куди вона поспішає? Чому він повинен забирати матір до себе, якщо вона цілком здатна жити сама? З якого дива сестриця вирішує свої проблеми за його рахунок? Він через неї з Ларисою посварився! Що, як вона на розлучення подасть? Що скажуть діти? Ні, треба їхати…
Він зібрав матір і сестру разом. Думав, що зуміє з ними домовитися. Але нічого не вийшло. Посипалися взаємні докори, образи. Прозвучали претензії, про які Антон навіть не підозрював. Зрештою він заявив, що маму забрати до себе він не може, бо розлучається з дружиною.
Тоді сильно посварилися і сестра видала:
— Хочеш, щоб я з нею возилася? Воно мені треба?
Мати, почувши це, схопилася за серце… Викликали швидку. Довго чекали… Виявилося, все серйозно. Антон повернувся в місто, пішов до дружини. Лариса вже трохи охолола, тому спокійно впустила чоловіка. Дізнавшись, що сталося, сказала:
— Дуже шкода. Я тобі співчуваю. Правда… Але… Вибач. Виходжувати маму будете з сестрою самі. Я, звісно, допоможу, чим зможу…
— Дякую, — тихо подякував Антон… — то я можу повернутися?
— За однієї умови…
— Якої?
— Ти більше не прийматимеш серйозних рішень без мене… Бачиш, до чого це призвело…
Антон сказав сестрі, що їй доведеться після лікарні забрати маму до себе.
— Наймемо доглядальницю, — запропонував він. — Ми допоможемо оплачувати… І з усім іншим — теж допоможемо.
— Ну вже ні, — відповіла та. — Я її забирати не буду. Оформлю у будинок для літніх людей. Це не обговорюється…
— Як ти можеш! — обурився Антон.
— А ти?!
Антон довго дивився на сестру, не вірячи почутому.
— Ти серйозно? — тихо запитав він. — Це ж наша мама.
Сестра роздратовано зітхнула.
— А що ти пропонуєш? Я повинна кинути роботу й сидіти біля неї? У мене своя сім’я. Я ж не просила її будинок на мене переписувати.
— Але ж ти погодилася.
— Бо вона сама так захотіла! — різко відповіла сестра. — І взагалі, я вже дивлюся будинок для літніх людей. Там нормальний догляд.
Антон стиснув руки.
— Наша мама — не річ, щоб її кудись «оформляти».
— Тоді забирай до себе, — холодно відповіла сестра.
Він мовчки підвівся й вийшов із палати.
Кілька днів сестра дзвонила в різні пансіонати, домовлялася, питала ціни. Розповідала телефоном:
— Так, літня жінка… після лікарні… потрібен догляд…
Антон слухав це й відчував, як у нього всередині щось стискається. Увечері він сказав Ларисі:
— Я не можу так. Я не віддам маму в будинок для літніх людей.
Лариса подивилася на нього довго й уважно.
— Ти хочеш забрати її до нас?
Антон опустив очі.
— Так.
Лариса мовчала кілька секунд.
— Добре, — тихо сказала вона. — Але доглядати її буду не я. Наймемо доглядальницю.
Антон навіть не одразу повірив.
— Ти… згодна?
— Я не безсердечна людина, Антоне. Просто я не хочу, щоб усі рішення приймали зі мною.
Він підійшов і тихо сказав:
— Дякую.
Після лікарні Антон забрав матір до себе. Вони найняли доглядальницю — спокійну, досвідчену жінку, яка приходила щодня. Лариса допомагала по можливості: купувала ліки, іноді готувала для всіх вечерю. Але доглядальниця виконувала основну роботу. Життя потроху налагоджувалося.
А тим часом сестра намагалася продати будинок. Вона знайшла покупців, навіть домовилася про ціну. Але коли справа дійшла до документів, нотаріус похитав головою.
— У будинку прописана власниця.
— Але ж вона хотіла переписати його на мене! — обурилася сестра.
— Хотіла — це одне, — спокійно відповів нотаріус. — Але дарчу вона не встигла оформити.
Покупці відмовилися.
— Нам такі проблеми не потрібні, — сказали вони.
Сестра намагалася знайти інших. Але кожного разу все закінчувалося однаково.
— Будинок не ваш, власниця ваша мама і ви його не зможете продати.
Минуло кілька місяців. Мати почала повільно одужувати. Уже могла самостійно ходити по квартирі, іноді навіть допомагала Ларисі на кухні — більше для душі, ніж з потреби. Але з донькою її стосунки різко зіпсувалися. Вона довго мовчала, а одного разу тихо сказала Антону:
— Я й не думала, що для неї я — тягар.
Антон не знайшов, що відповісти. Сестра тим часом не залишала спроб продати будинок. Вона ще двічі знаходила покупців. І двічі все зривалося.
— Будинок належить власниці, — пояснювали рієлтори. — Його неможливо продати.
— Але ж вона хотіла оформити дарчу! — дратувалася сестра.
— Хотіла — не означає оформила.
Через деякий час вона сама приїхала до брата. Сиділи на кухні мовчки.
— Мамо, — нарешті сказала вона, — може, ми все ж оформимо документи на будинок?
Мати подивилася на неї довго і спокійно.
— Навіщо?
— Ну… щоб усе було правильно.
Мати повільно похитала головою.
— Я вже бачила, як це «правильно».
Сестра почервоніла.
— Ти тепер хочеш усе залишити Антону?
— Я нічого не хочу вирішувати поспіхом, — тихо відповіла мати.
Після тієї розмови сестра стала приїжджати рідше. А в квартирі Антона життя поступово заспокоїлося. Доглядальниця приходила щодня, Лариса звикла до нового ритму, а свекруха навіть почала жартувати:
— От і дожила… Невістка мене рятує.
Лариса лише усміхалася. Мати дарчу вирішила не робити. Будинок мав дістатися двом дітям в однаковій частці. Але то буде колись потім… Наразі жінці було зручно жити з сином і невісткою. Будинок здали в оренду, а гроші пішли на лікування свекрухи, доглядальницю і у сімейний бюджет Антона з Ларисою.
