— Ти онука лише на папері, Катю! А ми з дядьком Степаном цілий рік город копали, поки ти в Києвах своїх по офісах відсиджувалася. Хата наша, і замки ми вже змінили!
Катерина звикла до гуркоту київського метро та нескінченного миготіння рекламних бордів. Її життя в столиці було схоже на забіг з перешкодами: вранці — йога, вдень — стратегічні сесії в агентстві, ввечері — курси англійської чи зустрічі з клієнтами. У тридцять років вона була успішною, самотньою і… дуже відірваною від свого коріння.
Дідусь Матвій Петрович був для неї чимось на кшталт старого маяка — він завжди був там, в Умані, у своєму будинку на тихій вулиці біля парку «Софіївка». Катя дзвонила йому щонеділі.
— Як ти, діду? Може, приїхати? Привезу продуктів, — питала вона, відчуваючи, як десь глибоко шкребеться совість.
— Та куди ти поїдеш, дитино? У тебе робота, кар’єра. Я тут сам якось, баба Марія підсобить, якщо що. Ти гроші краще відкладай, Київ — вони дорогий, — відповідав він незмінним спокійним голосом.
Вона надсилала гроші. Регулярно. Кожного місяця на картку дідуся падала сума, яка дозволяла йому не рахувати копійки в аптеці. Але вона не бачила його очей. Коли прийшла звістка про його смерть, Катя відчула, як світ навколо неї знецінився. Весь її успіх здався порожнім пилом перед фактом того, що вона не встигла сказати головне.
На похорон вона прилетіла, наче в тумані. Умань зустріла її вологою осінню та запахом опалого листя. На цвинтарі, біля свіжої могили, Катя вперше за двадцять років побачила свого дядька Степана — молодшого брата її покійного батька. Степан завжди вважався в родині «чорною вівцею»: любив випити, не вмів тримати гроші в руках і постійно вплутувався в авантюри. Поруч з ним стояла його дружина Валя — жінка з обличчям, що нагадувало перестиглий томат, і поглядом, у якому читався калькулятор.
— Катрусю, бідна ти наша сирітка, — заголосила Валя, намагаючись обійняти Катю, яка мимоволі відсахнулася. — Яке горе! Матвій Петрович так на тебе чекав, так чекав… Все казав: «Де ж моя Катя, чому не їде?». Ти не переживай, ми зі Стьопою все візьмемо на себе. Хату доглянемо, городину посадимо. Ти ж у Києві людина велика, тобі ці грядки ні до чого.
Минуло сорок днів. Катерина, трохи оговтавшись від шоку, вирішила зайнятися справами спадщини. Вона була єдиною онукою, її батько помер десять років тому, тож за законом вона була першою в черзі. Вона планувала зробити в будинку ремонт, зберегти дідусів кабінет як пам’ять і, можливо, приїжджати туди на вихідні.
Проте реальність зустріла її непривітно. Під’їжджаючи до будинку, Катя не впізнала рідного подвір’я. Стара хвіртка була пофарбована в агресивний зелений колір, а на місці дідусевих мальв тепер стояли порожні пляшки з-під пива.
Катя дістала ключі, але замок був інший. Вона постукала. Хвилин п’ять було тихо, потім почулося шкрябання засува. На поріг вийшов Степан у брудній майці.
— Хто там ще приперся? — буркнув він, але побачивши Катю, миттєво змінив тон на зухвалий. — А-а, племінниця. Чого не дзвонила? Ми тут зайняті, ремонт у нас.
— Дядьку Степане, вибачте, але що ви тут робите? І чому ви змінили замок у моєму домі?
— В твоєму? — з хати вилетіла Валя, витираючи руки об засмальцьований фартух. — Ти, Катю, не гарячкуй. Матвій Петрович перед смертю нам ключі віддав. Сказав: «Живіть, дітки, бо онука моя про мене забула, а ви хоч склянку води подасте». Ми тут уже місяць як господарі. Стьопа дах підлатав, я вікна заклеїла.
— Це незаконно! Я подала документи нотаріусу! — голос Каті тремтів.
— Подавай куди хочеш, — Степан виставив вперед живіт. — Ми теж подали. На визнання права власності за фактом тривалого догляду. У нас свідки є — вся вулиця підтвердить, що ми тут жили і діда годували, поки ти по Європах гасала. І взагалі, Катю, їдь звідси по-хорошому. У нас тут сім’я, син з невісткою з села переїжджають, нам зайві люди в хаті не треба.
Наступного дня Катя вже сиділа в кабінеті місцевого адвоката Олега Миколайовича. Це був чоловік років п’ятдесяти, який бачив у цьому місті все.
— Ситуація типова і неприємна, Катерино Іванівно, — зітхнув він, вивчаючи документи. — Ваші родичі пішли ва-банк. Вони збирають свідчення сусідів. В Умані люди прості: хто поставив могорич, той і «доглядав». Суд може тривати рік, а то й два. І весь цей час вони будуть жити в будинку. Виселити їх до рішення суду майже неможливо, бо вони заявляють, що це їхнє єдине житло.
Катя вирішила піти до будинку ще раз — хоча б забрати особисті речі дідуся. Те, що вона побачила, розбило їй серце. У вітальні, де дід Матвій зберігав свою бібліотеку, тепер стояв старий диван, а книги були звалені в купу в кутку, на деяких уже виднілися плями від чаю.
— Де дідусів годинник з маятником? — запитала вона Валю, яка з апетитом їла насіння, плюючи лушпиння на підлогу.
— Який годинник? Не було тут нічого. Певно, дід сам продав, щоб ліки купити. Ти ж йому копійки висилала, бідний старий ледь кінці з кінцями зводив.
— Я висилала по десять тисяч щомісяця! У мене є всі виписки!
— Виписки… — Валя гидко засміялася. — Папірцями в суді будеш махати. А люди бачили, як я йому супчик носила в баночці. Ось це — правда. А твої виписки дід, мабуть, у смітник викинув.
Суперечка перейшла у стадію протистояння. Валя виявилася майстром чорного піару. Щоразу, коли Катя з’являлася на вулиці, Валя вибігала за хвіртку і починала виставу для сусідів.
— Люди добрі! Дивіться! Приїхала київська гадюка! Рідного дядька, інваліда праці, на вулицю викидає! Хату їй подавай! Продати хоче, під готель бізнесменам здати! Гроші очі засліпили!
Сусіди, які пам’ятали Катю маленькою дівчинкою, тепер відверталися. В маленькому місті образ «бідного місцевого родича» та «багатої столичної стерви» спрацював бездоганно. Катя почувалася так, ніби її облили брудом з ніг до голови. Одного вечора вона не витримала і прийшла до баби Марії, сусідки, яка жила через паркан.
— Бабо Маріє, ви ж знаєте правду. Ви ж бачили, що їх тут не було! Чому ви мовчите? Стара жінка довго мовчала, дивлячись на свої покручені руки.
— Ой, Катрю… Стьопа — чоловік лихий. Він мені вікна пообіцяв побити, якщо я слово в суді скажу. Валька — та взагалі відьма, вона всім тут зуби заговарює. Матвій мені казав: «Маріє, якщо мене не стане, Стьопа Катьку з’їсть». Він знав, дитино. Він усе знав.
— То допоможіть мені! — благала Катя.
— Зачекай… Матвій мені пакунок залишив. Сказав: «Віддай онуці, як притисне». Я про нього й забула за цими криками.
Пакунок був загорнутий у стару газету. Всередині лежав звичайний шкільний зошит у клітинку і старий диктофон на касетах. Катя повернулася в готель і тремтячими руками вставила батарейки в пристрій. Крізь шипіння пролунав голос дідуся.
«Катре, доню. Якщо ти це слухаєш, значить, Степан таки вліз у хату. Я пишу цей щоденник останній рік. Тут кожна дата записана — коли вони дзвонили, щоб грошей випросити, як погрожували мені, що в будинок престарілих здадуть, якщо я хату на них не відпишу. Я спеціально ходив до сільради в сусіднє село, там голова — мій кум, ми з ним акт склали, що я проживаю один і ніхто мене не доглядає. Катю, не здавайся. Це твій дім. Вони не діда любили, вони стіни люблять».
У зошиті дід Матвій педантично фіксував усі свої витрати. «12 вересня. Катруся прислала 10 000. Купив дрова, ліки. Степан дзвонив, матюкався, вимагав половину. Не дав». «5 жовтня. Валька приходила, кричала під вікнами, що я старий маразматик. Марія бачила».
Це був не просто зошит. Це був юридичний вирок.
Судове засідання в Уманському міськрайонному суді нагадувало цирк. Валя прийшла в чорній хустці, Степан картинно спирався на палицю.
— Ваша честь, — плакала Валя. — Ми останню сорочку діду віддавали! А онука… ми її тут жодного разу не бачили! Тільки гроші вимагала, казала: «Діду, давай дарчу, або я тебе доглядати не буду!».
Адвокат Каті спокійно встав.
— Ваша честь, ми просимо долучити до справи щоденник небіжчика та аудіозаписи, які були передані свідком — Марією Іванівною. Також ми маємо акт від голови сусідньої громади, завірений належним чином за три місяці до смерті Матвія Петровича.
Коли в залі суду зазвучав голос дідуся, де він прямо називав Степана «паразитом» і розповідав про погрози, у Степана забігали очі. Валя почала гикати від несподіванки.
— Це підробка! — закричала вона. — Зараз техніки такі, що будь-який голос зроблять!
— Також, — продовжував адвокат, — ми подали запит до ломбарду «Золота жила». Ось довідка: три тижні тому громадянка Валентина Коваленко здала туди золотий нагородний годинник Матвія Петровича. Катерина Іванівна заявила про крадіжку, і поліція вже почала провадження.
Це був кінець. Степан, зрозумівши, що пахне не лише програшем хати, а й реальною тюрмою, раптом схопився і закричав на дружину:
— Це все ти, дурна бабо! Казав же — не чіпай годинник! Тепер через твою жадібність нас посадять!
Через три дні поліція допомогла Каті змінити замки. Степан і Валя виїжджали з прокльонами, вивозячи на своєму «Жигулі» навіть старі занавіски та лампочки.
— Подавися цією хатою, київська задира! — плюнула Валя на поріг. — Щоб тобі тут ні хвилини спокою не було!
Катя зачинила двері. В будинку було порожньо і холодно. Вона сіла на підлогу посеред вітальні й вперше за довгий час розридалася. Це були сльози полегшення і водночас глибокого смутку. Вона не продала будинок. Протягом року вона відновила все: перекрила дах, пофарбувала паркан (але не в зелений, а в теплий дерев’яний колір), повернула на місце дідусеву бібліотеку.
Тепер вона приїжджає в Умань кожні два тижні. Сусіди спочатку мовчали, але баба Марія розповіла всім про щоденник діда, і поступово люди почали вітатися. Катя зрозуміла: спадщина — це не стіни. Це право дивитися в дзеркало і не відводити очей. Це пам’ять, яку вона змогла захистити від бруду.
А Степан і Валя більше не з’являлися. Кажуть, вони поїхали десь на заробітки, бо борги за адвокатів та програний суд виявилися більшими за їхню жадібність. Дім діда Матвія знову наповнився ароматом кави та спокою, а на поличці у вітальні знову цокав годинник з маятником — символ того, що час завжди все розставляє на свої місця.
