— Ти погана мати! — вигукнула свекруха, дізнавшись про поїздку.
Олена притиснула до грудей теплий комочок — свою чотиримісячну доньку Софійку.
Малеча, нагодована й переодягнена, солодко посмоктувала уві сні пухкий кулачок.
Тишу порушував лише мірний стук клавіш ноутбука з сусідньої кімнати, де її чоловік, Максим, доробляв черговий робочий проєкт.
Він працював без вихідних і відпустки з самого народження донечки, щоб забезпечити дружині та доньці комфортне життя.
Саме в цю мить тиші й пролунала та сама, несподівана пропозиція. Максим вийшов з кабінету, потираючи перенісся, й сів поруч на диван, обійнявши Олену за плечі.
— Знаєш, — почав він обережно, — у мене тут утворилось віконце. Здав великий етап, нових завдань на тиждень не дали. Пропонують взяти п’ять днів за свій рахунок. Поїдемо кудись? До Львову, наприклад. Ти так давно хотіла.
Олена завмерла. Львів… Собори, вулички, якими вони мріяли пройтися удвох ще до народження донечки.
Цілих п’ять днів без нічного годування, підгузків, нескінченного прання і тяжкого почуття, що ти не належиш собі. Серце тьохнуло від передчуття, але тут же стиснулося в холодну грудочку.
— А Софійка? — видихнула вона, дивлячись на доньку, яка тихо сопіла крихітним носиком.
— А що Софійка? — м’яко усміхнувся Максим. — Твоя мама просто з розуму зійде від щастя. Вона ж і дня не може прожити без відеодзвінків. Це ж не няня з вулиці, це бабуся, яка обожнює онуку.
Він мав рацію. Ірина Василівна, мама Олени, була їхнім головним помічником та рятувальним кругом.
Вона з радістю залишалася з Софійкою, коли вони ходили в кіно чи театр, часто приходила просто так, погуляти з коляскою, даючи доньці можливість поспати зайву годину чи спокійно прийняти душ.
Жінка знала всі ритуали малечі, її звички, і Софійка відповідала бабусі безмежною довірою, засинаючи у неї на руках.
Думка про поїздку була вабкою. Вони, справді, втомилися. Їм потрібна була передишка.
Рішення дозріло швидко, квитки й готель забронювали з легким азартом. Ірина Василівна, дізнавшись про плани, прийшла в справжній захват.
— Звісно, звісно, мої хороші! — обіймала вона обох. — Поїдьте, відпочиньте! Ви заслужили. Я з Софієчкою чудово впораюся. Ми з нею і погуляємо, і пограємо, і пісеньки поугукаємо. Не хвилюйтесь ні про що!
І Олена, справді, майже перестала хвилюватися. До від’їзду залишалося три дні, і вона з легким серцем почала збирати валізу, подумки приміряючи сукні, які не надягала вже цілу вічність.
Все зіпсував звичайний сімейний обід у неділю у свекрухи. Олена Петрівна, мати Максима, жила в сусідньому районі.
Вона була жінкою з характером, твердим і безкомпромісним. Її любов виражалася у контролі та нескінченних порадах, що частіше звучали як дорікання.
Того дня за столом, заставленим салатами й пирогами, панував мирний настрій.
Олена, натхнена майбутньою поїздкою, не втрималася й поділилася новиною зі свекрухою.
— Ми з Максом у середу їдемо на кілька днів, — сказала вона, посміхаючись. — До Львову.
Олена Петрівна поклала виделку. Її обличчя, до того спокійне, стало кам’яним.
— Куди? — перепитала вона, і в голосі задзвеніла сталь. — На скільки?
— На п’ять днів, — відповів за дружину Максим. — Теща з Софією посидить.
Після його слів запанувала тиша. Олена Петрівна відсунула тарілку, її пальці зімкнулися на краю столу, кісточки побіліли.
— П’я-ять днів, — розтягла вона слова. — І ви… кидаєте свою дитину? Чотиримісячну дитину?
— Мамо, — намагався втрутитися Максим, але його тут же перебили.
— Мовчи! — спалахнула Олена Петрівна. — Я не розумію! Як можна бути такою егоїсткою? Як можна кинути немовля й поїхати розважатися?
Олена відчула, як їй стало недобре. Слово “егоїстка” впіймало її.
— Олено Петрівно, ми не кидаємо, — тихо почала вона. — Моя мама…
— А, твоя мама! — свекруха фиркнула з такою зневагою, що в Олени перехопило подих. — Ну так, вона ж вам усе дозволяє! А я б ні за що не дозволила своїй доньці так чинити. Дитина — це відповідальність. Це відмова від себе, від своїх хотілок! А ви… ви… Ти — нікудишня мати! — вигукнула вона, дивлячись прямо на невістку. — Нікудишня! Кидаєш дитину заради своїх примх! І ти її підтримуєш? Ти чоловік, батько! Мав би навіяти дружині розум!
Олена оніміла. Слова свекрухи вдарили ніби обухом по голові. Світ звівся до злого, перекривленого обличчя свекрухи й оглушливого гулу в вухах. Максим схопився, його обличчя почервоніло.
— Мамо, негайно вибачайся! Яке ти маєш право…
Але Олена вже не слухала її. Вона встала й, хитаючись, вийшла з кухні. Молода мати пройшла у вітальню, підійшла до коляски, де мирно спала Софійка, й уперлася обличчям у її крихітну кофточку.
Щоки горіли від сорому й приниження. Усі ті сумніви, що вона так ретельно заглушувала, вирвалися назовні з новою силою.
Так, вона — жахлива мати. Холодна, бездушна егоїстка. Як вона могла навіть подумати залишити свою крихітку?
Вони поїхали від Олени Петрівни в похмурому мовчанці. Максим намагався говорити, заспокоювати, але Олена лише мотала головою, ковтаючи сльози.
Ніч стала для неї пеклом. Вона підходила до ліжечка кожні п’ятнадцять хвилин, прислухалася до дихання донечки, брала її теплу долоньку у свою.
Слова свекрухи дзвеніли в голові нав’язливо й огидно: “нікудишня мати, нікудишня мати”. Зранку жінка з почервонілими від безсоння очима оголосила Максиму:
— Я нікуди не їду!
— Олено, це дурниця. Ти чудова мати. Моя мама… вона не має рації. У неї свої таракани в голові. Вона все життя поклала на мене, забувши про себе, і тепер вважає, що всі повинні слідувати її прикладу.
— Але вона має рацію! — плакала Олена. — Як я можу залишити її? Вона ж плакатиме, шукатиме мене…
— Вона буде з бабусею, яка її обожнює, — твердо сказав Максим, тримаючи дружину за руки. — Нам потрібен цей відпочинок. Я бачу, як ти втомилася. Це ненормально. Ні, ми поїдемо!
Наступні два дні Олена прожила як у тумані. Вона продовжувала збирати валізу, але радості в цьому не було.
Молода мати дивилася на донечку й відчувала себе зрадницею. За день до від’їзду, коли сумніви досягли піку, задзвонив дверний дзвінок.
На порозі стояла Ірина Василівна. В одній руці в неї була торба зі свіжою випічкою, а в іншій — велика картонна коробка.
— Привіт, доню, — лагідно сказала вона, одразу помітивши засмучене обличчя доньки. — А я — з підкріпленням.
Жінка зайшла, розвантажилася на кухні й, взявши Олену за руку, посадила її на диван.
— Розказуй. Що трапилося? Максим дзвонив, сказав, що ти вся змучилася…
І Олена, не в силах більше тримати в собі, розридалася, виклавши все: й мрії про Львів й скандал зі свекрухою, й ті страшні слова.
Ірина Василівна слухала мовчки, не перебиваючи. Коли Анна закінчила, вона важко зітхнула.
— Донечко моя, — почала жінка. — Олена — нещасна жінка. Вона сама виростила Максима, працювала на трьох роботах, у неї не було ані хвилини для себе. Вона забула, що таке бути жінкою, бути коханою. І вона щиро вважає, що це — єдино вірний шлях материнства. Сваха бачить у тобі ту, хто дозволив собі те, чого вона ніколи не змогла, і це викликає в ній злість і заздрість.
Олена дивилася на маму широко розплющеними очима. Вона ніколи не думала про свекруху з цього боку.
— Але я… а якщо вона має рацію? Якщо я погана мати?
— Хороша мати, — сказала Ірина Василівна з безумовною впевненістю, — це не та, що прикута до дитини, як каторжник до тачки. Хороша мати — це щаслива, усміхнена, наповнена жінка. Дитині потрібна не жертва, а потрібна любляча й гармонійна мама. Ти ж не кидаєш Софійку в небезпеці! Ти залишаєш її зі мною, з людиною, якій ти довіряєш. Ці кілька днів не заберуть у неї нічого.
Вона відкрила принесену коробку. Там лежав маленький фотоальбом, пачка вологих серветок і кілька пакетиків з молочною сумішшю.
— Дивись, — усміхнулася мати. — Це наш із Софієчкою план дій. Ми будемо гуляти в парку, дивитися картинки в цьому альбомі, я буду їй співати пісні, які співала тобі. А ввечері, якщо буде сумувати, влаштуємо відеодзвінок. Ви нам будете показувати Львів. І все буде добре. Я тобі обіцяю.
Від її слів Олені стало легше. Вона видихнула, розуміючи, що мати має рацію. У день від’їзду молода мати з замиранням серця передала Софійку в руки Ірині Василівні.
П’ять днів пролетіли як одна мить. Подружжя гуляло, тримаючись за руки, мовчки сиділо в затишних кафе й говорило годинами — не про підгузки й прикорм, а про книжки, про музику й про свої мрії та плани.
Вони дзвонили кожного дня. Ірина Василівна надсилала купу фото й коротких відео: Софійка гуляє, Софійка спить, Софійка лежить на розвиваючому килимку й тягнеться до іграшок.
Повернення подружжя було схоже на свято. Олена буквально влетіла в квартиру й притиснула до себе донечку.
Софійка на секунду здивовано подивилася на неї великими блакитними очима, а потім радісно загула й притиснулася щічкою до її плеча.
— Ну ось, а ти хвилювалася! — усміхнулася Ірина Василівна. — Зате сама повернулася оновленою!
Про повернення подружжя дізналася й свекруха. Олена Петрівна приїхала до них наступного дня.
— Ну що, відпочили? — уїдливо посміхнулася жінка. — Усе поставили на кон, але відпочили!
— На що ви натякаєте? — Ірина Василівна не втрималася. — Досить моїй доньці вбивати почуття провини! Ви просто їй заздрите! Ніхто не винен, що ви жили не так, як вона живе!
— Я заздрю? — обличчя свахи поблідло. — Не говоріть дурниць! Я й так чудово живу!
— Тоді навіщо ви заважаєте жити так само й моїй доньці? — не здавалася Ірина Василівна.
— Я нікому не заважаю. Я прийшла до онуки… — Олена Петрівна вирішила перевести тему розмови.
— Чого ж ви не приходили, коли я п’ять днів сиділа з Софією?
— Не ваша справа! — сваха штовхнулася й, показавши свою образу, побігла на вихід.
За пару секунд стукнули вхідні двері. Ірина Василівна усміхнулася й сказала:
— Підемо пити чай, бо через дві години у мене автобус!
Олена Петрівна близько двох тижнів не показувала носа. Вона дзвонила лише синові й не питала нічого про невістку й онуку. А потім і її відпустило.
