— Ти попередила коханця, що в тебе вихідний? — Олексій сказав це жартома, але, побачивши обличчя дружини, зблід від думки.
Олексій поставив пательню на плиту й клацнув запальничкою. Суботній ранок починався так, як він любив — неспішно, з яєчнею на чотири яйця й міцною кавою, яку він варив у старій мідній турці. Маргарита сиділа за столом і гортала телефон, не підводячи голови.
— Рито, ти третій вихідний поспіль до Зої збираєшся. Я вже починаю думати, що ти переїжджаєш.
Він сказав це легко, з усмішкою. Маргарита щось промимрила, не відриваючись від екрана. Олексій перевернув яєчню й додав голосніше, весело, як умів тільки він:
— Ти попередила коханця, що в тебе вихідний?
Він мав на увазі Зоїного старшого брата — Григорія, тридцятидворічного мовчуна, який завжди опинявся в Зоїній квартирі, коли Маргарита приїжджала. Олексій вважав це кумедним збігом і давно зробив з цього жарт. Йому здавалося, що це дотепно.
Маргарита здригнулася. Телефон вислизнув з пальців і впав на стіл екраном униз. Вона підвела голову, й Олексій побачив те, чого не очікував побачити — страх. Не роздратування, не закочування очей, не звичне «Льошу, годі вже». Це було погано приховане хвилювання.
— Що ти верзеш? Який коханець? Ти зранку в своєму репертуарі.
Голос був рівний, але руки видали. Маргарита прибрала телефон зі столу й сунула в кишеню халата. Олексій дивився на неї, і десь усередині нього ворухнулося щось неприємне, схоже на здогадку.
— Рито, я про Гришу пожартував. Ти чого зблідла?
— Я не зблідла. Не смішно. Уже сто разів казала — не смішно.
— Гаразд, гаразд. Не буду. Мир?
Вона кивнула. Устала, налила собі води, пішла у ванну. Олексій лишився стояти біля плити з лопаткою в руці й думав, що в цьому ранку щось змістилося. Наче зрушили меблі на два сантиметри, і ти наче все впізнаєш, але ходиш і зачіпаєш кути.
Він списав це на уяву. Сів, з’їв свою яєчню, випив каву. Увімкнув телевізор. Вирішив забути. Але забути не вийшло.
Маргарита виїхала з дому за півтори години. Але поїхала не до Зої. Вона набрала Антона ще з під’їзду, квапливо, на подиху.
— Нам треба зустрітися. Зараз.
— Зараз? Рито, у мене Наталя вдома, я не можу встати й піти.
— Мені байдуже. Придумай щось. За сорок хвилин біля «Чайної крамниці» на Лесі Українки.
Антон прийшов за годину. Він ішов неквапом, засунувши руки в кишені, з тим виразом самовпевненості, який Маргарита колись вважала привабливим. Тепер цей вираз її дратував.
— Ну, і що за терміновість?
— Олексій щось підозрює.
Антон сів навпроти, замовив еспресо й подивився на неї так, наче вона розповіла анекдот без кінцівки.
— Підозрює? З чого ти взяла?
— Він сказав про коханця. Прямо так і сказав. В обличчя. За сніданком.
Антон хмикнув. Розмішав цукор, відкинувся на стільці.
— І що? Він же вічно жартує. Ти сама мені тисячу разів казала — він клоун. Його хлібом не годуй, дай когось підколоти.
— Він не клоун. Він мій чоловік, Антоне. І він розумний.
— А я хіба кажу, щось інше? Я кажу, що ти переймаєшся на рівному місці.
Маргарита стисла долоні. Вона згадала обличчя Олексія, його застиглу в повітрі усмішку, його погляд, який з веселого став вивчальним. Він не кричав, не звинувачував, не вимагав пояснень. Він подивився — і від цього було гірше.
— Антоне, я приїхала сказати одне. Нам треба припинити. Усе. Зараз, сьогодні. Я більше не приїду. Я не дзвонитиму. Видали мій номер.
Він поставив чашку. Повільно. Акуратно. Маргарита бачила, як змінилося його обличчя — не засмучене, ні. Сердите.
— Цікаво. А ти впевнена, що це ти вирішуєш?
— Що це означає?
— Це означає, Рито, що у мене є листування. Фотографії. Голосові. Ти надсилала мені такі речі, від яких твій Олексій з його бізнесом і його почуттям гумору сяде на підлогу й заплаче.
Маргарита відчула, як холод пройшов від потилиці до попереку. Вона дивилася на Антона й розуміла, що бачить його по-справжньому, можливо, вперше.
— Ти мені погрожуєш?
— Я тебе попереджаю. Це різні речі.
— Навіщо тобі це? Ти ж казав, що тобі добре зі мною. Що це не просто так.
Антон усміхнувся. У цій усмішці не було ні ніжності, ні жалю.
— Мені й справді було добре. Знаєш, чому? Тому що в твого Олексія все є — справа, квартира, машина, гроші. А в мене — кімната в гуртожитку, яку Наталя оформила на себе, і борги за комуналку. І щоразу, коли ти лягала поряд зі мною, я думав: ось воно, справедливість. Хоч у чомусь я його обійшов.
Маргарита встала. Ноги її погано тримали, але вона стояла прямо.
— Ти нестерпний.
— Можливо. Але листування я не видалю. Тож сядь і подумай ще раз, чи хочеш ти «припиняти».
Вона пішла. Не обернулася. Але знала, що Антон усміхається їй у спину.
Олексій того ж вечора зателефонував матері. Валентина Миколаївна відповіла на третій гудок — вона завжди відповідала на третій, це була її звичка, забобонна й невикорінна.
— Льошо, ти чого похмурий? По голосу чую.
— Мамо, я хочу запитати. Коли ти зрозуміла, що з батьком у вас усе не так — ти бачила якісь знаки? Чи відчула?
Валентина Миколаївна замовкла. Потім зітхнула — неголосно, без театральності.
— Я побачила, як він видаляє повідомлення. Раніше йому нічого було видаляти. Він узагалі телефон на столі кидав, відкритий, йому ховати нічого не було. А потім став носити з собою навіть у туалет. От тоді й зрозуміла.
Олексій заплющив очі.
— Рита телефон ховає. Раніше я міг узяти його, пограти, подивитися фотографії. А тепер — пароль, екраном униз, у кишеню.
— Льошо, я не буду тобі брехати. Ти доросла людина. Якщо ти відчуваєш, що щось не так — перевір. Не чекай, поки воно саме розсмокчеться. Саме не розсмоктується. Я тридцять років чекала, поки розсмокчеться, і втратила себе.
— Ти ж батька не любила. Ти сама казала.
— Не любила. Але поважала. І вимагала того самого. А коли повага пішла — нічого не лишилося. Порожня кімната з двома людьми, які одне одному чужі.
Олексій поклав слухавку й сів на кухні. Маргарита ще не повернулася. Він відкрив ноутбук і зайшов у їхній спільний хмарний акаунт, куди автоматично дублювалися фотографії з обох телефонів. Маргарита, мабуть, забула про це налаштування. Або вирішила, що чоловік-жартівник не додумається зазирнути. Він додумався.
Фотографій було небагато — шість чи сім. Кафе, ресторан, чиїсь руки на столі поряд з її руками. Чоловічі руки з дешевим годинником. Олексій знав цей годинник. Він бачив його на зап’ястку Антона — чоловіка Наталії, їхньої спільної знайомої, з якою вони перетиналися на святах і днях народження.
Він зберіг фотографії на флешку, закрив ноутбук і пішов у передпокій. Дістав з кишені Маргаритиного пальта другий телефон — дешевий кнопковий, про який вона думала, що надійно сховала.
Там було чотирнадцять вхідних від абонента «Зоя-2». Олексій усміхнувся. Зоя-2. Навіть не придумала, як сховати. Він набрав цей номер. Відповів чоловічий голос.
— Рито? Уже засумувала?
Олексій мовчав три секунди. Потім сказав:
— Антоне, це Олексій. Запам’ятай цей момент. Це востаннє, коли ти чуєш мій голос.
І поклав слухавку.
Маргарита повернулася о десятій вечора. Вона зайшла в квартиру й побачила Олексія — він сидів у кріслі, і перед ним на столі лежали флешка, кнопковий телефон і роздруковані фотографії з хмари.
— Льошо, що це?
— Сідай, Рито.
Вона сіла. Повільно, наче стілець міг обпекти.
— Я знайшов фотографії. Я знайшов другий телефон. Я зателефонував Антонові. Він відповів: «Рито, уже засумувала?» Ти хочеш щось пояснити?
Маргарита затулила обличчя руками. Кілька секунд вона мовчала. Потім прибрала руки, й Олексій побачив, що в її очах немає сліз.
— Льошо, це була помилка. Випадкова помилка. Вечірка, келих напою, один поцілунок — і все покотилося. Я хотіла припинити. Я сьогодні йому сказала, що все, кінець.
— Сьогодні. Після мого жарту за сніданком. Не вчора, не місяць тому, не коли це почалося — а сьогодні, коли злякалася.
— Я не хотіла втратити тебе!
— Ні, Рито. Ти не хотіла, щоб я дізнався. Це різні речі.
Він устав. Пройшовся кімнатою. Зупинився біля книжкової полиці, провів пальцем по корінцях, наче шукав потрібну книгу.
— Скільки разів Зоя тебе прикривала?
Маргарита здригнулася.
— Звідки ти…
— Скільки?
— Льошо, вона хотіла допомогти.
— Допомогти. Вона «допомагала» тобі обманювати мене. Вона дивилася мені в очі й казала: «Рита у мене, ми дивимося фільм». А ти в цей час була з чоловіком її власної подруги. І Зоя — та Зоя, чию матір батько зрадив так само — спокійно тебе прикривала. Яка іронія.
— Вона моя сестра!
— І я був твоїм чоловіком. Це тебе не зупинило.
Маргарита подалася вперед, голос став тоншим, швидшим:
— Олексію, я прошу тебе. Дай мені шанс. Один. Я більше ніколи…
— Ти не зрозуміла, Рито. Я не хочу мати нічого з тобою спільного.
Він підійшов до столу, зібрав фотографії в конверт.
— Завтра вранці я поїду до юриста. Квартира моя, куплена до шлюбу, ти це знаєш. Я подам на розлучення в понеділок. У тебе є тиждень, щоб зібрати речі.
— Ти не можеш так! За один вечір вирішити!
— Можу. Тому що ти за один вечір вирішила лягти в чуже ліжко. Тільки я своє ліжко не зраджував.
Маргарита дістала телефон — основний, не кнопковий — і набрала Зою. Олексій не заважав. Він стояв і дивився, як вона судомно пояснює подрузі, що «Олексій усе знає», що «він виганяє», що «треба щось придумати».
Зоя відповіла швидко:
— Скажи йому, що він неправильно все зрозумів. Скажи, що фотографії старі. Тягни час.
Маргарита забула, що поставила гучний зв’язок. Голос Зої заповнив кімнату. Олексій кивнув, наче почув саме те, що очікував.
— Привіт, Зоє. Це Олексій. Я чув. «Тягни час». Гарна порада. Майже така, як та, що ти давала матері, коли вона знайшла батька з іншою — пам’ятаєш? Тоді ти казала: «Мамо, вижени його, зрада — це кінець». А для подруги інші правила, так?
Зоя замовкла. Потім поклала слухавку.
Через три дні Олексій перевіз речі Маргарити до Зоїної квартири. Акуратно, у коробках, підписаних маркером. Він не викидав нічого, не рвав фотографії, не влаштовував сцен. Він діяв так, як жив — чітко, без зайвого шуму.
Маргарита зателефонувала йому один раз. Розмова тривала сорок секунд.
— Льошо, в Антона листування, фотографії. Він каже, що покаже всім нашим знайомим.
— Це більше не моя турбота, Рито. Ти створила проблему — ти її розв’язуй.
— Це не моя справа.
Олексій поклав слухавку й зателефонував Наталії — дружині Антона. Він вважав, що вона має право знати.
— Наталю, я Олексій. У мене немає способу сказати це м’яко, тож скажу прямо. Антон і моя колишня дружина. Це тривало кілька місяців. У мене є докази, якщо ти хочеш побачити. Якщо не хочеш — я зрозумію.
Наталя мовчала так довго, що Олексій подумав — зв’язок обірвався. Потім вона заговорила, і голос її був спокійний.
— Олексію, ти знаєш, що найсмішніше? Я знала. Пів року знала.
— Що?
— Я знайшла їхнє листування в лютому. Але я не влаштовувала сцен. Напевно, не хотіла втратити.
Олексій розсміявся. Уперше за ці дні — по-справжньому.
— Наталю, ти серйозно?
— Абсолютно. Сьогодні ввечері я скажу йому збирати речі. У нього немає нічого: ні житла, ні заощаджень, ні людей, які захочуть його пустити. Він і від друзів усіх відвернувся, коли почав заздрити тим, у кого життя краще.
— Він мені казав, що покаже листування знайомим.
— Нехай показує. Я йому покажу дещо цікавіше — ключ, який більше не підходить до замка.
Олексій поклав слухавку. Посидів хвилину в тиші. Потім зателефонував матері.
— Мамо, я розлучуся. Маргарита мені зраджувала.
— Я знаю, синочку. Я чекала, коли ти сам побачиш. Ти не з тих, кому треба підказувати.
— Чому не сказала?
— Бо ти б мені не повірив. Ти мусив побачити сам. І ти побачив. І не став терпіти. Я пишаюся тобою, Льошо. По-справжньому пишаюся.
Через тиждень Маргарита зателефонувала Зої в сльозах: Антон написав їй, що Наталя виставила його з кімнати, що йому нікуди йти, і що він готовий розповісти всім спільним знайомим історію їхнього роману, якщо Маргарита не допоможе йому з грошима.
— Зоє, що мені робити?!
— Не знаю. Я прикривала тебе, а тепер Олексій не бере слухавку. І Григорій сказав, що йому соромно за нас обох. Соромно, Рито. Мій брат, який слова зайвого не скаже — соромно.
— Ти ж казала, що подруги мають прикривати одна одну!
Маргарита поклала слухавку. Вона стояла в крихітній кухні, серед чужих чашок і чужих запахів, і розуміла: повернутися нікуди. Олексій замінив замки на другий день. Не зі злості — з поваги до себе.
Антон того ж вечора прийшов до будинку Олексія. Стояв у дворі, задерши голову до вікон третього поверху. Він не знав, що сказати, але знав, що хоче чогось попросити — грошей, хоч якоїсь уваги від людини, якій він так хотів насолити за те, що та жила краще.
Олексій вийшов на балкон. Подивився вниз.
— Антоне, йди геть.
— Олексію, мені треба поговорити.
— Ні. Тобі потрібен дах, гроші й хтось, кого можна звинуватити. Я — ні те, ні друге, ні третє. Іди до когось, кому ти не брехав.
— Ти не розумієш…
— Я розумію чудово. Ти вирішив забрати чужу дружину. І залишився ні з чим. Це не моя провина. Це твоє життя.
Олексій зачинив балконні двері. Антон постояв іще хвилин п’ять. Потім пішов — у темряву, в осінній вітер, у ту порожнечу, яку сам для себе вибудував.
Через місяць Олексій підписав документи на розлучення. Квартиру, бізнес і все, що було нажито до шлюбу, він зберіг — закон був на його боці. Маргарита не стала оскаржувати. Їй нічого було оскаржувати, і нічим було підтвердити свої претензії.
Валентина Миколаївна приїхала до сина в перший вільний вихідний. Привезла пляшку напою.
— Льошо, ти як?
— Нормально. Знаєш, мамо, я думав, буде гірше.
Валентина Миколаївна наклала смаженої картоплі на тарілку.
— Їж. Життя триває.
Антон за два місяці спробував повернутися до Наталії. Стояв біля дверей, дзвонив, стукав. Вона відчинила, подивилася на нього й сказала одну фразу:
— Ключ не підходить, Антоне. І ти теж більше не підходиш.
Двері зачинилися. Клацнув новий замок.
