Маргарита стояла на порозі, не чекаючи запрошення. Її дорога сукня кольору стиглої вишні різко контрастувала з простою домашньою футболкою Ольги. Повітря в передпокої вмить стало важким, ніби перед грозою.
— Ти повинна повернути йому все, що він тобі дарував! — замість вітання випалила Маргарита, владно складаючи руки. — Від першої каблучки до останньої кавоварки. Справедливість має бути справедливою, Ольго.
Ольга повільно відставила вбік сумку з продуктами й оперлася об одвірок. Вона чекала на цей візит, але не думала, що він буде таким… театральним.
— «Все» — це дуже розмите поняття, Маргарито, — спокійно відповіла Ольга, хоча всередині все почало тремтіти від обурення. — Ти прийшла по список майна чи просто хочеш позлити мене у свій вихідний?
— Я прийшла по те, що належить моєму майбутньому чоловікові! — голос Маргарити став на тон вищим. — Ти не маєш права користуватися речами, які купувалися з його кишені. Це низько. Це виглядає так, ніби ти чіпляєшся за минуле через ці речі.
— Його кишені? — Ольга гірко всміхнулася. — Сім років шлюбу, Маргарито. Сім років, коли ми разом складали кожну копійку на цю квартиру, на ці меблі, на ту саму кавоварку, про яку ти так мрієш. Я працювала не менше за нього.
— Ой, не треба цих пісень про «спільний побут»! — Маргарита пройшла у вітальню, по-хазяйськи оглядаючи кімнату. — Оцей телевізор він купував на премію. Я бачила виписку з банку. А цей диван? Він вибирав його сам. Тобі не соромно сидіти на «його» дивані?
— Мені соромно лише за те, що я зараз витрачаю час на розмову з тобою, — Ольга відчула, як закипає гнів. — Ти хочеш диван? Забирай! Тягни його сходами з п’ятого поверху. Але пам’ятай, що половина пружин у ньому оплачена моїми безсонними ночами на фрілансі.
— Ти просто дріб’язкова і мстива жінка! — вигукнула Маргарита, розвернувшись до неї. — Ти тримаєшся за ці речі, бо без них ти — ніхто. Без його подарунків твоє життя сіре й пусте.
— Моє життя стало значно яскравішим, відколи він пішов до тебе, повір, — відрізала Ольга. — Якщо ти так сильно хочеш очистити мою територію від його присутності, то почни з дрібниць. Забирай набір каструль. Забирай пилосос, який постійно ламається. О, і не забудь про золотий кулон, який він мені подарував на п’яту річницю. Тільки врахуй — він позолочений, срібло всередині. Весь він такий — блищить зовні, а всередині дешевина.
Маргарита почервоніла, її ідеально нафарбовані губи перетворилися на тонку лінію.
— Як ти смієш так про нього говорити? Він — найблагородніша людина, яку я знаю! Він просто хотів бути з тобою чесним!
— Чесність — це не тоді, коли присилають нову пасію вимагати назад стару праску, — Ольга підійшла впритул до суперниці. — Якщо він такий благородний, чому він не прийшов сам? Чому він послав тебе виконувати цю брудну роботу?
— Бо він не хоче тебе бачити! Ти викликаєш у нього лише втому й роздратування! — Маргарита майже кричала. — Він хоче почати нове життя з чистого аркуша, без тіні твого міщанства!
— Тоді нехай цей «чистий аркуш» не претендує на мої ложки! — Ольга вказала пальцем на двері. — Послухай мене уважно. Ти отримаєш лише те, що я сама вирішу викинути. Все інше — це компенсація за мої змарновані нерви. І якщо ти ще раз переступиш цей поріг з вимогами, я викличу поліцію і заявлю про переслідування.
— Ти пошкодуєш про це, — просичала Маргарита, хапаючи свою сумочку. — Ми заберемо все через суд. Кожну дрібницю!
— Удачі в суді за блендер 2019 року випуску, — спокійно відповіла Ольга, відчиняючи вхідні двері. — І передай своєму «благородному», що він забув у ванній свою зубну щітку. Можеш зайти за нею завтра. Це єдине, що я справді мрію йому повернути.
Маргарита вилетіла з квартири, цокаючи підборами так люто, ніби намагалася пробити ними підлогу. Ольга зачинила двері, притулилася до них спиною і нарешті глибоко вдихнула. У квартирі стало тихо, і ця тиша була дорожчою за будь-яке майно.
Минуло лише два дні, перш ніж на порозі з’явився сам Андрій. Він не кричав, як Маргарита, але його вигляд випромінював холодну рішучість.
— Ольго, не роби з цього цирк, — почав він, навіть не привітавшись. — Рита сказала, що ти погрожувала поліцією. Навіщо цей драматизм? Просто віддай ключі від дачі й документи на машину.
— Машину, яку ми купували в кредит, і який я закривала зі спадку моєї бабусі? — Ольга схрестила руки. — Ти справді маєш совість просити її зараз?
— Машина оформлена на мене, — відрізав Андрій. — Юридично вона моя. А дачу будував мій батько. Ти не маєш до неї жодного стосунку.
— Твій батько купував цеглу, а я три літа поспіль власноруч фарбувала стіни, садила сад і вимивала кожний кут після ваших чоловічих «будівельних посиденьок»! — голос Ольги затремтів від образи. — Ти хочеш юридичної чистоти? Буде тобі суд. Але не сподівайся, що я віддам хоч клаптик без бою.
— Ти стала такою дріб’язковою, — зітхнув він, дивлячись на неї зверхньо. — Рита мала рацію: речі для тебе дорожчі за людську гідність.
— Гідність? — Ольга зробила крок вперед. — Гідність — це піти з однією валізою, коли ти зраджуєш дружину. А надсилати свою коханку інвентаризувати мої каструлі — це боягузтво. Забирай свою машину, Андрію. Ключі на тумбочці. Але знай: разом із нею ти забираєш і залишки моєї поваги до тебе.
Він мовчки схопив ключі й пішов, не озираючись. Ольга дивилася у вікно, як його автомобіль зникає за поворотом. Їй не було шкода заліза. Їй було шкода того часу, коли вона вважала цю людину своєю опорою.
Тепер у квартирі нарешті не залишилося нічого, крім справжньої свободи.
Тетяна Макаренко
