Село шепотіло, що такої заздрості, як у Галини до своєї молодшої сестри Мар’яни, світ не бачив. Мар’янин город щороку нагадував картинку з журналу про зразкове господарство.
Важкі, багряні томати гнули гілки до самої землі, хрумкі огірки ховалися під пишним листям, а капуста росла такою великою, що ледве вміщалася в цеберко. У Галини ж на ділянці через дорогу все якось чахло, сохло й заростало бур’янами.
Замість того, щоб копати, полоти й поливати, Галина розробила цілу стратегію нічних набігів. Вона виходила на полювання в сутінках, коли Мар’яна вже зачиняла вікна й лягала спати.
Галина діяла хитро: ніколи не обривала кущ повністю. Вона брала по два найбільших помідори з кожного рядка, зрізала лише кожну третю капустину і акуратно розгрібала землю, щоб витягти найбільші картоплини, загортаючи лунки назад.
Мар’яна довго не могла зрозуміти, куди зникає її праця. Вона стояла посеред городу, розводячи руками, і розглядала порожні місця.
— Не збагну я, що за диво коїться, — говорила Мар’яна, коли Галина наступного ранку як ні в чому не бувало прийшла «на каву». — Садила рівно п’ятдесят кущів перцю, а сьогодні рахую — тридцяти найкращих плодів наче й не було. І сліду немає, тільки земля трохи прим’ята.
Галина повільно сьорбала чай, ховаючи задоволену посмішку за вінцем глиняного кухля.
— То все птахи, Мар’яно, або підземні шкідники. Зараз такі кроти пішли, що й овочами не гребують. Тобі треба менше хвалитися своїм врожаєм, бо вроки ніхто не скасовував.
— Які кроти, Галино, які птахи можуть акуратно зрізати качан капусти ножем, — хитала головою молодша сестра, підозріло дивлячись на засмаглі руки родички. — Мені здається, що цей кріт ходить на двох ногах і носить капелюх від сонця, дуже схожий на твій.
— Ти що це, рідну сестру у злодійстві звинувачуєш, — удавано образилася Галина, ставлячи кухоль на стіл з таким стукотом, що чай вихлюпнувся на клейонку. — Я до тебе з чистою душею, а ти мені таке в очі кажеш. Немає в тебе совісті, Мар’яно.
Конфлікт між сестрами розгорався щодня. Мар’яна почала помічати, що у Галини на столі постійно стоять свіжі салати, хоча її власний город стояв пусткою. Сварки спалахували прямо через паркан.
— Ти знову була на моїй ділянці, — говорила Мар’яна, тримаючи в руках обірвану батогу огірків. — Я навмисно нитку тонку натягнула між кілками, вона розірвана. Навіщо ти це робиш?.
— Твої нитки від вітру лопаються, а ти на мене кричиш, — відбивалася Галина, кривлячи губи. — Мені твої огірки даром не потрібні, вони у тебе гіркі й криві. Якщо твій город не вміє ховати врожай від людей, то це твої проблеми, а не мої.
— Ти просто нездара, яка вміє тільки чуже брати, — спокійно, але з глибокою образою відповіла Мар’яна. — Земля все бачить, Галино. Твоя хитрість тобі боком вилізе, згадай моє слово.
Галина лише сміялася у відповідь. Вона відчувала себе переможницею. Її погріб ломився від банок із закрутками, які вона зробила з крадених овочів. Мар’яна ж, зневірившись у закликах до совісті, просто перестала розмовляти з сестрою і почала будувати високий паркан.
Тим часом у будинку Галини почали відбуватися дивні речі. Усе почалося з легкої вогкості в кутку великої кімнати. Галина спочатку не звернула на це уваги, списавши все на дощову осінь.
Проте за кілька тижнів на стіні з’явилася маленька чорна пляма. Вона нагадувала оксамитову порошинку, але швидко розросталася.
Невдовзі цей грибок перетворився на справжнє чудовисько. Він не просто темнів на шпалерах, він пахнув гниллю й старою землею.
Галина намагалася змивати його хлоркою, шкребла ножем, зафарбовувала товстим шаром вапна, але наступного ранку чорні нитки пробивалися крізь білизну, наче живі.
Грибок діяв з тією ж хитрістю, з якою Галина обкрадала Мар’яну. Він тихо заповзав під плінтуси, проникав у шафи, псував одяг і покривав сірим нальотом меблі.
Коли Галина відкривала хлібницю, хліб уже за кілька годин покривався пухнастим мохом. Навіть консервація в погребі, зроблена з краденого врожаю, почала вибухати одна за одною, залишаючи по собі солодкувато-гнильний сморід.
Коли життя в будинку стало нестерпним через постійний кашель і важке повітря, Галина не витримала й вийшла на подвір’я, де Мар’яна саме фарбувала свій новий паркан.
— Це ти щось поробила моїй хаті, — без вступу почала Галина, підходячи ближче. — У мене стіни чорніють, дихати нічим. Ти якісь замовляння на мій дім наслала через те, що я кілька разів твої помідори взяла.
Мар’яна поклала пензлик на край відра і повернулася до сестри. На її обличчі не було зловтіхи, лише втома.
— Я нічого не робила, Галино. Ти сама принесла цю гниль у свій дім. Ти брала те, що тобі не належало, злістю своєю і заздрістю дім наповнила. Тепер твоя хата просто показує те, що в тебе всередині коїться.
— Не кажи мені дурниць про внутрішній світ, — роздратовано відповіла Галина, ховаючи руки в кишені халата, бо вони тремтіли від злості. — Твоя хата суха, а моя руйнується. Поможи мені вивести цю гидоту, ти ж знаєш усілякі трави й секрети.
— Я не можу допомогти тому, хто не бачить своєї провини, — тихо сказала Мар’яна, повертаючись до фарбування паркану. — Твій грибок зникне лише тоді, коли ти повернеш землі те, що заборгувала, і навчишся поважати чужу працю. А до того часу тримайся від мого городу подалі.
Галина повернулася до своєї хати, де на порозі її зустрів важкий, вологий дух. Чорні плями вже дісталися стелі веранди.
Вона сіла на стілець, дивлячись на стіну, яка на очах втрачала свій колір, і вперше за довгий час подумала, що ціна за кілька відер безкоштовних овочів виявилася занадто високою.
Минула зима, яка стала для Галини справжнім випробуванням. Чорний грибок не зважав на морози; він затишно влаштувався за грубою, проїдаючи штукатурку аж до самої цегли.
Галина спала на ліжку, відсунутому на середину кімнати, загорнувшись у три ковдри, які наскрізь просякли запахом сирості. Щоранку вона прокидалася з важкою головою та сухим кашлем, а коли дивилася у дзеркало, бачила там постарілу, виснажену жінку з сірим обличчям.
Навесні, коли сонце нарешті прогріло землю, Мар’яна знову вийшла на свій город. Вона копала рівні грядки, наспівуючи якусь тиху пісню.
Галина спостерігала за нею через щілину. Усередині неї більше не було колишньої злості чи заздрості, залишився лише липкий, гнітючий страх перед власною оселею. Вона зрозуміла, що якщо нічого не змінить, цей дім просто поховає її під своїми цвілими стінами.
Галина повільно вийшла на подвір’я, тримаючи в руках старе, поржавіле відро та заступа. Вона переступила межу своєї ділянки й зупинилася на краю Мар’яниного городу.
Молодша сестра помітила її, але не перестала копати, лише сильніше натиснула ногою на лопату.
— Я прийшла відробляти, — тихо сказала Галина, опустивши очі в землю. — Кажи, де копати, де полоти. Я буду робити все, що накажеш, усю весну й усе літо.
Мар’яна зупинилася, витерла піт із чола тильною стороною долоні й пильно подивилася на сестру.
— Мені не потрібні наймички, Галино, — відповіла вона, і в її голосі чулася колишня образа. — Мені потрібен спокій на моїй власній землі. Ти знову щось задумала, щоб потім нишком винести половину моєї праці.
— Не винесу, Мар’яно, клянуся чим завгодно, — голос Галини затремтів, і вона ледве стримала сльози. — Хата моя гине. Грибок уже на підлогу перейшов, дошки трухлявіють.
Мені лікар сказав, що якщо я не піду звідти, то легені залишу в тій кімнаті. Поможи мені, я все зроблю, тільки навчи мене, як із землею миритися.
Мар’яна довго мовчала, дивлячись на згорблену постать старшої сестри, яка вперше за багато років скинула свою пиху.
Нарешті вона зітхнула й указала держаком лопати на дальній куток ділянки, де лежала велика купа перегною.
— Бери відро і розноси добриво по підготовлених грядках. Робота важка, руки болітимуть, але земля дурощі з голови швидко вибиває. Якщо витримаєш до вечора, поговоримо про твою біду.
Увесь день Галина працювала без перепочинку. Сонце пекло в спину, долоні швидко вкрилися болючими мозолями, а ноги гуділи від утоми.
Раніше вона ніколи так не трудилася, вважаючи за краще користуватися плодами чужих зусиль. Кілька разів їй хотілося кинути все й піти, але перед очима поставала чорна, оксамитова стіна її спальні, і вона знову бралася за відро. Мар’яна спостерігала за цим мовчки, не вимовляючи ні слова похвали, але й не дорікаючи.
Коли сонце сховалося за обрій, сестри сіли на лавці біля Мар’яниної хати. Перед ними стояли два кухлі з гарячим відваром ромашки та м’яти.
— Твоя правда була, — тихо мовила Галина, розглядаючи свої брудні, тремтячі пальці. — Важко воно дається. Тепер я бачу, скільки сили ти в кожен кущ вкладала, а я просто приходила й нищила твою радість. Прости мені, Мар’яно, якщо зможеш.
Молодша сестра повернула голову й уперше за довгі місяці м’яко посміхнулася.
— Земля не любить хитрих, Галино, вона любить щедрих і чесних. Ти сьогодні повернула їй борг своїм потом. Тепер слухай, що з хатою робити. Грибок цей не від сирості, він від застою думок з’явився.
Тобі треба здерти всі шпалери до самої основи, вимити стіни свяченою водою з міцним відваром полину, а головне — відчинити всі вікна навстіж, щоб вітер вигнав той сморід, який ти там збирала.
Наступного ранку Галина взялася за роботу у власному домі. Вона безжально шкребла стіни, виносила на подвір’я зіпсоване майно і палила його у великому багатті.
Дим піднімався високо в небо, забираючи із собою роки заздрощів та образ. Вона мила кожну дощечку полиновим розчином, як радила сестра, і залишала вікна відкритими на ніч, не боячись прохолоди.
Минув місяць. На очищених стінах Галининої хати, покритих свіжим шаром білого вапна, більше не з’явилося жодної чорної цятки. Повітря в кімнатах стало чистим і легким, а кашель нарешті відступив.
Навесні Галина вперше сама посадила кілька рядків картоплі та помідорів на своєму городі, і коли з землі пробилися перші зелені паростки, вона відчула таку радість, якої не дарував їй жоден украдений врожай.
Нарешті між двома хатами через дорогу запанував справжній, зароблений чесною працею спокій.
Віра Лісова
