Минуло 20 років я все думаю про тебе. Чому твоє життя перервалося, так і не розпочавшись. Чому так безглуздо воно закінчилася.
За що? Ти був безгрішний. Твоя вина була тільки в тому, що ти хотів жити. І мав право. Але не став.
Я часто бачу тебе уві сні. Ти приходиш до мене в образі дитини, а іноді юнаки. Буває, підлітка. Ти ніби проживаєш своє паралельне життя в паралельному світі, і я так хочу вірити, що в кращому з них. Ти ж не був винен у тому, що ми тебе не захотіли. Ти був одним з нас, але тобі не пощастило.
Я знаю, що я не була винна в тому що сталось. Або була? Напевно, всі ми були. Ти просто виявився зайвим. Нам дали життя, а тобі ні. Просто тому що обставини? Не було грошей, хороших відносин, сил? Час невідповідний? Як же так вийшло, що після тебе народився ще один, і живе зараз, навіть не підозрюючи, що перед ним було невчасне дитя? Та він і не знає. А я знаю. Знаю вже 20 років, і всі 20 мучуся від усвідомлення того, що живу. А ти ні. Але ж ми однакові .
Читайте також: Ти так нічого і не зрозуміла? У мене інша жінка. Історія сімейної дpaми зі щасливим кінцем
Я ходила до церкви, говорила з батюшкою. Говорила з Богом. А воно не відпустило. І не відпускає з часом, і не лікується . Особливо погано буває вранці, коли я прокидаюся, знову бачачи тебе уві сні. У такі моменти голова йде обертом і не знаєш, куди ще йти, бігти, просити. Не знаєш, як відгородитися, закритися, сховатися. Не знаєш, як зрозуміти, прийняти, змиритися? І чи можна? І скільки можна намагатися забути? І чому так боляче, навіть через роки, думати про тебе? Може, мені було б легше, якби я про тебе не думала, та й не згадувала б, і жила б як всі. Всі ті, хто вирвaв таких як ти з коренем зі своїх життів, і повернувся в свій комфортний світ через два дні. Якщо можна було б вимкнути почуття, і серце, і душу, то і жити в цьому маленькому світі можна. Їздити на роботу, зустрічатися з друзями в кафе, не піклуючись про те, про що не хочеться. Не думати про те, що некомфортно. Не шкодувати про “загублені” можливості, часу, втраченої самореалізації. Та й взагалі, “не паритися”.
Чому ж так боляче? Чому не йдеш, не даєш жити спокійно? Чому я боюся закрити очі і побачити уві сні тебе? Тебе ж немає! Чому говориш зі мною, як живий? Як ти дивишся мені в очі, своїми блакитними, майже прозорими, неземними, очима? Твоє світле волосся- воно справжнє, таке схоже на моє, ти посміхаєшся, і, як живий? Ти говориш зі мною, а я прокидаюся в холодному поту і не знаходжу собі місця ввесь день. Ти ж зі мною говорив, але тебе ж немає. Так всі говорять. Що не було тебе!
Я хочу заспокоїтися. Знати, що все у тебе добре. Що ти поруч з Тим, хто вдихнув у тебе твоє таке коротке, нещасливе життя, і забрав тебе назад до себе так скоро, тому що ми так вирішили, мені б тільки знати, що тобі добре. І що ти простив нас.
Тобі зараз було б 19. Ти б зараз любив би, сміявся, бачив би сонце і океан. Лічив зірки, шукав себе і тільки починав би свій шлях. Мав би мрії і надії. Але тебе нема. Тому що незручний ти був нам тоді. Прости. Мій брат.
Джерело
