— Ти привела свого дорослого, ледачого сина до мого вагону і вимагаєш, щоб я оплатила його розваги з грошей, які заробляла нічними чергуваннями та хворою спиною, Наталю?! Твій синок нікуди не поїде — забирайте свої чемодани і йдіть працювати, бо мій санаторій призначений суто для мого здоров’я, а не для утримання твоїх дорослих нероб!
Валентина Степанівна сиділа на краєчку дивана у своїй невеликій, але затишній двокімнатній квартирі й обережно перераховувала новенькі, хрусткі купюри. На журнальному столику лежала красива глянцева путівка в один із найкращих санаторно-курортних комплексів Закарпаття, відомий своїми унікальними термальними водами та лікувальними грязями. Мета була досягнута. Попереду на неї чекав цілий місяць абсолютного спокою, професійного масажу, мінеральних ванн та прогулянок серед вікових карпатських смерек.
Їй виповнилося п’ятдесят сім років. Тридцять п’ять із них вона віддала міській лікарні швидкої допомоги, працюючи старшою операційною медсестрою. Хто знає, що таке операційна, той зрозуміє: це шість, вісім, а іноді й дванадцять годин на ногах без права присісти, під важкими лампами, в постійній напрузі, коли від твоїх чітких, прагматичних дій залежить життя пацієнта. За ці роки Валентина Степанівна заробила не лише авторитет та кришталеву репутацію серед хірургів, а й важку форму міжхребцевих гриж, постійні болі в колінах та хронічне безсоння.
Коли вона нарешті вийшла на пенсію за вислугу років і отримала солідну одноразову грошову допомогу від держави разом із профспілковими виплатами, вона чітко вирішила для себе: ніяких ремонтів, ніяких дач і ніяких позичок. Ці гроші — це її здоров’я. Її особистий, прагматичний фонд порятунку власного тіла. Вона цілий рік вивчала відгуки, консультувалася з провідними вертебрологами і нарешті забронювала одномісний люкс із повним пакетом лікувальних процедур.
Валентина прожила життя самотньо, дітей не мала, і всі свої невитрачені родинні почуття колись віддавала молодшій сестрі Наталі. Наталя була повною її протилежністю — капризна, інфантильна жінка, яка ніде ніколи доладно не працювала, тричі виходила заміж і так само тричі розлучалася, залишаючи після кожного шлюбу борги та образи на весь світ.
Але головним «досягненням» Наталі був її єдиний син Ігор — тридцятирічний нахабний чолов’яга, який вважав себе невизнаним генієм, періодично «шукав себе» на дивані, грав у комп’ютерні ігри і жив виключно на пенсію своєї матері та випадкові подачки від старшої тітки Валентини.
Валентина Степанівна стояла на першій платформі міського залізничного вокзалу. Поїзд «Київ – Ужгород» мав прибути через п’ятнадцять хвилин. Жінка була вдягнена в зручний спортивний костюм, на плечі висів невеликий наплічник, а поруч стояв акуратний чемодан на коліщатках. На душі було легко і піднесено — вона вже уявляла, як завтра вранці питиме цілющу воду безпосередньо з бювету.
Раптом з-за рогу будівлі вокзалу виринули дві знайомі постаті. Це була Наталя, яка ледве встигала за широкими кроками свого сина Ігоря. Ігор виглядав так, наче зібрався на дорогий закордонний курорт: сонцезахисні окуляри на пів обличчя, брендові шорти, дорогі кросівки, а в руках — величезний шкіряний чемодан, який Валентина колись подарувала йому на день народження.
— Валю! Валючко! Слава Богу, ми встигли! — важко дихаючи, закричала Наталя, підбігаючи до сестри. — Насилу тебе знайшли на цій платформі!
Валентина Степанівна здивовано підняла брови, її професійний погляд миттєво оцінив ситуацію і зафіксував нездоровий, нахабний блиск в очах племінника.
— Наталю? Ігорю? А ви що тут робите? Когось проводжаєте? — спокійно запитала вона.
— Та яке проводжаємо, Валю! Ми тебе наздоганяємо! — емоційно замахала руками сестра. — Розумієш, тут така справа… Наш Ігорчик просто в жахливому стані. Він тиждень тому остаточно розійшовся зі своєю третьою співмешканкою, вона виявилася такою стервою, забрала в нього все, навіть кавоварку! У хлопчика на цьому тлі почався найсильніший психологічний стрес, депресія, серце коле! Лікар сказав, що йому терміново потрібна зміна обстановки, чисте повітря, відпочинок і повний релакс. І тут я згадую, що ти їдеш на Закарпаття! У тебе ж там одномісний люкс, величезний номер, дві кімнати! Ви там чудово поміститеся вдвох.
Валентина Степанівна мовчки дивилася на сестру, відчуваючи, як усередині починає закипати холодна, прагматична лють операційної медсестри, яка звикла приймати жорсткі рішення за секунди.
— І що ти пропонуєш, Наталю? — так само спокійно, але з металевим відтінком у голосі запитала вона.
— Ну як що! — підхопив Ігор, зневажливо поправляючи окуляри. — Тьоть Валь, ну давай дивитися на речі реально. Ти стара людина, тобі ті процедури — півгодини на день, а все інше у тебе вільне. Я поїду з тобою. Ти мені там на місці доплатиш за проживання та триразове харчування — у тебе ж грошей повно після лікарні, де ти їх ще витратиш? Будеш ходити на свої грязі, а я буду за тобою доглядати, ну, речі там піднести, в магазин сходити. А вечорами я буду відпочивати, заводити знайомства з нормальними людьми, мені треба стрес зняти. Ми ж родина, маємо помагати один одному розвиватися і триматися разом у скрутну хвилину!
До платформи, гучно стукаючи колесами і обдаючи пасажирів гарячим повітрям, повільно підкотився довгий поїзд. Провідниця в синій формі вийшла з вагона і почала перевіряти квитки.
— Наталю,, — Валентина Степанівна підійшла ближче до племінника і подивилася йому прямо в очі через його темні окуляри. — Ти зараз серйозно пропонуєш мені взяти цього тридцятирічного бугая на повне утримання за рахунок мого здоров’я?
— Валю, ну не починай! — плаксиво заскиглила Наталя, хапаючи сестру за руку. — Тобі що, шкода для рідного племінника кількох тисяч?! Він же твій єдиний спадкоємець! Ти одинока, дітей немає, кому ти ці гроші на старість збираєш?! Хлопчику погано, у нього депресія! Ти хочеш, щоб він з ума зійшов у цій квартирі?! Ти егоїстка, Валю! Завжди думаєш тільки про свій хребет і свої болячки! Родина вимагає жертв, ми маємо підтримувати молодь, щоб вони на ноги встали!
Ігор тим часом уже впевнено зробив крок до сходинок вагона, протягуючи провідниці свій паспорт:
— Дівчино, у нас там доплата на місці буде, пустіть у вагон, ми з тіткою…
— Стояти, — коротко, як команду «скальпель» в операційній, кинула Валентина Степанівна. Вона різко висмикнула свій паспорт і квиток з-під носа провідниці. — Дівчино, цей громадянин зі мною не їде. У нього немає квитка, і він не має до мене жодного відношення.
Ігор застиг на місці, його обличчя миттєво перекосилося від люті та подиву.
— Тьоть Валь, ти що, взагалі здуріла на старості років?! Ти мене з поїзда скидаєш?!
— Я тебе, Ігорю, туди навіть не пускала, — холодно відповіла Валентина Степанівна, закидаючи рюкзак на плече. — Твоя депресія, хлопче, лікується не термальними водами Закарпаття за мій рахунок, а лопатою на будівництві або мітлою в дворі. Тобі тридцять років! Ти за все життя не заробив навіть на коробку сірників, а зараз прийшов красти мій спокій і мої гроші, які я заробляла на ногах біля операційного столу, поки ти грав у свої ігри.
Наталя, побачивши, що план провалився, остаточно втратила людську подобу. Вона підскочила до Валентини і за верещала на всю платформу, привертаючи увагу десятків пасажирів:
— Ах ти ж жадібна, суха відьма! Стара діва, яка все життя тільки на своїх пацієнтів молилася! Та щоб ти подавилася своєю путівкою! Щоб у тебе там усі грижі повилазили! Ти нам більше не сестра і не тітка! Не смій більше ніколи дзвонити в мій дім! Коли будеш помирати одна в своїй квартирі від старості, не клич на допомогу, ми до тебе навіть на похорони не прийдемо, зарили тебе як собаку під парканом! Зажала грошей для рідної крові!
Валентина Степанівна спокійно повернулася до сестри. В її очах не було ні краплі сліз — лише глибока, прагматична огида до істот, які так довго паразитували на її доброті.
— На похорони мої, Наталю, прийдуть ті люди, яким я життя врятувала і які мене поважають, — тихо, але чітко сказала вона. — А від вас мені не потрібно ні склянки води, ні вашої присутності. З цього дня ви для мене померли обоє. Я викреслюю вас зі свого життя, зі своїх думок і зі свого заповіту. Іди, Наталю, годуй свого тридцятирічного трутня сама, поки він у тебе останню спідницю не відібрав.
Вона впевнено піднялася сходами у вагон, провідниця швидко зачинила важкі залізні двері, захищаючи купе від криків та прокльонів на пероні.
Через дві хвилини поїзд рушив. Валентина Степанівна сіла біля вікна у своєму чистому, тихому купе, подивилася, як повз пролітають брудні вокзальні будівлі, де на платформі все ще стояли дві нікчемні постаті з величезним шкіряним чемоданом, і вперше за багато років глибоко, на повні груди зітхнула. Вона захистила себе. Вона захистила свою працю, свої гроші та своє майбутнє здоров’я. Попереду на неї чекали Карпати, спокій і нове, чисте життя, де більше не було місця для родинного паразитизму та нахабства.
