— Ти сама, тобі не треба житло.
Мама залишила квартиру мені, вона так і сказала перед тим, як піти, — заявив Віктор, перебираючи документи. — Ти ж знаєш, я єдиний син.
Марина дивилася на брата і не впізнавала. Невже це той самий Вітя, з яким вони ділили останню цукерку навпіл? «Цікаво, де він був, коли мама хворіла?» — подумала вона, але промовчала.
Дзвінок пролунав рано вранці, коли Марина збиралася на роботу. Голос брата звучав діловито:
— Приїжджай до мами, треба обговорити спадщину. І захопи всі документи, які в тебе є.
— Вікторе, ми ж тільки вчора поховали… — почала вона, але брат уже поклав слухавку.
Марина подивилася на себе в дзеркало. Відображення показувало втомлену жінку сорока п’яти років із червоними від сліз очима. Останні три роки вона провела поруч із хворою матір’ю, а Віктор з’являвся раз на місяць на п’ятнадцять хвилин — «дуже зайнятий, бізнес, розумієш».
У батьківській квартирі вже господарювала Алла, дружина брата. Вона діловито розкладала речі на три купки: викинути, продати і залишити собі.
— А, Марино, добре, що прийшла, — кинула вона, не відриваючись від заняття. — Вітя у великій кімнаті, йди до нього.
Віктор сидів за письмовим столом батька, розклавши перед собою папери. Поруч примостився якийсь молодий чоловік у дешевому костюмі.
— Це Ігор Петрович, юрист, — представив його брат. — Допоможе нам правильно оформити всі документи. Сідай.
Марина сіла на краєчок стільця, почуваючись ніяково у власному домі.
— Так от, — почав Віктор тоном генерального директора. — Мама, на жаль, не залишила заповіту. Але вона ясно висловила свою волю — квартира має дістатися мені. Ти ж чула, так?
— Я нічого такого не чула, — тихо відповіла Марина.
— Як це не чула? — обурився брат. — Вона ж при тобі говорила: «Вітю, синочку, ти ж чоловік, тобі сім’ю утримувати». Пам’ятаєш?
Марина пам’ятала. Мама справді це говорила. Але говорила вона також: «Мариночко, донечко, дякую тобі за все» і «Як би ви з Вітею не посварилися через квартиру». А ще мама казала: «Продай мої золоті сережки, якщо на ліки не вистачить».
— Мама багато чого говорила, — відповіла Марина. — Але заповіту не залишила. Отже, ділимо навпіл.
Віктор почервонів:
— Тобто як навпіл? У мене двоє дітей, дружина, кредити! А ти сама, працюєш, живеш у своїй однокімнатній квартирі. Тобі навіщо зайва житлова площа?
— А тобі навіщо? — спокійно поцікавилася Марина. — У вас з Аллою трикімнатна квартира в новобудові.
— Ми її продаємо! — випалив брат. — Бізнес потребує вкладень. А цю відремонтуємо і будемо жити тут. Район хороший, метро поруч.
З кухні донісся гуркіт — це Алла впустила мамин улюблений сервіз. «Нічого, старе все одно», — почула Марина її голос.
— Я три роки доглядала за мамою, — сказала вона братові. — Де ти був, коли потрібно було ночами чергувати в лікарні? Коли вона не могла встати з ліжка?
— Я гроші заробляв! — обурився Віктор. — До речі, я тобі давав на ліки.
— Два рази. По п’ять тисяч гривень.
— І що? Це теж гроші! Ігоре Петровичу, поясніть їй, що за законом…
Юрист прокашлявся:
— За законом ви обоє спадкоємці першої черги. Без заповіту майно ділиться порівну.
— Саме так, — кивнула Марина.
Віктор схопився, зачепивши стос документів:
— Ти що, зовсім совість втратила? Я єдиний син! Продовжувач роду! У мене діти ростуть, їм десь жити треба!
— Вони житимуть у вашій квартирі, яку ти нібито продаєш для бізнесу.
— Не твоє діло! — гримнув брат. — Коротше, я пропоную по-хорошому: ти відмовляєшся від своєї частки, я виплачую тобі компенсацію. Нормально?
Марина подивилася на нього як на чужу людину. Трикімнатна квартира мами біля метро коштувала багато.
— Ні, — відрізала вона.
— Я тобі дам гроші, і це мій останній варіант!
— Вікторе, я сказала ні. Або продаємо і ділимо гроші, або я викуповую твою частку.
Брат розсміявся:
— Ти? Викупиш? На твою зарплату? Не сміши мене!
З коридору з’явилася Алла з черговим пакетом речей:
— Марин, а мамині прикраси де? Пам’ятаю, у неї були золоті сережки зі смарагдами, тато дарував.
— Продані, — коротко відповіла Марина. — На ліки.
— Всі? — недовірливо перепитала невістка. — І каблучку з діамантом?
— Всі.
Алла подивилася на чоловіка:
— Вітю, може, вона собі привласнила? Треба перевірити.
— Так, точно! — підхопив Віктор. — Ти маєш звітувати за мамині речі! Де чеки? Де докази, що витратила на лікування?
Марина підвелася:
— У суді пред’явлю. Разом із чеками на ліки, оплаченими з моєї картки. І з показаннями сусідів про те, хто за мамою доглядав.
— Ах ти… — почав був брат, але юрист його зупинив.
— Вікторе Семеновичу, давайте без емоцій. Марино Семенівно, може, все-таки домовимося?
— До побачення, — сказала Марина і попрямувала до виходу.
У передпокої Алла заступила їй дорогу:
— Ти розумієш, що псуєш життя нашим дітям? Їм потрібна велика квартира, а ти, егоїстка, думаєш тільки про себе!
Марина обійшла її і вийшла. За спиною грюкнули двері, і вона почула, як брат говорить:
— Не хочу бачити її! Я їй життя зіпсую!
У своїй маленькій квартирі Марина заварила чай і сіла біля вікна. Руки тремтіли. Вона дістала телефон і набрала номер подруги Лєни.
— Лєно, пам’ятаєш, ти казала про покупців, які викуповують частки в квартирах?
— Пам’ятаю. А що сталося?
Марина коротко розповіла про візит до брата.
— Як він міг? — видихнула подруга. — Слухай, у мене є варіант. Вони дають сімдесят відсотків від ринкової вартості частки, але гроші одразу. Влаштує?
Марина задумалася. Звісно, хотілося більше. Але вона розуміла — тягатися з братом у суді означало роки нервів. А так…
— Давай їхні контакти, — вирішила вона.
За тиждень угоду було оформлено. Марина продала свою частку фірмі, яка скуповувала у них у будинку весь поверх. Мамина квартира була на першому повесі, тож компанія планувала відкрити хімчистку, магазин побутової техніки, адвокатське бюро, а решту приміщень здати в оренду.
Дзвінок від Віктора не змусив себе чекати:
— Що ти наробила! — кричав він у слухавку. — Якісь люди ломляться в квартиру, кажуть, тепер вони тут господарі!
— Я продала свою частку, — спокійно сказала Марина.
— Ти не мала права! Я забороняв!
— З яких пір мені потрібен твій дозвіл? До речі, вони пропонують викупити і твою половину. За тією самою ціною, що ти мені пропонував.
У слухавці повисла тиша, потім брат прохрипів:
— Я більше хочу. Через тебе я подам до суду!
— Подавай. Заодно розкажеш судді, чому не допомагав хворій матері. Колишня сусідка тьотя Валя готова дати свідчення. І дільничний лікар теж.
Віктор вилаявся і кинув слухавку.
Остання зустріч сталася через два місяці. Змучений щоденними візитами нових співвласників, які вимагали то почати ремонт, то провести збори, Віктор здався. Він продав свою частку тій самій фірмі, отримавши в результаті непогані гроші.
Зустрілися вони випадково, біля метро. Віктор виглядав постарілим, Алла сердито свердлила Марину очима.
— Задоволена? — кинув брат. — Мамину квартиру віддала чужим людям!
— Це ти її віддав, — відповіла Марина. — Коли вирішив, що маєш на неї більше прав. Мама хотіла, щоб ми не сварилися. Але ти обрав гроші.
— У мене сім’я!
— У мами теж була сім’я. Двоє дітей. Яких вона любила однаково. Але ти про це забув. До того ж, всі сусіди продали свої квартири на першому поверсі. Там комерція буде. У сусідньому під’їзді продуктовий магазин відкрили і салон краси. Все для людей. Люди купили собі непогані квартири в інших районах міста, а хтось і в цьому ж домі придбав житло.
Вона розвернулася і пішла, не оглядаючись. У сумочці лежав договір на нову двокімнатну квартиру в хорошому районі. Не таку велику, як мамина, але свою. Чесно зароблену. А ще там лежала фотографія мами. Марина часто діставала її і розмовляла з нею:
— Пробач, мамо. Я знаю, ти хотіла, щоб ми жили дружно. Але іноді правда дорожча за мир. І гідність теж.
Мама з фотографії усміхалася. Мабуть, вона б зрозуміла.
