— Ти серйозно вирішив переписати дачу на свою матір? — у дружини підкосилися ноги.
– Любий, ну давай купимо дачу! Я б там таку красу навела – троянди, піони, бузок… – Зоя мрійливо подивилася на чоловіка. – Уявляєш, як чудово буде влітку? Олежик на свіжому повітрі, ми всі разом…
– Знову ти за своє! – Едуард роздратовано відклав газету. – Скільки можна про це? У нас і так клопоту повно, а ти зі своїми фантазіями.
– Чому фантазіями? Еде, ну що тут такого? Невелика ділянка, будинок… Я дивлюся на дачі знайомих і так їм заздрю!
– Ось і їдь до знайомих! – перебив чоловік. – Не треба гроші на вітер викидати. Це ж скільки всього потрібно – і інструменти, і розсада, і теплиця… А працювати там хто буде?
– Я буду! – гаряче вигукнула Зоя. – І не потрібна нам ніяка теплиця. Кілька грядок для душі, зона відпочинку, мангал, клумби з квітами… Хочу багато квітів!
– Ага, а потім почнеться: «Едику, допоможи то, Едику, зроби це». Знаю я ці дачні історії.
Зоя ображено замовкла. Вже котрий рік вона намагалася умовити чоловіка, але все марно. А їй так хотілося свій куточок, свій маленький рай, де можна відпочити від міської метушні, посадити улюблені квіти, пригощати друзів шашликами…
– Все одно в мене буде дача! – вперто, навіть трохи по-дитячому, заявила Зоя.
– Мам, а можна мені буде на дачі з друзями у наметі переночувати? – подав голос Олег, їхній десятирічний син, який до цього мовчки слухав батьків.
– У наметі?! – Едуард розвів руками. – Ось уже й дитину своїми ідеями заразила! Немає в нас ніякої дачі й не буде. Крапка.
Він устав і вийшов із кімнати, а Зоя, важко зітхнувши, повернулася до своїх справ.
Кажуть, мрії мають властивість збуватися. Тільки іноді зовсім не так, як ми собі уявляємо. І ціна у кожної мрії своя. Саме так думала Зоя, оглядаючи щойно куплену дачну ділянку, вона стояла на світлій просторій веранді, яка їй так сподобалася. Її мрія збулася, але це стало можливим лише після того, як її батька не стало.
Ніхто не очікував – адже тато завжди стежив за здоров’ям, займався спортом. За тиждень до того вони з Олегом ходили на ковзанку… «Дід навчив мене кататися спиною вперед!» – хвалився син.
Від батька їй дісталася квартира і деяка сума грошей на дипозиті – він завжди був дуже ощадливим. «На чорний день», – говорив він. Ось і накопичив… Зоя годинами сиділа у його кріслі, намагаючись усвідомити стале. Здавалося, що він просто вийшов кудись і ось-ось повернеться. І було дуже важко усвідомлювати, що це було зовсім не так.
А потім раптом подумала, що тепер зможе виконати свою мрію. Так, тато б її зрозумів, схвалив. Він завжди говорив: «Життя дається один раз, доню. Не відкладай щастя на потім».
Так, вона продала квартиру, додала гроші з татових заощаджень і купила дачу, саме таку, яку хотіла! Едуард, звісно, був проти, але вона його просто не слухала.
Дача стала для Зої справжньою віддушиною. Вибиратися вдавалося нечасто – робота, домашні справи, але хоча б через вихідні вона намагалася з’являтися на ділянці. Розбила клумби, поставила садові гойдалки, облаштувала затишну веранду. Особливо тішило, коли приїжджали друзі – тоді дача оживала від сміху й розмов, наповнювалася ароматом шашликів і дзвінким сміхом.
Едуард з’являвся рідко – все справи, зустрічі, наради… Але Зою це навіть влаштовувало. Тут, на дачі, вона могла відпочити і від чоловіка з його постійною зайнятістю, і від вічного невдоволення свекрухи, яка то й намагалася вчити її життя.
Зате Олег обожнював приїжджати на дачу. Особливо після того, як мама встановила в саду турнік і поставила футбольні ворота. Хлопчаки з сусідніх будинків частенько забігали до них погоняти м’яча. А одного разу Зоя дозволила синові з друзями переночувати в наметі – вереску й захвату було на всю округу!
– Ти їх зовсім розпустила, – бурчала свекруха, яка якось завітала на дачу. – І що за безлад скрізь? Іграшки розкидані, велосипед посеред доріжки…
– Це не безлад, Регіно Єгорівно, це ознаки щасливого дитинства, – усміхнулася Зоя, розливаючи чай. – Хлопчаки пограють і все приберуть.
– А город чому не садиш? Тільки квіточки скрізь. А грядки? Овочі, ягоди. Для чого інакше дача-то?
– Не хочу перетворювати місце відпочинку на зону вічної праці. У кожного свої уявлення про радість.
На щастя, свекруха приїжджала нечасто, всього кілька разів, але кожного разу обов’язково намагалася нав’язати Зої ідею грядок, теплиць і плодових дерев. Це була просто її ідея фікс.
Через пару місяців чоловік ніби ненароком заговорив про те, як важко доводиться зараз його сестрі Альоні. Вона розлучилася з чоловіком і залишилася з двома дітьми буквально на вулиці. Зоя уважно слухала, охала та ахала, дивуючись тому, як жорстоко вчинив з Альоною чоловік.
Ну як так можна? Ну буває всяке, кохання минуло, розлучайтеся, але виганяти дружину з дітьми з дому? Невже не можна дати їм час вирішити питання з житлом? Ситуація настільки поглинула її, що в якийсь момент вона перестала слухати чоловіка.
– Зоє, ти мене чуєш? – Едуард поцокав пальцями перед її обличчям.
Вона зворушилася.
– Так, так, вибач, я щось випала, – перепросила Зоя. – То що тепер з Альоною? Де вона житиме?
– Так я ж тільки що сказав. Мати її квартиру подарувала.
– Подарувала? – зніяковіла Зоя. – А сама де жити збирається? Разом з ними? Але там же однокімнатна. Сподіваюся, вона не збирається перебратися до нас?
– Так ось про це я і хотів поговорити. Ти ж знаєш, вона завжди хотіла жити за містом…
Зоя зрозуміла, про що піде мова, але настільки не хотіла вірити в те, що чоловік міг хоч би подумати про це, що замість того, щоб обуритися, вона запитала:
– До чого ти хилиш?
– Ну дивись, на дачу ти майже не їздиш, ну що сміятися? Зсилаючись на Бога, двічі на місяць. Я завжди говорив, що це примха, не потрібна нам дача.
– І ти хочеш пустити туди свою матір?
– Ну майже. Давай подаруємо дачу мамі?
– Ти серйозно вирішив переписати дачу на свою матір? – Зоя не вірила своїм вухам.
– А чому ні?
– Тому що це моя дача! Моя мрія, віддушина. Я там відпочиваю, – Зоя розгублено дивилася на чоловіка. Невже він реально не розуміє?
– Ну так а хто тобі заважає? Приїжджай туди, як і раніше. Мама якраз придивить за нею, допоможе з клумбами…
— Допоможе з клумбами? Годі, вона їх знищить і замінить грядками! Вона скільки разів говорила, що дача не для квітів.
— Я з нею поговорю, вона залишить тобі квітник.
— Не вдавай з себе ідіота! Що значить «вона залишить мені квітник? на моїй же дачі»? Все, я навіть говорити про це не хочу.
— Не знав, що ти в мене така егоїстка. Мама віддала свою квартиру Альоні, їй тепер нема де жити.
– Ну вона ж про щось думала, коли робила це? На щось розраховувала?
Едуард зніяковів, і раптом Зою осяяло:
– Стоп, ти їй що, сам запропонував нашу дачу?
За бігаючим поглядом чоловіка вона зрозуміла – так і є.
– Як ти міг? – тихо запитала Зоя. – Це ж мій дім. Я купила його на татові гроші.
– Ну й що? Мамі нема де жити!
– Їй було де жити. І не я в неї квартиру забрала. Це ваші інтриги, самі й виплутуйтеся!
Кілька днів у будинку стояла гнітюча тиша. Зоя й Едуард майже не розмовляли, спілкуючись короткими фразами лише при Олегові. Хлопчик притих, налякано поглядаючи то на маму, то на тата, але запитань не задавав – дитячим чуттям розумів: буде тільки гірше.
Зоя механічно виконувала звичні справи – готувала, прибирала, ходила на роботу. А в голові вертілася одна думка – як чоловік міг так вчинити? Спочатку пообіцяв матері її дачу, а тепер намагається тиснути, щоб вона погодилася на дарування.
У п’ятницю ввечері, коли Олег уже спав, на порозі з’явилася Регіна Єгорівна. Без попередження – просто подзвонила в двері.
– Щось ви тягнете з оформленням дарування, – з порога заявила вона, проходячи у вітальню. – Едік обіцяв, що все буде швидко вирішено.
Накопичена за весь цей час злість раптом вирвалася назовні. Ну звісно, син обіцяв – отже, можна навіть не питати її думки.
– Ніякої дарчої не буде, Регіно Єгорівно, – відрізала я. – Я вже сказала Едуардові – це моя дача.
– Як це не буде? – вразилася свекруха. – Я вже все розпланувала. Веранду знесемо, тільки місце займає. Город розіб’ємо, теплиці поставимо. А ці твої клумби… – вона зневажливо махнула рукою.
Божевілля якесь! Звідки свекруха вирішила, що може так безцеремонно вимагати віддати їй дачу? І Едуардові… Невже він настільки ненавидів її дачу? Але чому? Вона ж була там так щаслива. Хіба це погано?
Ні, це не погано. Це прекрасно! Вона має право бути щасливою.
– Я сказала – ні.
– Що значить «ні»? – обурилася Регіна Єгорівна. – Едік обіцяв…
– Едуард не мав права нічого обіцяти! Це моя дача!
– Та годі вже! – у кімнату увійшов Едуард. – Скільки можна твердити «моя, моя»? Мати квартиру віддала, а ти…
– Так вона не мені її віддала. Я їй нічим не зобов’язана, мені ні за що їй дякувати, мені ні за що їй платити! Квартиру віддала! – кричала Зоя. – То чому я маю розплачуватися за її рішення? Вона сама подарувала житло Альоні, сама! А тепер претендує на мою дачу?
– Ми всі повинні допомагати одне одному! – схопилася Регіна Єгорівна. – Я допомогла своїй доньці, тепер ти повинна допомогти мені!
– Мамо, іди додому, – втомлено промовив Едуард. – Ми самі розберемося.
Коли за свекрухою зачинилися двері, Зоя повернулася до чоловіка:
– З мене досить. Завтра я подаю на розлучення.
– Що?! – Едуард поблід. – Ти з глузду з’їхала? Через якусь дачу?
– Не через дачу. Через зраду. Через те, що ти вважаєш правильним позбавити мене мого куточка щастя. Причому я навіть не розумію, через що. Заради чого? Чому тобі так не дає спокою ця дача?
– Але я ж для родини стараюся! Ти ж з цією дачею зовсім на нас рукою махнула! Я тебе майже не бачу!
— Тобто тепер я занадто багато проводжу часу на дачі? Тобі було приємніше, коли я безбарвною тінню ходила по квартирі, виконуючи твої прохання, поки ти сидів безвилазно за компом? Ти не можеш пробачити мені за те, що двічі на місяць тобі доводиться самому з холодильника діставати готовий обід і просто його розігріти? І не приплітай сюди Олега, він дуже любить мою дачу! Йому там добре!
– Припини істерику!
– Це не істерика. Це рішення. Завтра я подаю заяву на розлучення. І на поділ майна.
– Та ти… – захлинувся від обурення Едуард. – Та я тебе…
– Що? – спокійно запитала Зоя. – Виженеш? Чи засудиш? Роби, що хочеш. Тільки врахуй – я не відступлю.
Вона повернулася і пішла у спальню. Едуард залишився стояти посеред вітальні, хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба. А за стіною спальні Олег, що прокинувся від криків батьків, сидів на ліжку, обхопивши себе руками.
Ранок наступного дня виявився похмурим і сірим. Зоя прокинулася рано – втім, вона майже не спала цю ніч. Едуард залишився ночувати у вітальні, і звідти довго лунали приглушені телефонні розмови. Напевно з матір’ю і сестрою…
Олег уже прокнувся і сидів на кухні, гіпнотизуючи на швидку руку зібраний бутерброд.
– Мам, ви з татом розлучаєтеся? – тихо запитав він, не підводячи очі.
У Зої стиснулося серце. Як пояснити десятирічному хлопчикові те, що й дорослим-то не завжди зрозуміло?
– Знаєш, сонечко, іноді так буває… – почала вона, але Олег перебив:
– Через дачу?
– Ні, рідний. Не через дачу. Просто… Просто іноді люди не можуть більше жити разом. Навіть якщо колись дуже любили одне одного.
У дверях з’явився Едуард – зім’ятий, неголений, із почервонілими очима.
– Поговоримо? – хрипко запитав він.
Зоя кивнула:
– Олежко, іди поки до себе, гаразд?
Коли син пішов, Едуард важко опустився на стілець.
– Я всю ніч думав, – почав він. – Я намагався зрозуміти, може, ти права в тому, що я… Ну злився на тебе через дачу. Але я знаю, що ти не права. Просто я ж бачу, як ти там втомлюєшся, мені боляче бачити тебе такою. Ти ж міська дівчинка! Це для моєї мами нормально жити на землі, копатися в городі. Вона в цьому як риба у воді. Так, я розумію, тобі подобаються твої клумби! Це здорово, можна ж зробити так, щоб усім було зручно: мама підтримуватиме будинок і ділянку, ти розводитимеш квіточки в квітнику, у Альони буде своє житло, а в мене щаслива дружина. Що в цьому поганого?
— Яка чудова картинка! Ось тільки, Еде, ти забув одну річ: я шалено хотіла дачу! Це була моя мрія. І я щаслива там! Там, а не тут! Ти не думаєш про мене! Ні секунди!
Едуард мовчав. Заперечити було просто нічого.
– Все закінчено. Я подаю заяву на розлучення, – спокійно сказала вона. – За годину зустрічаюся з юристом щодо поділу майна.
Далі все закрутилося як у калейдоскопі: юристи, документи, суди… Едуард намагався довести, що дача – спільно нажите майно, але зазнав невдачі. Занадто вже очевидно було, що дача куплена на гроші від продажу успадкованої квартири. А от їхня квартира була куплена у шлюбі й на спільні гроші. Її довелося продати, а гроші поділити.
Свою частку вона використала як перший внесок за двокімнатну квартиру. Важко, але що вдієш – синові потрібна своя кімната.
Регіна Єгорівна намагалася скандалити, погрожувала, навіть прийшла до Зої на роботу – влаштувала істерику прямо в офісі. Але толку від цього не було. Крики й погрози свекрухи ніби розбивалися об невидиму стіну – стіну її рішучості.
Важче всього було з Олегом. Складно прийняти нову реальність: йому довелося змінити школу, шукати нових друзів, звикнути, що батьки більше не разом, що вони бачаться з татом тільки на вихідних. Зої було важко дивитися, як мучиться син, але вона розуміла, що, якби вона залишилася, гірше було б усім, у тому числі й Олегові.
Рік потому Зоя сиділа на своїй улюбленій веранді, попиваючи ранкову каву. Осінь видалася особливо теплою та сухою. Вітер зривав з дерев останнє листя. Саме тому вони з Олегом вирішили провести його канікули на дачі.
– Мам, я гуляти! – Олег вискочив на ґанок, звично чмокнув її в щоку. – Хлопці вже чекають, на велосипедах покатаємося!
– Далеко не від’їжджайте! І до обіду щоб був удома.
Зоя усміхнулася, дивлячись вслід синові. Розлучення далося йому нелегко, але тут, на дачі, він завжди оживав. Може, тому що тут нічого не змінилося – ті самі гойдалки, ті самі футбольні ворота, ті самі друзі по сусідству. А може, просто навчився жити по-новому.
Вона й сама навчилася. Так, платити іпотеку непросто, доводиться економити. Але зате ніхто не претендує на її дачу, на її ідеальне місце. Ніхто не планує за її спиною, як розпорядитися її майном і її життям. Ніхто не вказує, де посадити квіти, а де картоплю. Ніхто не вимагає «жити як слід».
Стосунки з Едуардом поступово вирівнялися – просто тепер вони спілкуються лише з приводу сина. Регіна Єгорівна після розлучення в її житті більше не з’являлася. Схоже, їй у підсумку все ж таки довелося жити разом із Альоною. Що ж, у кожного свій шлях…
Зоя поставила порожню чашку на столик і потягнулася. Попереду вихідні, приїдуть друзі – будуть смажити шашлики, балакати про все на світі, сміятися… Все як раніше. Навіть краще!
