Ой, не можу! — Грошей немає, немає, та скільки можна про це говорити. Чи це ти, Ігорю? Невже мій рідний брат, якого я не бачив три роки став такою скиглею? Чи я вже зовсім тю тю?
Ігор стояв переді мною в своїй звичній позі — трохи нахиливши голову, з невимушеною посмішкою, яка могла вивести з рівноваги навіть найбільш спокійних людей.
Я не впізнав його. Мені здавалось, що все те, що було раніше, поволі почало танути. А його слова звучали занадто спокійно, ніби нічого не сталося, і ніби я не переживав останні кілька місяців цього шалено важкого життя.
— Та заспокойся ти, — сказав він, наче у нас і не було ніяких проблем. — Все буде добре.
Я подивився на нього, і, хоч як би я не намагався зберегти своє обличчя, усмішка все одно з’явилася на моїх губах.
— Все? — я важко видихнув, не вірячи його словам. — Ти серйозно? Як все? Де гроші? Як ти збираєшся все це вирішити?
Ігор кинув погляд на мене, і на мить його очі стали якимось важким поглядом. Він розумів, що я заплутався, що не знаю, куди йти, і як все буде. Тому й намагався мене заспокоїти. Я помітив його звичний жартівливий тон, але все більше почав розуміти, що цей раз він має рацію.
— Всі проблеми вирішуються. Найголовніше — всі здорові, — мовив він і обняв мене за плечі, наче ми були старими друзями. — А решта — нісенітниці. Пам’ятаєш?
Це була його фраза. Ми завжди з Ігорем сміялися з того, як намагаємося все робити вчасно, вмудряючись потрапляти у неймовірні ситуації. І ось тепер це звучало як справжній девіз для життя. Я не міг не погодитися. Він правий. Але що ж робити, коли хочеться кричати від розпачу? Коли ти на самому дні, а єдине, що залишилося — це сміятися з того, що все одно не можеш змінити?
Але враз я почув його слова, які відразу повернули мене до реальності.
— Все, справа вирішена та оскарженню не підлягає! — сказав Ігор, встаючи і відкидаючи будь-які сумніви. — Будинок є, значить, гостей приймати можете. А все, що потрібне, ми з собою привеземо. Завтра приїдемо до вас у гості.
Ми обидва замовкли, і я відчув, як хвилювання потроху проходить. Не знаю чому, але я вірив йому. Так, ми можемо пережити це. Хоча я досі не був певен, як і коли це все закінчиться, але зараз стало зрозуміло: він має план.
— Завтра? — я не міг стримати здивування. — І що ти за собою привезеш? Ти ж тільки що сказав, що все нормально, що всі здорові, і що проблеми — нісенітниці. Тепер ти говориш, що щось буде завтра? Що саме?
Ігор не відповів одразу. Він знову подивився на мене тим своїм уважним поглядом, і раптом я зрозумів — він просто намагається тримати ситуацію під контролем. Не просто так все це відбувається. Задумав щось.
— Ти не повіриш, але я купив цей будинок, — сказав він нарешті.
Я не одразу зрозумів, про що він говорить, але його слова почали поступово набувати сенсу. Всі ці останні тижні, коли я намагався знайти хоч якісь варіанти виходу, а Ігор був то в офісі, то за містом, і я не міг навіть зрозуміти, чому він усе це приховує.
— Ти купив будинок? — запитав я, не вірячи своїм вухам. — І де цей будинок? І чому ти мені не сказав раніше?
Ігор посміхнувся і хитро підняв брови.
— Вже не важливо, де він. Головне, що він є. І все буде добре. Завтра приїдемо, побачимося на місці. Все, що потрібно, ми привеземо з собою.
Я стояв, не знаючи, що сказати. Моя голова була забита питаннями, я не міг змиритися з тим, що все так швидко і непродумано. Але одна річ була точною: я не міг дозволити собі падати духом, хоча Ігор і не схоже, щоб був сповнений переживань. Він вів себе так, наче все це було частиною плану.
В наступний день ми виїхали разом. Дорога була не надто довга, але весь шлях Ігор не замовкав — то жартував, то відповідав на мої нескінченні питання. Його поведінка була дещо дивною: він більше замислювався про майбутнє, ніж я. Я почав вірити в те, що все, що він робить, має сенс. Ми їхали до нового дому. Вже на місці, коли ми зупинилися біля великої сільської садиби, я помітив, як на обличчі Ігоря з’явилась задоволена усмішка.
— Ось і він, — сказав він, відкриваючи дверцята автомобіля. — А тепер йдемо.
Звісно, я хвилювався. Ми піднялися до дверей і потрапили в будинок. Я вже починав міркувати, як це все буде виглядати, як приготуватися до того, що нас чекає. Ігор пішов в будинок, відчиняючи двері та показуючи мені всі куточки. Це була дивовижна стара садиба з величезними кімнатами та приголомшливо красивим садом, який, ймовірно, потребував багато роботи.
Але найбільше мене здивувала одна річ. У центрі кімнати стояла велика картина, яку я помітив ще відразу, коли зайшов у приміщення. На картині була зображена людина, що схожа на мене, і я відчув, як серце стиснулося від незрозумілого почуття. Ігор подивився на мою реакцію і тихо сказав
Це важливо. Всі ми тут… все це — частина нашого майбутнього.
Я не знав, що сказати. Раптом усе стало таким незрозумілим, і в голові відразу з’явилося безліч запитань. Але я не міг більше запитувати. Тепер було не до розмов. Треба було працювати, робити перші кроки. Час і шанс, який давав цей будинок, все це відкрило перед нами нові горизонти. І хоча я не знав, як воно буде далі, я розумів одне: усе починається з цього місця.
Ігор дивився на мене, не очікуючи відповіді. Але я раптом відчув: разом ми подолаємо будь-які труднощі.
-Ех і пощастить нашим дружинам у майбутньому.
А ви б хотіли мати таких зятів?
Автор: Ольга
