Ця історія почалася не з поцілунку, а з тиші. Тієї самої тиші, яка запала в квартирі, коли Галина, завантажена важкими валізами, поїхала на заробітки до Італії.
Вдома залишилися двоє: її двадцятирічна донька Аліна та Віктор — чоловік, з яким Галина прожила останні шість років і якого називала своєю «останньою надією».
Перші місяці все було звичайно. Віктор справно ходив на роботу, Аліна — в університет. Галина надсилала євро, які відкладалися на «спільне майбутнє» та ремонт квартири. Але з кожним відеодзвінком дистанція ставала помітнішою.
— Як там Вітя? — питала Галина, витираючи піт після важкої зміни в будинку для літніх людей. — Спить уже, мамо. Втомився.
Ти краще про гроші скажи, прийшли? — холодно відповідала Аліна, поглядаючи на двері кухні, де Віктор уже чекав на неї.
Зближення відбулося непомітно. Спочатку це були спільні вечері, потім — нічні розмови про те, як Галина «завжди була надто контролюючою».
— Вона тебе ніколи не цінувала, Вікторе, — шепотіла Аліна, сидячи навпроти нього в маминому халаті. — Ти для неї просто зручний майстер і гаманець. А ти ж ще молодий чоловік.
— Твоя мати бачить тільки цифри в чеках, — зітхав Віктор, дивлячись на юну копію своєї співмешканки. — Вона там, у Європі, стала зовсім чужою.
Коли через два роки Галина без попередження приїхала додому, щоб зробити сюрприз, вона застала «сюрприз» сама. Замок у дверях був змінений. Коли їй нарешті відчинили, вона побачила Аліну у своїх прикрасах і Віктора, який тримав доньку за руку.
— Що це означає? — Галина впустила сумку. — Чому в тебе мої сережки, Аліно? І чому Віктор… так тебе тримає?
— Мамо, не влаштовуй сцен, — спокійно відповіла донька. — Ми чекали, що ти приїдеш пізніше, але раз ти вже тут — давай поговоримо як дорослі люди.
— Дорослі люди?! — закричала Галина. — Вікторе, поясни мені, що відбувається у моїй квартирі!
— Взагалі-то, Галю, квартира вже не зовсім твоя, — подав голос Віктор, відводячи погляд. — Пам’ятаєш ту довіреність, яку ти підписала на Аліну «для оформлення субсидій та ремонту»?
Галина відчула, як підлога йде з-під ніг. Вона зрозуміла все в одну мить.
— Ви… ви переоформили майно? Ти, власна донька, вкрала у матері дах над головою? — Я не вкрала, я забезпечила наше майбутнє! — вигукнула Аліна. — Ти все життя дорікала мені кожним шматком хліба! А тепер ми з Віктором — сім’я. Справжня сім’я, де є почуття, а не просто розрахунок і твої вічні перекази з-за кордону!
— Почуття?! З чоловіком, який тобі в батьки годиться ? — голос Галини тремтів від огиди.
— Не смій його судити! — Аліна підійшла впритул. — Ти поїхала за грошима, залишивши його одного. Ти вибрала євро, а я вибрала його. І гроші, які ти надсилала на ремонт… ми вклали в бізнес Віктора. Юридично — ти тут ніхто.
— Вікторе, скажи хоч слово! — благала Галина. — Я ж для нас старалася! Я здоров’я там лишила, щоб ми старість зустріли без бідності!
— Старість — це твоє слово, Галю, — відрізав Віктор. — А я хочу жити зараз. Аліна дала мені те, чого ти ніколи не могла — відчуття сили. А квартира… ну,важай це платою за роки, які я на тебе витратив.
— Геть звідси, — холодно сказала Аліна, вказуючи на двері. — Твої речі ми зібрали в коробки, вони в під’їзді. Не створюй зайвого шуму, сусідів налякаєш.
— Ти ще приповзеш до мене, — прошепотіла Галина, ковтаючи сльози. — Коли він знайде когось молодшого за тебе, ти згадаєш цей день.
— Можливо, — посміхнулася донька. — Але сьогодні я господарка цього дому. А ти — просто заробітчанка, якій пора назад на зміну.
Галина вийшла, тримаючи в руках лише паспорт. За її спиною клацнув новий замок — той самий, який вона колись просила Віктора поставити «для безпеки».
Вона стояла на сходовому майданчику серед картонних коробок, а з-за дверей чувся сміх її доньки та дзвін кришталевих келихів, куплених на зароблені важкою працею гроші.
Після того як двері перед носом Галини зачинилися, вона не пішла до вокзалу. Вона сіла на свої коробки прямо в під’їзді й сиділа так три години, поки сусідка з п’ятого поверху, баба Степанівна, не вивела її зі ступору.
— Галю? Ти чого тут милостиню просиш? Ану вставай! — прохрипіла стара. — Я все чула через вентиляцію. Твоя мала — змія, а Вітька — пригрітий тобою ж щур.
Галина переночувала у сусідки. Наступного ранку замість того, щоб плакати, вона пішла до свого старого знайомого — адвоката Сергія, з яким колись навчалася в школі.
— Сергію, вони забрали все. Довіреність була на право розпорядження майном, — розповідала вона, стискаючи кулаки.
Сергій довго вивчав документи, які Галина встигла вихопити з папки в коридорі під час сварки. — Слухай, Галю. Аліна думає, що вона найрозумніша. Але вони зробили одну помилку.
Квартира була приватизована ще до твого шлюбу з Віктором, і в документах є пункт про твою частку, яку неможливо відчужити без довідки або твоєї особистої присутності у нотаріуса під час угоди купівлі-продажу. Вони підробили твій підпис на договорі дарування.
— І що це дає? — з надією запитала вона.
— Це кримінальна справа, Галю. Але ми підемо іншим шляхом. Ми зробимо так, щоб вони самі одне одного з’їли.
Через тиждень Галина з’явилася біля під’їзду. Вона виглядала не як жертва, а як жінка, що виграла лотерею. На ній була нова сукня, а в руках — дорогий телефон. Вона знала, що Віктор на балконі.
— О, мамо, знову ти? — зневажливо кинула Аліна, виходячи з під’їзду. — Гроші закінчилися?
— Навпаки, доню, — посміхнулася Галина. — Прийшла подякувати. Сергій, мій адвокат, пояснив, що оскільки ви «забрали» ту стару квартиру з боргами за комуналку, я тепер маю повне право претендувати на спадок твоєї бабусі в Польщі, про який ви й не знали. Там сума в п’ять разів більша. Вже все оформила.
Віктор, який почув це з балкона, помітно напружився.
Увечері в квартирі почалося пекло. Галина спеціально підіслала «кур’єра» з квітами для Аліни, але з запискою: «Від того, хто цінує тебе більше, ніж цей старий невдаха». Це був блеф, але він спрацював.
— Хто тобі це прислав?! — кричав Віктор. — Ти вже знайшла мені заміну, поки я бігаю по судах за твою квартиру?
— Яку «мою» квартиру? Ти сам сказав, що ми — сім’я! — верещала Аліна. — І взагалі, ти чув, що мати сказала? У неї мільйони в Польщі! А ти змусив мене переписати цю халупу на себе наполовину! Ти мене використав!
— Я тебе використав? Це ти липла до мене, поки мати горбатилася! — Віктор штовхнув стілець. — Ти ж пуста, Аліно! Крім маминих сережок, у тебе нічого немає!
— Ти нікчема! — кричала донька. — Мама мала рацію — ти просто шукав, де тепліше. Ти навіть ремонт не можеш доклеїти без її грошей!
Через місяць Віктор, змучений істериками Аліни та постійними перевірками від поліції (заяву про підробку підпису Галина все ж подала), прийшов до колишньої дружини на орендовану квартиру.
— Галю, прости… Вона мене з розуму звела. Вона вимагає гроші, погрожує здати мене поліції за ту довіреність. Давай я поверну тобі ключі, а ти забереш заяву?
Галина дивилася на нього з холодною огидою. — Вітя, пізно. Квартиру вже заарештовано. Аліна вчора намагалася вивезти звідти техніку і меблі, але сусіди викликали наряд. Знаєш, що вона сказала поліції? Що це ти змусив її все вкрасти.
— Вона так сказала? — зблід Віктор.
— Слово в слово. Ви ж варті одне одного.
Галина повернула квартиру через суд через пів року. Віктор отримав умовний термін за шахрайство і поїхав у рідне село до матері. Аліна ж, залишившись без грошей і без «кохання», намагалася повернутися до матері.
— Мамо, я була дурна, він мене загіпнозував… — плакала вона під тими ж дверима.
Галина не відчинила. Вона лише передала через замкову щілину записку:
«За кожне євро, яке я заробила в Італії, я купила собі краплю мудрості. Ти хотіла дорослого життя? Живи його сама. Ключі від твого майбутнього — не в моїй кишені».
Олеся Срібна
